Волинянин вижив у пеклі Савур-могили, а після поранення допомагає побратимам

Багато років Віталій очолює Луцьку районну організацію Спілки учасників АТО. Створення її, власне, він свого часу зініціював, відчувши на собі, наскільки потрібний військовослужбовцям, котрі звільнилися зі служби, і правовий захист, і допомога у відстоюванні законних прав, оформленні пільг, адаптуванні до цивільного життя. У повномасштабну війну цих запитів – ще більше.

«Поранення отримав у бою під Савур-могилою»

Віталій Пудлік – із того покоління українців, яке народилося в кінці 1980-­х ро­-
ків. Дитинство, юність його припали на буремні дев’яності, а молодість, початок дорослого життя – на 2000-і. Одне слово, суть прислів’я: «Не дай Бог жити в час перемін», яке приписують то китайцям, то великобританцям, зокрема Вінстону Черчиллю, йому не треба розтлумачувати, – сам сповна відчув, що за цими словами. Була строкова служба в Чопському прикордонному загоні на Закарпатті. Повернувшись під Новий, 2007, рік з армії, не затримався вдома. Як пригадує, вже на другий день Різдва із такими ж хлопцями, які шукали заробітку, поїхали в Крим, і до 2009-го вахтовим методом працювали там на будівництві:

– Потім, побувши трохи вдома, відправилися в кацапляндію. Були в москві два місяці. У 2011-му я їхав у Київ уже зі своєю будівельною бригадою. Ми, а це 13–15 чоловіків, займалися монолітом – бетон заливали на спорудженні різних об’єктів. І в 2013 році, коли почалася Революція гідності, були в Києві. Працювали й ходили на Майдан – уночі патрулювали. В кінці грудня (30-го в мене якраз – день народження) ми з хлопцями розрахувалися й поїхали додому. Після Нового року, коли в Києві почалися масові протести, котрі закінчилися розстрілом Небесної сотні, поваленням режиму Януковича, на багатьох об’єктах призупинилися роботи, тож ми були вдома. А в кінці квітня мене мобілізували в АТО, потрапив у 51-у бригаду, що дислокувалася у Володимирі.

 Колись він сам потребував допомоги, щоб відстояти свої права. А сьогодні допомагає тим, хто повернувся з війни й мусить долати вже інші фронти – бюрократичні…   

В АТО Віталій Пудлік був приблизно три місяці. 28 липня 2014-го він отримав поранення в бою під Савур-могилою на Донеччині, і його вивезли з поля бою на подальше лікування. В кінцевому результаті – 28-літній чоловік отримав другу групу інвалідності і був звільнений із військової служби. Так у кількох словах можна сказати, про нібито недовгий шлях Віталія на російсько-українській війні, яка триває вже дванадцять років. А от що найбільше запам’яталося з прожитого й пережито за цей час, то про це ветеран міг би книжку написати. Адже атовці були, як висловився чоловік, першопрохідцями і в тому, як їх готували до антитерористичної операції, чим озброювали, як екіпірували, яку «класну» техніку мали, котру треба було більше крутити, тобто ремонтувати, ніж їхати нею. І, врешті, як потім, вже після поранення, різні перепони доводилося долали багатьом, щоб отримати посвідчення «Учасник бойових дій». Адже тоді це ще не було детально прописано. Одне слово – першопрохідці...

«Каски у нас були залізні – кевлара я навіть не бачив»

І починатися ця книжка могла б із таких спогадів:

– Після злагодження на Тучинському полігоні, що на Рівненщині, на початку травня ми поїхали на Схід України. У селищі Межова Дніпропетровської області бачимо з вікна поїзда, що нас зустрічають реформовані після Революції гідності беркутівці (правда, в тій самій формі, бо іншої, очевидно, не було). І почули ми від них такі слова: «Хлопці, куди ви приїхали? Вас можуть за кожним рогом місцеві розстріляти!». Декого залишили тут, в так званому таборі розташування, який треба було ще облаштовувати, а решту зразу відправили на блокпост у Новоукраїнку Донецької області. Їхали п’ять годин, хоч це така відстань, що можна було за дві добратися. Місцеві так нас вели – городами, полями. Блудили чи ні – хтозна...

