Із одного села – 70 воїнів: як древній Чарторийськ на Волині тримає свій фронт

За кожною з цих цифр – конкретні людські долі, родини, чекання і втрати. Бо справжня сила села вимірюється не лише врожаями й господаркою, а й тим, скільки його людей стали на захист України та скільки сердець щодня працюють для фронту.

Про те, як війна змінила Чарторийськ і чим він живе сьогодні, розповідає його староста Марія Свента (на фото).

«Чи хочете ви бачити на посаді старости Марію Свенту?»

Марія Агафонівна народилася  й виросла в Чарторийську (до 7 жовтня 2021 року село мало назву Старий Чорторийськ). Тож найперше питання якраз із приводу того, що не в кожного мала батьківщина має таку багатовікову історію:

 –  Пані Маріє,  ви з дитинства, звичайно ж, знали, що живете в селі з глибоким корінням, яке свого часу було містом?

– Так, це ж недавно відзначали 926-річчя Чарторийська. Хоч зараз розумію, що в радянські часи, на які припали мої дитинство, юність, у підручниках історія подавалася так, як це було вигідно владі. А от, як мовиться, без купюр подав її вже в незалежній Україні уродженець Чарторийська, історик за фахом Іван Чеб, котрий учителював і в нашому селі, і в Маневичах. Він написав книгу про Старий Чорторийськ. Власне дві її частини, а ще одну – не встиг. Наскільки мені відомо, хтось із однодумців Івана Григоровича взявся завершити це видання.

– Молоді люди часто, тільки-но оперившись, вилітають із батьківського гнізда. А ось ви не розлучилися зі своєю малою батьківщиною...

 – Скажу, як було: я зовсім не збиралася залишитися в селі. Мама пригадую, виряджала на сезонні роботи, а я мріяла вчитися. І казала їй, що хочу бути якимсь начальником. На що чула від неї подивування: «Що ти таке говориш? У нашій сім’ї ніколи начальників не було». А після середньої школи подала документи в Луцький педагогічний інститут – на філологічний факультет, спеціальність «українська мова й література». Та не вступила, бо не набрала необхідних балів. Вертатися додому не хотілося – пішла в 10-е профтехучилище, що в обласному центрі. Здобула робітничу спеціальність, – могла працювати на прядильно-крутильних машинах. І навіть проробила трохи на Луцькому меланжевому комбінаті, й далі за цим фахом вчилася – в Рівненському текстильному технікумі. Але на цьому й закінчилася моя кар’єра прядильниці – приїхала в Старий Чорторийськ, вийшла заміж і більш не покидала рідне село.

–  Як же складалося ваше життя від спеціаліста текстильної промисловості – до очільниці старостинського округу?

– Чоловік працював у місцевому колгоспі інженером, а я пішла  різноробочою. Наділили мені ланку цукрових буряків – і полола. Після цього ще багато місць поміняла. Була кухарем у дитячому садочку, контролером у відділенні «Ощадбанку». Як почалися 2000-і, то два роки ніде не працювала. Та от при сільській раді відкрився соціальний відділ – мене взяли соціальним працівником. Потім звільнилося місце бухгалтера-касира – прийняли на цю посаду. А в 2010-му обрали секретарем сільської ради. Ще через десять літ – в кінці грудня 2020 – стала старостою. 

– Чимало сходинок довелося пройти... Тож можна сказати, що на час призначення на посаду старости ви добре знали село, де народилися, з усіма його проблемами,  і людей, з якими спілкувалися багато літ вже не тільки як односельчанка, а й за службовими обов’язками.

– На сьогоднішній день можу назвати всіх поіменно, хоч село не маленьке – 1440 мешканців. Вдячна кожному за довіру, яку вони виявили мені, коли вирішувалося питання – бути мені очільницею старостинського округу чи ні? Бо хоч староста й призначається, у нас було не так, що мешканців села  поставили перед фактом, назвавши моє прізвище. У Будинку культури скликали збори, на які приїжджав Маневицький селищний голова Олександр Гаврилюк. Все пішло демократично. Олександр Оксентійович, поінформувавши присутніх про мету свого візиту, спитав: «Чи хочете ви бачити на посаді старости Марію Свенту?» Люди проголосували за мене. На жаль, тільки одна кандидатура була – хотілося б конкуренцію побачити.

