Зараз тільки знімки можуть розказати, якою щасливою була їхня сім’я.
Вдова волинського Героя: «Жодна нагорода в світі не здатна виміряти біль втрати»
Напередодні Дня захисників і захисниць на Волині чимало рідних загиблих Героїв отримали посмертні нагороди синів, чоловіків, батьків. Серед них була дружина та донька Олега Пронцевича – військовослужбовця, молодшого сержанта Збройних Сил України, захисника Батьківщини, який народився та виріс у селі Тоболи Камінь-Каширського району, а із сім’єю проживав у Луцьку
Олег став на захист України у березні 2022 року, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення рф. Служив на посаді командира відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів (торік у номері за 2 липня наша газета розповідала про його життєвий шлях та шлях на війні вустами дружини Ірини в публікації «Донечко, я тебе дуже люблю й любитиму навіть після смерті» – посилання на цю cтаттю: https://www.volyn.com.ua/news/291366-heroi-z-volyni-donechko-ia-tebe-duzhe-liubliu-i-liubytymu-navit-pislia-smerti
Чоловік загинув 8 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Покровська на Донеччині. Втрата коханого – це вічний біль дружини, який – і в рядках її посту на фейсбук-сторінці, котрий ми пропонуємо увазі наших читачів:
«Олег ніколи не йшов ні за званнями, ні за нагородами. Для нього була важлива не оцінка. Важливими були знання, розуміння того, що він робить, і задоволення від самого процесу. Він любив те, що робив. Навіть посеред жаху війни і суцільного хаосу. І, напевно, в цьому є якась вища мета – бути на своєму місці, робити те, що твоє, і бути там, де ти потрібен.
Коли він отримав свою першу нагороду, я сказала йому, що він заслуговує на всі нагороди світу.
Коли він отримав свою першу нагороду, я сказала йому, що він заслуговує на всі нагороди світу. І що жертва, яку він і сотні тисяч наших хлопців та дівчат приносять заради нашого миру, ніколи не буде належно оцінена. Ніколи.
Бо як взагалі оцінити те, що людина віддала найцінніше заради інших?
Сьогодні місце, де зберігаються його речі, поповнилося ще однією нагородою.
І якщо відійти від цієї формальності, знаєте, як це відчувається?
Ніби прірва, яка на одну мить знову поглинає тебе. В один момент. В одну секунду. І повертає на півтора року назад. Ніби ти знову там, на цвинтарі, де тобі вручають прапор. А потім ти тут – у залі, де представники бригади, стоячи на колінах, вручають твоїй дитині татову нагороду.
Ти сидиш поруч із нею, обіймаєш, заспокоюєш, плачеш – і знову усвідомлюєш те, що щодня намагаєшся то прийняти, то заперечити. Знову перестаєш дихати, бо біль має здатність блокувати все, що ти відпускав місяцями чи навіть роками.
Жодна нагорода в світі не здатна виміряти біль втрати. Не здатна зробити його меншим. Не здатна повернути нічого з того, що ти мав «до». Бо такі події – це не просто ще одна відзнака. Це ще одне нагадування про те, чому сьогодні його немає поруч. Бо якби він був живий, ми б там не стояли.
Якби ж він тільки був живий...».
