Газета «Волинь»: дід читав – і я читаю!
Газета «Волинь»: не швидше за інтернет – зате ближче до читача. Уже 87 років!
Від записника й ручки – до ШІ: пів століття журналістики у моїй долі
Оглядаючись на пройдений шлях у журналістиці, думаєш, що нібито нічого й не змінилося: їдеш (ідеш) до людей, спілкуєшся з ними й подаєш у газеті їхні історії. І в той же час юні колеги здивуються, коли почують, що пів століття тому не диктофон ми клали в сумку, збираючись у відрядження, а записник і ручку. Диктофон – то вже була розкіш, яка з’явилася в журналістів, у всякому разі – газети «Волинь», лише на початку 1990 років. І хіба тільки це змінилося?..
Колись мій перший редактор, тобто редактор газети «Волинь», у яку прийшла після університету (на той час «Радянська Волинь»), Полікарп Шафета любив повторювати, особливо молодим журналістам, у яких ще не було газетярського досвіду, що головне в нашій роботі, аби кожен факт був перевірений. Та що там факт – кожне слово, його написання, кожна кома й крапка. І в нас завжди під рукою були різні (орфографічні, тлумачні, енциклопедичні...) словники. А про те, що ними часто користувалися, свідчили потріпані палітурки.
Чотири роки тому, коли редакція міняла місце «прописки» – переїжджала на нове місце розташування, всі ці словники, в усякому разі, ті, які були в моєму користуванні, пішли на... макулатуру. В новий офіс не везла жодного, бо їх замінив комп’ютер. А якогось дня побачила, що на моєму комп’ютері гугл (Google) – в режимі ШІ. Перш була думка, що треба повернутися до класичного налаштування (тим більше, що й підказки були, як це зробити, принаймні, з допомогою досвідченіших у цій сфері молодих колег). Та з часом пересвідчилася, що це ж так зручно – задала питання ШІ й одержала відповідь на питання, яке цікавить...
Звичайно ж, не про граматику, пунктуацію чи стилістику піде мова, а про те, який шлях в освоєнні нових технологій пройшло післявоєнне покоління, до якого належать мої ровесники. Ми народилися, коли ще й радіоточки – джерело новин – тільки-но входили в побут. Ми знаємо чорно-білі телевізори з маленьким екраном, біля яких лежали на всякий випадок пасатижі (плоскогубці), якщо не вдасться без них виключити чудо-пристрій. Ми пам’ятаємо із студентських літ, як для міжміського дзвінка треба було йти на переговорний пункт і годинами сидіти в черзі, чекаючи, поки телефоністка назве номер «твоєї» кабінки. А стаціонарний дисковий телефон був розкішшю, і за ним треба було стояти в черзі. А зараз ми, ті «динозаври» із минулого століття, користуємося і комп’ютерами, смартфонами. Хоча, звичайно, старше покоління не може зрівнятися зі своїми дітьми, а тим більше – онуками, котрі виросли в час розвитку сучасних технологій, і їм не треба було переучуватися, як нам. Тим, хто за одне людське життя пройшов відстань від пічного опалення, гасової лампи, листів, написаних на аркушах зі шкільного зошита, паперових конвертів – до супутників, мобільних мереж і штучного інтелекту. Американський філософ Елвін Тоффлер у своїй книзі «Шок майбутнього» висловився так: «Безграмотними у XXI столітті будуть не ті, хто не вміє читати й писати, а ті, хто не вмітиме навчитися, розучитися та перевчитися». Це є головним правилом виживання в інформаційному суспільстві нинішнього століття, де технології та знання старіють швидше, ніж людина встигає закінчити університет.
«Безграмотними у XXI столітті будуть не ті, хто не вміє читати й писати, а ті, хто не вмітиме навчитися, розучитися та перевчитися» (Елвін ТОФФЛЕР).
І спогад цей – невипадковий. Він напросився напередодні 87-річчя моєї рідної «Волині», яке припадає на 27 вересня (дозволю собі назвати її «рідною», віддавши їй 54 роки). Вона, як і всі газети, пройшла за свою історію непростий шлях. І мова наразі не про рівень майстерності журналістів, які її творили й творять сьогодні, а про те, що газеті теж довелося осилити шлях, скажемо так, від печерних технологій – до супутників і мобільних мереж.
Я ще застала, й то не на одне десятиліття, коли газетні тексти набирали на лінотипі (хоч свого часу винайдення цієї машини в 1884 році німецьким емігрантом у США було неабиякою революцією, оскільки пришвидшило набір в 6 – 10 разів, хоч заголовки, як і раніше, набиралися вручну). Але й стала свідком появи персональних комп’ютерів, котрі просто анулювали професії лінотипістів, складачів. Весь процес створення газети перемістився на екрани моніторів...
Тож сьогодні газети переживають, м’яко кажучи, непрості часи. Бо навіщо читачеві друковане видання, яке виходить раз на тиждень, якщо новини миттєво з’являються в мережі – навіть на нашому сайті volyn.com.ua? І тим, що «Волинь» зустрічає своє 87-річчя, ми передусім завдячуємо нашим шанувальникам, для яких паперова газета, як вони самі кажуть, стала просто необхідною. Їм – найперша наша щира вдячність!
Але сьогодні, аби залишатися на плаву, однієї вірності читача вже недостатньо. Друкована газета мусить постійно шукати те, чого немає в безмежному потоці інтернет-новин: власні теми, живі людські історії, несподівані відкриття, ексклюзивні факти й такі розповіді, заради яких хочеться дочекатися наступного номера. Бо оперативністю газета вже не переможе інтернет. Зате вона може перемогти глибиною, довірою, пам’яттю і близькістю до свого читача.
І поки будуть ті, хто чекає на «Волинь», і ті, хто шукає для неї такі історії, – газета житиме. І далі писатиме літопис Волинського краю.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Зараз також читають: Сльози Волині: «Після загибелі чоловіка син тримає мене на цьому світі, бо тепер я йому і за маму, й за тата».