Про сам блокпост, про те, яке завдання мали виконувати військові, то таке щире зізнання:

– Якщо чесно, ми самі не знали, що робити, бо ніхто нічого конкретно нам не говорив. Сказали: «Перевіряйте!». А що і як перевіряти? Якщо б їхали деенерівці з бандформувань, то в них на лобі ж не написано, хто вони. Та й не везли б вони в багажнику автомобіля автомат, знаючи, що на шляху – блокпости. Потім само собою це завдання окреслилося – в основному звертали увагу на тих, хто, може, знімає якісь об’єкти на телефон чи на камеру. Мешканців самого Донецька більш прискіпливо могли перевірити, а якщо місцеві їхали, то це враховувалося. Адже ті ж місцеві нам допомогли хоч якесь укриття обладнати, бо ж хлопці стояли під відкритим небом, – блоки привезли, плівку. Хоч були й такі, хто, проїжджаючи, міг і спитати: «Чого ви сюди приїхали?»

Тиждень – із 13 по 20-те травня – підрозділ, в якому служив Віталій Пудлік, був на своєму першому блокпосту. А 20-го їх відправили на іншу точку. І тут – згадка про сумнозвісну трагедію під Волновахою: 22 травня ворог обстріляв там блокпост – загинуло десять волинян, котрі служили в 51-ій бригаді (а всього полягло вісімнадцять бійців). То були перші втрати, які всіх шокували. Хоч вони, за словами Віталія Пудліка, могли бути передбачуваними, зважаючи на підготовку під час навчання на полігоні, на те, хто командував підрозділами нижчої ланки:

– У нас був офіцер. Але цей офіцер закінчив політех чи якийсь інший виш, де була військова кафедра, тож мав звання лейтенанта. І ось у його підпорядкуванні відділення – а це – двадцять чоловік!..

І про екіпіровку, звичайно, не може не згадати атовець:

– Ми були в бронежилетах. Хоч на той момент це – одна назва. Нам видали, як ми казали, афганські броніки, тобто ще з 1980-х років. Дехто через знайомих купляв щось надійніше – таке, що могло справді захистити. Про турнікети й не чули – гумовий джгут був у мене прив’язаний на прикладі автомата й висихав на сонці, вітрі, й коли треба було ним скористатися, то він просто рвався. Каски нам видали залізні – кевлара я навіть не бачив (до речі, оскільки ми, як антитерористичне формування, не мали права зупиняти машин, то з нами працювали двоє прикомандированих поліцейських. У нас хоч автомати були, а вони взагалі стояли голіруч. Навіть без пістолетів – просто з палкою-жезлом, якою й зупиняли транспорт). Це вже згодом, коли до нас якось прилетів вертольотом полковник, котрий був начальником забезпечення Збройних Сил України, і, побачивши наші бронежилети, каски, «виписав» кому треба нагоняй, то ситуація трохи помінялася. Нам привезли, принаймні, бронежилети вже відповідного класу.

«А місцева тьотя Валя, як турботлива мама, нас годувала обідами»

Хочеться виокремити розділ-спогад – про людей, з якими Віталій Пудлік зустрівся (чи вони йому зустрілися) за час служби і вже тоді, як після поранення потрапив на лікування.

З середини червня підрозділ, в якому він був, перекидають вже ближче до Мар’їнки. Там, до речі, побачили справжніх «рембо», як висловився Віталій, – вояків першого добровольчого батальйону «Донбас», котрі приїжджали в Максимільянівку перед тим, як мали заходити в Мар’їнку. На них була надсучасна екіпіровка – кевларові шоломи, тактичні окуляри, наколінники, турнікети, бронежилети, відповідні розгрузки, а на ногах хлопців на блокпосту... тапочки.

– Особливо запам’яталося село Шевчани, де орієнтовно – сто дворів, може, трошки більше, – розповідає Віталій. – Ми ж зупинилися в полі. В нас не було облаштованого місця розташування. В село, до якого – два – три кілометри, їздили й привозили бочками воду. А місцева тьотя Валя, як турботлива мама, нас годувала обідами – раз у день привозила перше, друге і компот. Чув від цієї жінки, що чотирнадцять сімей згуртувалися в тому селі й нам допомагали. Ми здружилися з ними. А коли переїхали в Максимільянівку, а це вже, більше десяти кілометрів від Шевчан, то сюди нашим помічникам стало трохи накладніше добиратися. Тоді вже до нас почали їздити такі ж проукраїнські мешканці міста Курахове й так само підгодовувати. У Максимільянівці ми вже мали і міномети 120-ті, і танк. Тобто вже були укомплектовані так, як треба.

А потім надійшла команда їхати на Савур-могилу:

– По нас з-під Савурки, до якої залишалося півтора – два кілометри, відкрили вогонь. Був поранений майор зв’язку. До нього не можна було зразу добратися через безперервний обстріл. А коли добралися, то вже не змогли врятувати. Перша втрата.

Тоді, за словами Віталія з двадцяти двох бійців вісімнадцять були посічені. Один одного перемотували. Найперше надавали допомогу тим, в кого голова прострілена.

