Коли забороняли все українське, уві сні розмовляв українською...

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

...«першим поглядом» Олександра Довженка

Коли мова йде про класика українського та світового кінематографа Олександра Довжен­ка (1894 – 1956), то насамперед згадка про його стрічку «Земля», яка була створена в 1930 році. Він повіз цей фільм показувати в Європу, і в 1958-му кінокритики назвали його одним із 12 найкращих фільмів всіх часів і народів. А ось щодо особистого життя, коханої жінки, то нею була Юлія
Сол­н­цева. Він зустрівся з нею у 1928 році вперше. Закохана пара буде разом чотири десятиліття, а візьме офіційний шлюб тільки перед смертю генія. Їхня любов, якщо це можна так назвати, була дивною, але такою унікальною: вони часто сварились, та все одно спілкувались на «ви»; вони мали житло, проте замість родинного затишку там панували вечірки, а Юлія була проти народження дітей, кажучи, що «і свині розмножуються!»

Відомо, що Юлія співпрацювала з НКВС й доносила на чоловіка за те, що «уві сні він розмовляє україн­ською». Проте саме завдяки цим звʼязкам вона часто й рятувала режисера від смерті. У 1933 році, коли Довженку виписали ордер на арешт, Солнцева, завдяки таємним звʼязкам, домоглася його зустрічі зі Сталіним. І той таки помилував Олександра й власноруч знищив ордер...

Тож коли нинішньої осені, з 1-го жовтня, в кінотеатрах Луць­ка почали демонструвати фільм «Довженко. Перший погляд», то сама його назва якоюсь мірою інтригувала: що ж то за «перший погляд»? Одне слово, подивилася стрічку, й іншим хотілося порадити це зробити. Адже події, відтворені у фільмі, відбуваються в Одесі ­влітку 1926 року – рівно сто років тому. Й ми маємо можливість дізнатися про маловідому сторінку в житті молодого Довженка. На запрошення свого друга, сценариста й письменника Юрія Яновського (1902–1954), автор відомих творів «Мамутові бивні» (1925), «Майстер корабля» (1928), «Чотири шаблі» (1930), «Вершники» (1935) він приїздить на кіностудію, аби зняти свій дебют – пригодницьку драму «Сумка дипкурʼєра». І змушений працювати під наглядом консультантів у кашкетах, які вимагають від нього створити пропагандистську картину про радянські органи держбезпеки. Це реальний історичний момент, коли основним завданням радян­ських «цензорів» було очистити фільм від всього українського, того, що є національним проявом («хохляцького», якщо передавати це дослівно»), звести культуру до дозволених радянських шаблонів. Директор Одеської кінофабрики Павло Нечеса запевняє, що після «Сумки дипкур’єра» дасть Довжен­ку можливість зняти все що завгодно...

Є у фільмі й класичний романтичний трикутник – «любов утрьох». Ці «троє» – Олександр Довженко (це ж було ще до зус­трічі з Юлією Солнцевою), Юрій Яновський і його подруга, балерина Іда Пензо. І якщо заглядати трохи вперед, то двоє з героїв фільму згодом були репресовані сталінським режимом. Іда Пензо у1928 році вийшла заміж за оператора Володимира Нільзу. Після його арешту у 1929 році була вислана разом із ним до Архангельської області на 4 роки. У 1937-му її знову заареш­тували й засудили до 8 років виправно-трудових таборів. Директора Одеської кіностудії Павла Нечесу репресували у 1937 році під час політики «Великого терору» стосовно діячів українського кінематографа та культури. Олександр Довженко та Юрій Яновський не були арештовані чи заслані, але протягом усього життя зазнавали цензури з боку радянської влади. Як Олександру Довженку вдалося уникнути фізич­них репресій, то про це вже було сказано, – завдяки Юлії Солнцевій він мав заступництво Сталіна.

...що у війни – страшне обличчя

Останнім часом сирени, що сповіщають про повітряну тривогу, стали частиною повсякденного життя і в нас, на Волині. І це, незважаючи на те, що наш регіон географічно віддалений від лінії фронту. На жаль, межуємо з білоруссю, звідки зберігається постійна загроза. Волинь стає ціллю для безпілотників, які мають велику дальність польоту й атакують об’єкти критичної інфраструктури по всій країні.