 «Виряджали хлопців у військо зі сльозами на очах»

 – Ви знали своє село, у вас був чималий досвід роботи з людьми, вам згодилися, звичайно, напрацювання за час роботи в сільській раді. Тобто було багато плюсів на користь того, щоб на посаді старости почуватися впевнено. Але ж трошки більше як через рік почалася повномасштабна війна, яка змінила все на «до» і «після». Згадайте, як то було в лютому 2022 року.

– Часу на розкачку не було. Найперше нам дали розпорядження зі списком людей, яких треба було оповістити, – вони мали з’явитися  у військкомат. Як зараз пам’ятаю, що вже в перші дні великої війни в кабінет прийшло багато добровольців. Хлопці сказали, що хочуть воювати. Вони просили викликати шкільного автобуса, щоб їх відвіз у військкомат. Викликали. І виряджали хлопців у військо зі сльозами на очах. Важко було, але просто ніхто не знав (не думав), що так надовго затягнеться ця війна. Здавалося, все закінчиться швиденько. Люди були дуже згуртовані. Організували блокпост на в’їзді в село. Землянки робили – цемент сюди звозили, мішки з піском. Барикадувалися і, як  могли, озброювалися – хто мав рушницю, то з нею стояв. Поки, нарешті, нам сказали, що це все треба прибрати, оскільки в нас тут нема війни.

– Скільки мешканців Чарторийська служило, скільки зараз чоловік у Збройних Силах України?

– Орієнтовне число тих, хто сьогодні на війні, – 70. А було – й до ста. На жаль, десятеро повернулися додому «на щиті» (троє з них, правда, похоронені не в нас), ще четверо – в списку тих, хто пропав безвісти. Є такі, хто звільнився з військової служби через поранення, інвалідність. Ми безмежно вдячні воїнам за те, що можемо працювати, навчатися, ростити дітей. Схиляємо голови перед тими, хто поліг за Україну. Наразі в школі є куточок, де можна побачити портрети захисників-Героїв. У планах – облаштування Алеї Пам’яті в центрі села.

На сьогоднішній день можу назвати всіх поіменно, хоч село не маленьке – 1440 мешканців, – каже його староста Марія Свента. 

– А стосовно волонтерства  – руху, який уже в перші дні, тижні  повномасштабної війни не обминув навіть найменші села,  що скажете? 

– На початку великої війни був особливий дух. Люди зносили продукти – хто що міг. Дівчата, які працюють у місцевому будинку для проживання одиноких, ліпили вареники, робили інші смаколики, які ми передавали через волонтерів захисникам на Схід України. Велика діяльність розгорнулася в ліцеї, де плели маскувальні сітки, на які було чимало замовлень. Долучалися до доброї справи вчителі й учні, діти, які відвідують Недільну школу при місцевому храмі, і просто мешканці села. А ще, до речі, в Чарторийському ліцеї якийсь час стояли військові – чоловік сто, напевно, було. Вони тут харчувалися. Була потреба в м’ясних продуктах. І тоді люди несли сюди все. Ще й, покинувши домашню роботу, приходили й допомагали готувати. У всіх був такий стрес, що віддавали останнє.

– Хтось із місцевих волонтерів і на Схід України доставляв гуманітарні вантажі?

– Було так, що ми співпрацювали з Маневицьким волонтерським центром і через нього передавали гуманітарну допомогу захисникам. А з 2024 року виручає односельчанин Олександр Колбун, який має, звичайно, напарників для далекої дороги. Після важкого поранення навесні 2023 року й тривалого лікування він звільнився зі служби в ЗСУ, але не залишився осторонь  й допомагає побратимам – по можливості ремонтує техніку для хлопців і періодично їх відвідує. Жене туди справний автомобіль, завантаживши подарунками від земляків, а звідти – розбитий: техніка на війні є, по суті, розхідним матеріалом (восени 2024 року, в номері за 30 жовтня газета «Волинь» розповідала про мужнього воїна з Чарторийська в публікації «Після десяти операцій на розтрощеній руці, Олександр Колбун зрозумів, що вже не воїн». – Авт.).

«Люди трохи притомилися за роки війни. Може, десь і з  фінансами трудніше»

– Пані Маріє,  а якщо порівнювати волонтерство в Чарторийську – яким воно було в перші роки повномасштабного вторгнення і яким є нині, то як ви його оцінюєте?

