Сміхотунка… з госпіталю. Історія на вечір

У госпіталі її так і називали – Сміхотунка. Вона заходила до палати й ніби приносила з собою шматочок нормального життя. Могла пожартувати з лікаря, розповісти якусь дурницю про кота, який удома вкрав ковбасу, або сварити Максима за те, що той відмовлявся їсти кашу.

– Не буду.

– Будете.

– Не люблю.

– А я вас не питаю, що ви любите.

– А що питаєте?

Оля на секунду задумалась.

– Хіба що… кого.

Максим уперше після поранення засміявся.

Так вони й познайомилися.

Він потрапив до госпіталю наприкінці осені. Мовчазний, похмурий, майже ні з ким не говорив. Телефон лежав вимкнений у шухляді.

– Нікому подзвонити? – якось обережно запитала Оля.

– Є кому.

– То чого не дзвоните?

Максим відвів очі.

– Не хочу, щоб мама чула мій голос таким. Вона й так ночами не спить.

Оля більше нічого не питала. А наступного ранку поставила біля його ліж­ка чашку гарячого чаю.

– Це ще що? – здивувався Максим.

– Ліки.

– Від чого?

– Від поганого настрою. Приймати маленькими ковтками.

– А хто виписав?

Оля серйозно приклала руку до грудей.

– Особистий лікар.

– Ви?

– На жаль, так. Іншого вам не дали.

Максим усміхнувся.

А Оля раптом так дзвінко розсміялася, що з сусіднього ліжка озвався чоловік:

– Сестричко, тихіше! Ви ж тут людей лікуєте, а не веселите.

– А я комплексно, – відказала вона. – І тіло, й душу.

І засміялася ще дужче.

Відтоді Максим почав чекати не стільки ранкового чаю, як того сміху, що вривався до палати разом із Олею і на кілька хвилин робив госпіталь схожим на місце, де люди просто живуть.

…Потім були довгі тиж­ні. Максим учився заново вставати. Оля йшла поруч.

Коли він сердився – вона жартувала.

Коли опускав руки – сварила.

Коли мовчав – просто сідала біля вікна.

Одного вечора Максим запитав:

– Ти завжди смієшся?

– Майже.

– А плачеш коли?

Оля відвернулася до вікна.

– Коли ніхто не бачить.

Він тоді подумав, що це теж жарт.

…Навесні Максима виписували. Уранці Оля зайшла до палати з пакетом.

– Тут пиріжки. Мама передала.

– Твоя?

– Ні, сусідського кота.

Він усміхнувся.

А потім раптом став серйозним.

– Олю…

– Що?

– Я не знаю, як правильно це сказати.

– Скажіть неправильно.

– Я хочу тебе побачити ще.

Вона перестала усміхатися.

Деякі люди приходять у наше життя ненадовго, але залишають у серці світло, якого вистачає на все життя.

Уперше за весь час.

– Побачиш.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Він обережно взяв її за руку.

– А якщо я запрошу тебе на каву?

– Подивлюся.

– А на вечерю?

– Подумаю.

– А заміж?

Оля пирснула.

– Оце вже нахабство.

– То що?

Вона дивилася на нього кіль­ка секунд.

– Спочатку навчися нормально ходити.

І засміялася.

…Через три місяці Максим знову приїхав до госпіталю. Без милиць.

У руках тримав величезний букет ромашок.

На посту сиділа незнайома медсестра.

– А Оля де?

Жінка мовчки подивилася на квіти.

– Ви – Максим?

– Так.

Вона опустила очі.

– Вона багато про вас говорила.

У нього похололо всередині.

– Де вона?

Медсестра повільно дістала з шухляди маленький конверт.

– Просила передати, якщо ви приїдете.

Максим не одразу зміг його відкрити.

Усередині було кілька рядків.

«Максиме, тільки не сердься.

Я не сказала тобі, що сама давно лікувалася. Не хотіла, щоб ти дивився на мене інакше. Тобі тоді треба було вчитися жити далі, а не боятися за мене.

Пам’ятаєш, ти питав, коли я плачу?

Тепер скажу.

Я плакала щоразу, коли ти робив ще один крок. Від радості. І ще одного разу – коли ти сказав, що хочеш побачити мене знову.

Бо я теж дуже хотіла.

Пробач, що не вийшло.

І, будь ласка, коли згадаєш мене – усміхнися.

Бо я ж Сміхотунка».

Максим довго стояв посеред коридору з ромаш­ками в руках.

А потім сів на лавку.

І вперше не стримував сліз.

Медсестра тихо сіла поруч.

– Вона вас любила.

Максим кивнув.

– Я теж.

За вікном хтось голосно сміявся. Молодо. Дзвінко.

Максим підняв голову. І крізь сльози усміхнувся. Як вона просила.

Зореслав СТОЖАР.