15 жовтня ворожий дрон влучив у гуртівню «ЄвроГурт» і забрав життя шести лучан. Через кілька днів один чоловік загинув, а ще восьмеро постраждали в Маневичах, де безпілотник уразив приватне підприємство «Агрофрукт». Під загрозою опинилися об’єкти інфраструктури міста Ковеля. Навіть важко уявити, яка б то була загальна, бодай одноденна, статистика по всіх областях України, зокрема тих, що в прифронтовій зоні. Не кажу вже про саму передову, де кож­ного дня гинуть воїни-захисники – чиїсь діти, чоловіки, батьки, – у війни – страшне обличчя. Ми бачимо це вже по тому, як часто тільки від Свято-Троїцького собору міста Луцька від’їжджає похоронна процесія, і як багато синьо-жовтих прапорів на кладовищах.

путін відкрито заявляє, що українці не є окремим народом, а Україна – це «штучна держава».  

Тому-то так сумно, коли читаєш міркування з оцінкою ситуації в нинішній російсько-українській війні з поглядом у завтрашній день і подальшу перспективу відомих політичних оглядачів. Один із тих, до думки кого багато хто прислухається, – Віталій Портников. А він буквально цими днями говорив, що «путін не збирається завершувати війну проти України. Натомість він хоче зустрітися з лідерами США та Китаю, щоб підвищити свій вплив у світі». За його словами, путін прагне опинитися серед світових лідерів, які ухвалюють важливі міжнародні рішення.

Найстрашніше те, що «росій­ський диктатор володимир путін дійсно прагне повного знищення української державності, нації та ідентичності, заперечуючи саме існування України». путін відкрито заявляє, що українці не є окремим народом, а Україна – це «штучна держава». Масовані атаки на енергетику, водопостачання мають на меті зробити життя в українців нестерпним і зламати їх опір. Хіба це не те, що було основним завданням радян­ських «цензорів», котрі мали на меті очистити дебютний фільм Олександра Довженка «Сумка дипкур’єра» від всього українсь­кого («хохляцького»), звести куль­туру до дозволених радянських шаблонів?

...що «не можна знищити незнищенне»

Ця фраза мимоволі напрошується в контексті про український народ, який століттями виборює свою свободу, зберігає власну ідентичність, мову та культуру попри численні репресії, голодомори та війни. І вона прозвучала з уст тернополянки Лесі Романчук (в заміжжі Романчук-Коковської) під час презентації у Волинському краєзнавчому музеї її книги «Дів­чинка із сонячного берега. Колима».

Лікарка за фахом, викладач­ка, письменниця, бард, вона народилася в Магаданській області й прожила там свої вісім років. Ця книга, за словами пані Лесі, – пам’ять про її батьків, яких у 1940 році «визволителі» запроторили на далеку російську каторгу. І на обкладинці – реальне фото, на якому – маленька дів­чинка, а в руках у неї – щось колюче – те, що могло вирости в цьому холодному краї, де довга-довга зима й зовсім корот­ке літо. І в самій книжці – багато світлин: тут – ті місця, де дівчинка Леся народилася, рідна хата, яку пам’ятає. А ще на знімках – такі ж, як її тато й мама, українці, котрі тільки-но вийшли з тюрми, але, за приписом у вироку, не могли впродовж зумовленого терміну повертатися в рідний край. Фотографувати можна було щасливих людей, гарно вбраних, за столом, де вони їдять і п’ють, – їм весело. Кожен із них хотів надіслати своїй мамі щось таке, аби в неї не краялося серце за свою дитину: мовляв, мамо, подивися – в мене все добре...

Радянські репресії та заслан­ня до Сибіру, які мали на меті знищити національну ідентич­ність людей, часто давали зворотне, й вони ставали безкомпромісними патріотами. Такою пані Леся пам’ятає свою маму. Такою є й вона. А інакше й бути не могло – патріотизм і незламна проукраїнська позиція глибоко вкорінені в історії її родини. І Довженко, як би з нього не витравлювали у москві все україн­ське, уві сні розмовляв українською.

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Трагедія на Хмельниччині: у річці знайшли автомобіль з тілами трьох дітей.