Вона чекала на його «живий» довгі місяці, щоб нарешті сказати найважливіше: «Так». Та весільне щастя має присмак тривоги: уже через тиждень Сергій знову вирушає на передову.
Сльози гордої нареченої
На Марійку в селі казали: горда. Не з тих, що бігають за хлопцями, не з тих, що першими дзвонять, не з тих, що плачуть на людях
Коли Сергій уперше проводжав її після клубу, вона навіть руки не дала.
– То я тобі не подобаюся? – засміявся він.
– А ти вже собі щось придумав?
– Та ні. Думаю тільки.
– От і думай.
А сама потім пів ночі не спала.
Через рік він уже майже щодня крутився біля їхньої хвіртки. То яблука принесе, то допоможе батькові щось підремонтувати, то просто сяде на лавці й чекає, поки Марійка вийде.
А вона все одно тримала гонор.
Навіть коли він сказав:
– Я тебе люблю.
Відповіла:
– Побачимо.
Побачили.
Коли почалася велика війна, Сергій пішов до війська.
Прощалися на світанку. Біля автобуса пахло мокрою землею і димом із сусідських коминів.
– Ти хоч скажи щось, – попросив він.
Марійка дивилася прямо в очі.
– Вернися.
– І все?
– А що ще?
Він поцілував її в лоб і пішов.
А вона стояла, поки автобус не зник за поворотом.
Лише тоді побігла додому, зачинилася в літній кухні й заплакала так, щоб не почула мама.
Від Сергія приходили короткі повідомлення: «Живий». «Все добре». «Не переживай».
Марійка відповідала ще коротше: «Добре».
І ніхто не знав, що вона по десять разів на день перевіряла телефон.
Коли він не виходив на зв’язок дев’ять днів, вона ходила до церкви, ставила свічку і стояла найдовше за всіх.
А потім знову написав: «Я тут».
Марійка відповіла: «Добре».
І притиснула телефон до грудей.
…Через два роки Сергій приїхав у відпустку.
Зайшов до двору, став під старою яблунею й сказав:
– Марійко, виходь за мене.
Вона сперлася руками в боки:
– А квіти де?
– Забув.
– Перстень хоч є?
– Є.
– Ну то давай.
Так вони й заручилися.
Весілля справили восени. Невелике: родина, сусіди, кілька його побратимів.
Коли Сергій одягав Марійці обручку, руки в нього тремтіли.
– Ти чого? – прошепотіла вона.
Найважче кохання – те, в якому після слова «дочекалася» знову доводиться казати: «Я чекатиму».
– Боюся.
– Мене?
– Втратити тебе.
Марійка ще мить усміхалася.
А тоді раптом заплакала.
Так, що сама злякалася.
Сергій обійняв її.
– Ну все, моя горда…
– Мовчи, – прошепотіла вона. – Бо ще більше буду плакати.
І плакала.
За всі ті ночі.
За кожне «живий».
За кожне «добре», в якому ховалося ціле море страху.
А потім притулилася до нього й тихо сказала:
– Я тебе дочекалася.
І тоді вже заплакав Сергій.
Бо через тиждень йому знову їхати на передову.
Василина ПИСАНКА.
