Між вірою і наукою – одне життя. Для одних ЕКЗ порушує складні моральні питання, для інших є шансом стати батьками. Але дитина, яка приходить у цей світ, не може бути предметом суперечки.
Маля з пробірки: диво медицини чи виклик для віри?
Для одних ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення) – шанс стати батьками, для інших – моральна межа, яку не можна переступати. Ми подаємо два погляди на одне з найчутливіших питань сучасності, яке богослов’я і медицина оцінюють по-різному
Позиція біоетика: «Дитина має душу. Але мета не завжди виправдовує засоби»
Чи має таку саму душу, як усі інші діти, дитина, зачата за допомогою репродуктивних технологій? Чи можна її хрестити? І чи може сам спосіб такого зачаття бути морально прийнятним?
У християнському середовищі нерідко можна почути дві протилежні думки. Перша: якщо народження дитини є благом, то й будь-який спосіб, який допомагає їй прийти у світ, виправданий. Друга: Церква нібито відкидає все «штучне» у дітородженні.
Насправді католицьке моральне вчення складніше.
Народження дитини безумовно є благом. Але сама добра мета ще не робить морально добрими всі засоби її досягнення. Водночас Церква не заперечує медичного й технічного прогресу лише тому, що він є результатом людського втручання.
Головне питання інше: чи допомагає медицина природному зачаттю, чи фактично замінює його технологічним процесом?
Передусім розрізняють гомологічні репродуктивні технології, коли використовують статеві клітини чоловіка і дружини, та гетерологічні – із залученням донорської яйцеклітини, сперми або сурогатної матері.
З погляду католицької біоетики, залучення третьої сторони у подружнє дітородження є морально неприйнятним. Вважається, що дитина має право народитися від чоловіка й жінки, поєднаних у подружжі, а донорство статевих клітин чи сурогатне материнство порушують цілісність подружнього батьківства.
Інше важливе розмежування – між зачаттям у тілі матері та поза ним.
Саме тут виникають найбільші заперечення щодо екстракорпорального запліднення. Католицька біоетика виходить із того, що початок людського життя має бути нерозривно пов’язаний із подружньою близькістю, а лікар повинен допомагати природному процесу, а не ставати головною дійовою особою самого зачаття.
Особливо складним є питання ембріонів, які не переносять у матку одразу і які можуть бути заморожені на тривалий час або не використані взагалі.
Якщо людське життя визнається гідним захисту від самого початку, то виникає моральна дилема: якою має бути подальша доля цих ембріонів?
Саме тому Католицька церква критично ставиться до методів ЕКЗ, які передбачають створення кількох ембріонів поза тілом жінки та подальший відбір частини з них.
Водночас не всі медичні втручання у сфері безпліддя оцінюються однаково. Морально допустимими можуть вважатися методи, які допомагають подружньому акту привести до зачаття, але не замінюють його.
Головна межа для католицької біоетики проходить саме тут: медицина може допомагати народженню нового життя, але не повинна перетворювати його початок на суто технологічну процедуру.
І водночас найважливіше треба сказати абсолютно однозначно.
Дитина, зачата за допомогою ЕКЗ чи іншої репродуктивної технології, має таку саму людську гідність, як будь-яка інша дитина.
Вона, звісно, має людську душу і може бути охрещена. Моральна оцінка способу її зачаття жодним чином не є моральною оцінкою самої дитини.
Джерело: «Християнин і світ» (xic.com.ua).
Марія ЯРЕМА, доктор біоетики, старший викладач кафедри богослов’я та науковий співробітник Школи біоетики Українського католицького університету
Дитина не буває «штучною». Штучною може бути лише технологія, яка допомогла їй народитися.
Позиція репродуктолога: «Дитина після ЕКЗ – не «штучна»: допоміжною є технологія»
З медичного погляду насамперед важливо правильно називати речі. Дитина, народжена після екстракорпорального запліднення, не є «штучною». Допоміжною є лише медична технологія, яка дає можливість досягти вагітності людям, котрі через безпліддя не можуть зробити цього природним шляхом.
Сучасна медицина розглядає безпліддя як захворювання репродуктивної системи, а допоміжні репродуктивні технології – як один із методів його лікування.
Тому твердження, що ДРТ «не є терапією», може відображати певну богословську або філософську позицію, але не відповідає тому, як ці технології класифікує сучасна репродуктивна медицина.
Не варто й узагальнено стверджувати, що діти, народжені після ЕКЗ, мають «слабке здоров’я». Допоміжні репродуктивні технології, як і будь-яке медичне втручання, мають свої ризики, але переважна більшість дітей після ЕКЗ народжуються здоровими.
Частина ризиків залежить не лише від самої процедури, а й від віку батьків, причин безпліддя, супутніх захворювань та багатоплідної вагітності. Саме тому сучасна репродуктивна медицина постійно вдосконалює протоколи лікування і дедалі частіше використовує перенесення одного ембріона.
Так само некоректно створювати враження, ніби після гормональної стимуляції жінка «нерідко вже не здатна» надалі виношувати дитину. Стимуляція яєчників справді має можливі ускладнення, але сучасні протоколи передбачають ретельний контроль і способи істотно зменшити ці ризики.
Безперечно, допоміжні репродуктивні технології порушують складні етичні питання – щодо долі ембріонів, донорських клітин, сурогатного материнства. Суспільство має право їх обговорювати, а віруюча людина – оцінювати відповідно до своєї релігійної традиції.
Але медична й богословська оцінки – це різні площини. Медицина може відповідати на питання про ефективність лікування, його безпеку та ризики для матері й дитини. Питання про душу, святість подружнього акту чи моральну допустимість певного способу зачаття належать уже до сфери віри, філософії та богослов’я.
І найважливіше: незалежно від того, яким способом настала вагітність, перед нами не «дитина з пробірки», а просто дитина – бажана своїми батьками й така сама у своїй людській гідності, як усі інші.
* Підготовлено за матеріалами публічних виступів Наталії Данкович та офіційних медичних джерел.
Наталія ДАНКОВИЧ, доктор медичних наук, лікарка, акушерка-гінекологиня, репродуктологиня.