Йому самому пробило ногу, але, будучи на адреналіні, він зразу й не відчував цього. Аж поки не побачив, що черевик – повний крові.

– Тоді нас обстрілювали чотири – п’ять «саушок» (САУ – самохідні артилерійські установки. – Авт.) з російської території, відстань до якої – кілометрів вісімнадцять – двадцять, – розповідає чоловік, – Гатили, певно, зо дві години. А на Савур-могилі на той момент були «деенерівці»…

Волноваха, Дебальцево, Іловайськ, Савур-могила дали уроки не лише того, як треба воювати, вони вчили, як важливо вміти надавати першу медичну допомогу.

Потім, коли поранених бійців евакуюють вертольотом у лікарню Мечникова в Дніпро, то вже згадувана тьотя (чи мама) Валя приїде до хлопців і сюди. І про персонал лікарні – згадка з великою вдячністю, бо ставлення лікарів, медсестер, нянь було таке професійно чуйне, що інколи «хлопці аж незручно почувалися, що з ними так носяться». І про ще одну людину Наталію Ариванюк, котра волонтерила з перших днів АТО, теплий спогад. Коли Віталію Пудліку і його побратиму після лікування треба було добратися з Києва до Луцька, то вона й ще одна волонтерка з Ковеля приїхала за ними машиною.

«Під час лікування я потрапив в «козирну» палату, де лежав і генерал...»

Після кількох операцій, зокрема в Києві, в травні 2015 року Віталій Пудлік отримав посвідчення учасника бойових, другу групу інвалідності. Він був звільнений зі служби в ЗСУ (за кадром, як кажуть, залишається історія з розформуванням 51-ї бригади, бо це – непроста окрема історія). Всі питання, як сьогодні каже чоловік, вирішувалися без особливих проблем:

– І це завдяки тому, що свого часу замполіт, майор Паніков, під Савуркою детально описав поранення кожного з нас. Як я тепер знаю, є така «форма 100» – первинна медична картка, яка заповнюється при наданні першої допомоги військовослужбовцю. Журнал, заповнений Паніковим, на щастя, зберігся, тож мені й моїм побратимам не треба було щось доводити. А ще вийшло так, що я потрапив під час лікування в «козирну» палату, де лежав і генерал, начальник штабу Повітряних Сил ЗСУ (штаб дислокується в Вінниці). Ми з ним мало, звичайно, спілкувалися. Але коли одного разу розговорилися, то високопосадовець дуже дохідливо розповів, які мають бути записи у військовому квитку, які документи, куди звертатися з ними і в якій послідовності. Генерал говорив, а я записував собі почуте буквально по пунктиках.

І коли в 2015 році Віталій Пудлік став депутатом Луцької районної ради, то ініціював створення районної громадської організації – Спілки учасників АТО, яку очолює й дотепер. Він на собі відчув, наскільки потрібний військовослужбовцям, котрі звільнилися зі служби, і правовий захист, і допомога у відстоюванні законних прав, оформленні пільг та адаптуванні до цивільного життя.

Тепер Віталій входить у ветеранську раду Луць­кої держадміністрації. У повномасштабну війну запитів від війсь­кових – багато.

Віталій долучився й до волонтерства – не раз особисто їздив у зону бойових дій. А ще працює на землі, взявши майже два гектари. Техніку, до речі, купив у тої тьоті (мами) Валі, яка в 2020 році таки покинула свій дім, хазяйство на Донеччині, й переїхала на Полтавщину, в безпечніше місце («донька й син, котрі живуть в Києві й під Києвом, давно наполягали на цьому»). Два гектари – це ніби й не багато, хоч сам Віталій з цього приводу каже:

– Я фізично не мав би можливості обробляти більше, оскільки так зайнявся громадською роботою, що, буває, два рази на тиждень їду в Київ. І все це заради того, щоб допомогти військовослужбовцям, які отримали поранення, в яких виникають проблеми під час проходження військово-лікарської комісії, в отриманні статусу учасника бойових дій.

...Не могла не спитати, чи є у Віталія сім’я? Є. Зі своєю коханою, Оленою, вони зустрілися в Лищі Луцького району – його, на той час депутата районної ради, голову громадської організації, запросили сюди на святкування Дня села. Познайомилися, поговорили. Сталося так, що того дня Олена підвезла Віталія до Луцька. А потім раз – другий вона зустрічала його, коли пізно повертався маршруткою з Києва. Одне слово, обоє знайшли, що шукали. І невдовзі Віталій привіз свою обраницю до себе, в Чаруків. Сьогодні їхньому цивільному шлюбу – уже вісім років.