Мама Героя-волинянина: «У нього були мільйони мрій. І жодної – помирати...»

16 жовтня минув рік, відколи додому, в село Широке Мар’янівської територіальної громади Луцького району, повернувся на «щиті» Андрій Шепелюк. Люди проводжали Героя у Вічність теплими спогадами й безутішним плачем, а осінь – золотослізним падолистом. Ніхто не хотів вірити, що цей життєрадісний чоловік, який міг цьогоріч відзначати своє 30-річчя, лежить у домовині… 

– Мамо, я вже купив автомобіль. Дасть Бог, дочекаємося грудня – приїду у відпустку. Відсвяткуємо Ваші й мої іменини. Потому родиною поїдемо на кілька днів у Карпати! – жив зустріччю з найдорожчими людьми 28-річний воїн.

Та за тиждень його не стало. У ту мить, коли Андрієве тіло пронизав смертельний біль, за сотні кілометрів від нього, здавалося, материнське серце  зойкнуло від лихого передчуття  на весь світ.

– У нашого Андрійка були ж мільйони мрій! – горює за сином Людмила Томашук, голублячи кожну згадку своєю материнською любов’ю.

Від маминого порога – до чоловічої відповідальності

Людмила Григорівна сама зростила своїх дітей. Сімейне життя з чоловіком Анатолієм не склалося, а тепер його душа вже спочиває на Небесах. Вона навчила доньок Юлію та Катерину бути лагідними, працьовитими й умілими господинями, а сина – наймолодшого Андрійка –  відповідальним та хазяйновитим. Усіх трьох виховувала так, щоб жили по совісті, не тримали ні на кого зла й дякували Богові за кожний день.

Самотужки це було нелегко, але до труднощів пані Людмилі було не звикати. Її батько Григорій Антонович теж рано відійшов у засвіти, залишивши вдовою молоду дружину Надію та  напівсиротами – 12- і 9-річних доньок.

– Певне, пропало моє дитинство?! – бідкалася перед ріднею з потішною дорослою серйозністю шестирічна Юля, поглянувши на новонародженого братика в колисці. Проте дуже швидко обидві сестри навперебій поспішали бути йому люблячими няньками.

Андрій, попри те, що виріс у квітнику маминої, сестринської ще й бабусиної любові, змалку дивував найдорожчих берегинь хлопчачою непосидючістю та бажанням прийти на допомогу тому, хто її потребував. З усіма спілкувався невимушено, жартував завжди в міру, а якщо давав слово, то завжди його дотримувався.

Трапилося так, що пані Людмила, щоб утримати чимале сімейство, була змушена їхати на заробітки в Київ. Першим із собою взяла сина-шестикласника. Переймалася неабияк, як сільський хлопчина адаптуватиметься в столичній школі, проте  її хвилювання були марними. Андрій з першого дня й там став хорошим другом ровесникам, а вчителям упевнено розповідав про свої плани: вміти своїми руками заробляти стільки грошей, щоб, наприклад, купити машину й підвозити маму на роботу на ринок, а сестрам і бабці придбати все-все, що вони хотіли б!

«Мамо, Ви ж не думали, що я буду вдома, а не на війні»

Мріючи бути майстром на всі руки, Андрій обрав фах будівельника. Перший досвід здобув на київських новобудовах. Відтак став їздити на заробітки в Польщу, а в перервах між ними – господарювати вдома.

…Людмила Григорівна пригадує звістку про початок повномасштабної війни в країні жахливою та моторошною. Вона застала в рідній хаті в селі Широке всіх її дітей. З того дня 22-річний Андрій Шепелюк наче забув про те, що невдовзі мав знову їхати на роботу за кордон. Натомість він записався в територіальну оборону. Водночас допомагав усім ветеранам війни, їхнім родинам, якщо було потрібно щось збудувати чи змайструвати.

Про рішення йти воювати повідомив рідних за кілька годин до новорічної ночі.

У труні Андрій лежав, наче живий. Кутики його вуст ледь помітно усміхалися. Його нерозділений весільний коровай був гірким від сліз та горя всіх, хто його знав. 

– Ми зібралися родиною, щоб провести старий рік.  Задзвонив телефон. Андрій став розмовляти з односельчанином і своїм другом Назаром Грибом, який воює в складі 100-ї окремої механізованої бригади. Аж раптом слухавку з рук Назара взяв його командир… – пригадує пані Людмила день 31 грудня 2025 року.

– Мамо, я буду воювати в славній «Сталевій сотці». Завтра мені потрібно йти у військкомат, там на мене чекає відношення! – враз на очах подорослішав її Андрійко, мовивши ці слова.

Не міг не бачити, як вона сполотніла від несподіванки. Прочитавши в маминих очах безвимірну тривогу, заспокоїв, як умів, – шанобливо та гідно: «Мамо, все буде добре! Ви ж не думали, що я можу бути вдома, а не на війні. Чи личить так зараз чоловікові?»

…1 січня 2026 року Андрій Шепелюк уже стояв під дверима Горохівського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Пройшов ВЛК і навчання на полігоні й поїхав у «Сталеву сотку».

«Де моя пташка літала…»

– Де ж моя пташка сьогодні літала?  – питала мама, як телефонував син із фронту.

– Літав Ваш голуб ворогам вітер робити. Ох, і наробили ж знову ми з хлопцями їм того вітру, – так лаконічно Андрій Шепелюк із позивним «Джура» відповідав на неньчине запитання про свої завдання на Краматорському напрямку. Ніколи не лякав її правдою війни. Переводив мову на інше, якщо допитувалася про жахіття. Розпитував про сестер і племінників – діток Юлії та Богдана – Ореста, Олександру, Дарію та Уляну, синочка Катерини та Данила – семирічного Кирилка. Жартував і сміявся, як мама заводила мову про його одруження. Промовляв більше всерйоз, аніж жартома: «Я ще не знайшов такої доброї та мудрої, як Ви!»

…Пані Людмила не стримує ридань, розповідаючи, як  минулоріч 9 жовтня, будучи на заробітках у Польщі, не знаходила собі місця. Досі невідоме відчуття каменем сковувало їй душу. Тривожилася не марно. Того дня Андрій не зателефонував. Його не було в мережі й наступного ранку. Нічого не казали побратими…

Страшну звістку про смерть сина на полі бою неподалік  Костянтинівки на Донеччині  Людмила Григорівна почула від волонтерки Валентини Маціюк.

«Збирайтеся додому», – лише й мовила пані Валентина, тамуючи гіркі сльози смутку за молодим Героєм.

…У труні Андрій лежав, наче живий. Кутики його вуст ледь помітно усміхалися. Його нерозділений весільний коровай був гірким від сліз та горя всіх, хто його знав.

Від Андрієвих бойових побратимів родина потому дізналася, що в екіпаж, який віз боєприпаси на позицію, націлився ворожий дрон і влучив в Андрія-водія. Своїм зраненим тілом Андрій Шепелюк прикрив і смертоносну зброю, і друзів-воїнів.

Світла пам’ять Тобі, воїне Світла! Нехай наша молитва і добре слово про Твоє коротке життя засвідчать Тобі нашу уклінну вдячність!

P.S. Воїни «Сталевої сотки» бережуть пам’ять про свого побратима. Нещодавно вони передали родині прапор із словами шани Герою. Андрій Шепелюк нагороджений орденом «За мужність» IІІ ступеня і відзнакою командира 100-ї ОМБр «За оборону рідного краю» (посмертно).

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

Читайте також: «В Олешках буде припинення вогню заради гуманітарної місії».