Того вечора маленький вогник урятував заблукалого грибника. А згодом став світлом спільного дому для двох людей, які вже й не сподівалися на пізнє щастя.
Кохання приніс… грибний дощ
– Петре, та куди ж ти в таку негоду? – озвалася з кімнати його 85-річна мама, почувши, як син зашурхотів курткою в передпокої. – У ліс, мамо. – По гриби?! – А по що ж іще восени до лісу ходять? – От же ж упертий... Дощ надворі, а він гриби надумав шукати!
Петро Михайлович усміхнувся, натягнув стару зелену куртку й узяв кошик.
– До обіду буду.
– Ти мені це вже сто разів казав, – пробурмотіла мати. – Тільки телефон не забудь.
– Та куди ж я без нього…
Йому було шістдесят п’ять. Дружини не стало шість років тому. Діти жили далеко й навідувалися нечасто. А стара мама, хоч сама вже ледве ходила, й досі проводжала його з дому так, наче він був тим самим хлопчиськом, який колись тікав до лісу без дозволу.
…Того ранку дощ лише накрапав. А потім небо ніби прорвало.
Петро спершу радів: під соснами один за одним траплялися маслюки, далі натрапив на білий, потім ще на два.
«Оце буде вечеря», – подумав.
А коли підняв голову, зрозумів, що не знає, де він.
Ліс раптом став однаковим з усіх боків.
Телефон показував сім відсотків.
Петро подзвонив синові.
– Тату, де ти?
– Та десь… у лісі.
– В якому місці?
– Якби знав, то вже вдома був би.
Син почав пояснювати, як увімкнути геолокацію, але телефон вимкнувся просто посеред розмови.
Петро вилаявся. А потім ішов. Годину. Другу…
Дощ перестав, однак стало холодно. Чоботи хлюпали, куртка промокла, кошик із грибами вже здавався безглуздим тягарем.
Коли стемніло, вперше стало по-справжньому страшно.
«От дурень старий, – подумав. – Через гриби пропаду».
І саме тоді між деревами побачив світло.
Маленьку жовту цятку.
Пішов на неї.
За кількасот метрів стояла стара лісова хата. Біля ґанку світилася лампа.
Петро постукав. Двері відчинила жінка.
Невисока, в теплому светрі, з русявим волоссям, у якому вже було чимало сивини.
– Господи, ви ж мокрий весь!
– Заблукав.
– Заходьте швидше.
Її звали Ганна Миколаївна.
А всі довкола називали просто – «лісничиха Миколаївна».
Їй було п’ятдесят п’ять. Колись чоловік працював лісником. Після його смерті вона залишилася в хаті сама. Діти не склалися. Родичі кликали до міста, але Ганна не могла покинути ліс.
– Чай будете?
– Якби ще й гарячий…
– А холодного я вам і не дам.
Вона принесла сухий светр покійного чоловіка, поставила біля грубки мокрі чоботи.
Потім насмажила картоплі.
Петро дістав кошик.
– Оце через них я мало не згинув.
Ганна засміялася.
– Та ви ж половину поганок назбирали.
– Не може бути.
– Може.
Вона перебрала гриби.
Із повного кошика залишила половину.
– Значить, я ще й грибник нікудишній?
– Значить, вам потрібен хтось, хто розумніший за вас.
Петро глянув на неї.
– А такий хтось тут є?
Ганна раптом почервоніла.
…Уночі він спав у маленькій кімнаті біля кухні.
А вона довго не могла заснути. Бо вперше за багато років у хаті чувся чужий чоловічий кашель.
Не телевізор. Не вітер у комині. Жива людина.
Вранці Петро збирався додому.
– Дорогу покажете?
– Покажу.
Вони вийшли разом.
До траси було якихось два кілометри.
Вона довго не могла заснути. Бо вперше за багато років у хаті чувся чужий чоловічий кашель.
Петро здивувався:
– То я всю ніч був майже біля дороги?
– Майже.
– От дурень.
– Я вам це ще вчора хотіла сказати.
Він засміявся.
А потім дістав із кишені маленький білий гриб.
– Це вам.
– Нащо?
– Щоб я мав причину повернутися. Треба ж перевірити, чи й цей не поганка.
…Через тиждень Петро приїхав знову. Привіз пиріг. Ще через тиждень – коробку цукерок.
Потім почав приїздити просто так. Вони ходили лісом.
Ганна навчила його відрізняти польський гриб від гірчака, а він лагодив у хаті все, що давно чекало чоловічих рук.
Одного листопадового вечора вони сиділи біля грубки.
– Знаєте, Ганно Миколаївно, – сказав Петро, – я тепер думаю: добре, що тоді заблукав.
– Не кажіть дурниць.
– Добре, що телефон сів.
– Ще більші дурниці.
– І добре, що дощ пішов.
Вона усміхнулася.
– А це вже чому?
Петро помовчав.
– Бо якби не той грибний дощ, я б ніколи не побачив вашого вогника.
Ганна відвернулася до вікна.
– Петре Михайловичу…
– Що?
– Ви ж знаєте, що мені вже п’ятдесят п’ять.
– А мені шістдесят п’ять. То що – чекати дев’яноста?
Вона засміялася.
А потім заплакала.
…Навесні Петро поставив біля її хати нову лавку.
На ній вони й сиділи одного вечора, коли почався теплий дощ.
– Грибний? – запитав Петро.
– Ні. Весняний.
– Шкода.
– Чого?
Він узяв її за руку.
– Бо грибний дощ мені вже одного разу кохання приніс.
Ганна сперлася головою на його плече.
А в темному вікні за їхніми спинами горіло те саме маленьке світло. Тільки тепер воно вже чекало не заблукалого грибника.
Воно світило двом людям, які нарешті знайшли дорогу додому.
Василина ПИСАНКА.
