«Пам’ятаєш, як ми поцілувались після фільму «Зіта і Гіта»?». Історія на вечір

Андрій лежав біля вікна. Худий, блідий, із коротко підстриженим волоссям і маленьким шрамом біля скроні. Коли вона переступила поріг, він повернув голову й чемно усміхнувся.

Так усміхаються незнайомим.

У Марини похололи руки.

– Привіт, Андрію.

– Добрий день.

Не «Марусю».

Не «моя».

Не навіть просто «привіт».

Лікар попереджав: після поранення пам’ять повертатиметься уривками. Він пам’ятав матір. Пам’ятав школу. Знав, як звати сестру, міг назвати своє село, навіть пригадав, де колись ловив карасів.

А Марину – ні.

Найболючішим було те, що вони прожили разом тридцять сім років.

Вона сіла поруч і поставила на тумбочку пакет.

– Я яблук привезла. Тих, що ти любиш.

Андрій подивився на неї винувато.

– Вибачте… ми родичі?

Марина відвернулася до вікна.

За шибкою шуміли дерева, а десь далеко на лікарняному подвір’ї хтось сміявся.

– Майже, – прошепотіла вона.

Вона могла сказати: «Я твоя дружина». Могла показати паспорт, весільні фотографії, повідомлення в телефоні. Але лікар просив не тиснути.

 Тому Марина почала приносити йому минуле маленькими шматочками.

Одного дня – стару фотографію, де вони ще молоді стояли біля сільського клубу.

Наступного – листівку з моря.

Потім – потерту шахову фігурку, яку Андрій багато років возив у машині «на щастя».

Він розглядав усе уважно.

І нічого.

– А це ви? – питав.

– Я.

– А біля вас я?

– Ти.

– Значить, ми давно знайомі?

– Дуже давно.

Одного вечора Марина принесла маленький паперовий згорток.

Розгорнула.

Там лежали два старі квитки в кіно, пожовклі настільки, що майже стерлися літери.

Андрій узяв один.

– «Зіта і Гіта»…

І раптом насупився.

Марина затамувала подих.

– Пам’ятаєш? – тихо запитала вона.

Він похитав головою.

Тоді вона почала розповідати.

Було їм по сімнадцять.

У сільський клуб привезли індійське кіно, і людей набилося стільки, що декому довелося стояти під стінами. Андрій прийшов раніше й зайняв Марині місце біля себе.

Увесь фільм вона робила вигляд, що дивиться на екран.

А сама краєм ока дивилася на нього.

Він теж дивився не тільки кіно.

Коли вийшли з клубу, над селом висів величезний місяць. Подруги побігли вперед, хлопці ще сперечалися про фільм, а Андрій сказав:

– Я тебе проведу.

– Я й сама дорогу знаю.

– А раптом заблукаєш?

Вона засміялася.

Біля старої верби він раптом зупинився.

– Марино…

– Що?

– Нічого.

І поцілував.

Незграбно, коротко, страшенно боячись, що вона відштовхне.

Марина не відштовхнула.

– А потім ти три дні ховався від мене, – сказала вона в госпітальній палаті крізь усмішку. – Думав, що я сердита.

Андрій мовчав.

Вона вже хотіла сховати квитки назад, коли він раптом запитав:

– Там… верба була біля ставка?

Марина завмерла.

– Була.

– І ти була в синій сукні?

В неї затремтіли губи.

– Була.

Він заплющив очі.

– А я сказав… «нікому не кажи».

Марина схлипнула.

Саме так він тоді й сказав.

Сімнадцятирічний Андрій після першого в житті поцілунку прошепотів: «Тільки нікому не кажи».

Він не впізнав дружину, але пам’ять зачепилася за далеку ніч, сільський клуб і перший поцілунок біля верби.          

– Андрію…

Він дивився на неї довго.

Наче пробирався крізь туман.

– Марусю?

Вона вже не могла відповісти. Просто схилилася над його рукою й заплакала.

А він несміливо погладив її по волоссю. Так само, як робив усі тридцять сім років.

– Ти чого плачеш?

– Бо ти мене згадав.

Він мовчав кілька секунд.

– Не всю.

– Мені й цього вистачить.

…Наступного ранку Марина знову приїхала в госпіталь.

Андрій сидів на ліжку й чекав.

– Привіт, Марусю.

У неї знову защеміло серце.

– Привіт.

– Сядь ближче.

Вона сіла.

Андрій витяг із-під подушки пожовклий квиток.

– Пам’ятаєш, як ми поцілувались після фільму «Зіта і Гіта»?

Марина засміялася крізь сльози.

– Тепер уже пам’ятаю, що ти пам’ятаєш.

Він усміхнувся.

А тоді тихо сказав:

– Якщо забуду ще раз – розкажеш мені знову?

Вона взяла його за руку.

– Хоч щодня.

Бо інколи любов – це не коли тебе пам’ятають усе життя. А коли ти готовий усе життя нагадувати людині, як сильно вона тебе кохала.

Зореслав СТОЖАР.