– Навіть на п’ятому році волонтерство є. Воно не закінчилося, й не закінчиться поки йде війна. І це – головне. Хлопці молодці, дай їм, Боже, здоров’я! Вони, ризикуючи своїм життям, їдуть у прифронтові регіони, доставляють землякам допомогу з рідного села. Може, вже й не з таким ентузіазмом, як раніше, але постійно проводяться благодійні концерти. Люди відвідують їх, і вдається збирати в старостинському окрузі (а це лише одне село – Чарторийськ) доволі хороші суми. На одному з останніх, наприклад,  було 24 000.

Хоч видно, що люди трохи притомилися за роки війни. Може, десь і з  фінансами трудніше, бо ж все постійно дорожчає. Аби щось посадити й добрий врожай одержати, треба багато вкласти. В нас же – пісочок, тож без удобрення земля не потішить.

–  І за рахунок чого живе село?

–  Щоб підтримати сімейний бюджет, люди садять малину. Тепер – навіть дуже багато. Вже другий рік на ці ягоди хороша ціна. За рахунок цього мешканці села трошки піднімаються. А ще жінки (та й чоловіки, які можуть виїжджати за кордон) підзаробляють у Польщі – на полуниці. Ну й ще наше село дуже виручає підприємство Хайбер (ТОВ «Хайберрі» (HIGHBERRY) – відомий вітчизняний виробник заморожених ягід, овочів та фруктів. – Авт.), яке діє і на території нашого села. Це дуже великий плюс, адже багато людей там працює, одержуючи доволі хороші зарплати. До того ж – цілорічно. А ще ж у Чарторийську є ліцей, дитячий садочок, будинок культури, поліклініка, відділення пошти, відділення для проживання одиноких, магазини. Все це також – робочі місця для мешканців села.

 – Якось, спілкуючись із старостою чималого поліського села, почула, що староста – це лише очі й вуха громади. Малося на увазі, що старостинський округ, не маючи коштів, може тільки фіксувати проблеми, а вирішувати  їх – тільки через громаду. Тож важливо, аби до того, що в селі «бачать очі й чують вуха», влада дослухалася.

– З цього приводу скажу, що Маневицька селищна рада тісно співпрацює з нами – спеціалісти дослухаються до того, які в нас проблеми, що потребує нагального вирішення. Для прикладу, скажу про поромну переправу через Стир. Власне, про те, що торік вона була вже непридатна для використання. А тим часом люди не можуть обійтися без переправи, бо за річкою – сінокоси. Там – ліс, де влітку – ягоди, гриби, на яких чарторийці можуть заробити, а взимку – заготовити дрова. Селищна рада нам допомогла коштами. Тож закупили метал, найняли людину-спеціаліста, долучилися й власними силами, і тепер маємо і нову переправу, і човни-чайки.

Цього року була засуха, і в нас знову виникла проблема – катастрофічно не вистачає води. Навіть питної. Три водонапірні башти працюють, але потрібного запасу води не забезпечують (центральний водогін зробили ще за колгоспу – на це були виділені  чорнобильські кошти, оскільки живемо на території, що постраждала від наслідків Чорнобильської катастрофи). Люди були в гніві, бо ж ще й малину кожен рятує крапельним поливом. Після того, як пішов дощик, то тиск трошки більший.

– Але це проблема, яку треба буде вирішувати, як тільки знову буде посушливе літо...

–  Звичайно. Господарі, які можуть пробити свердловину у себе на обійсті, мають це зробити. Завдяки цьому вдалося б підняти відсоток забезпечення водою тих людей, які не можуть зробити свердловину через рівень води у ґрунті. Адже глибина свердловини в деяких місцях села – до 40 метрів! Тож наразі проблема з водою залишається актуальною.

...У кабінеті старости Марії Свенти – прапор села, його герб. Є й гімн: він – на спеціальному стенді в приміщенні старостинського округу. За словами пані Марії, символіка була зроблена ще до перейменування села. Як свідчать офіційні джерела, саме «Чарторийськ» є історичною назвою – населений пункт уперше згадується під таким найменуванням у «Повісті минулих літ» під 1100 роком. Крім того, назва безпосередньо пов’язана з написанням прізвища знатного княжого роду Чарторийських. І в  цьому зв’язку в Марії Агафонівни такий теплий спогад:

– Мені випало зустрітися з нащадками Чарторийських. У 2018 році, ще коли я працювала секретарем у сільській раді, до нас приїжджала Барбара Чарторийська. Їй тоді було 84. Всі інші в делегації, яка прибула автобусом з Варшави, – молодші. Зібрали від старенького до маленького – навіть шестимісячне дитя взяли з собою – дух предків, як казали, кликав сюди.

Катерина ЗУБЧУК.