«Мій коханий Паганіні…» – шепоче Марія, торкаючись скрипки, яку Богодар проніс крізь війну. Тепер інструмент – найдорожчий голос його любові.
Мій коханий Паганіні… Історія на вечір
– Ти справді береш її на фронт? Марія стояла посеред кімнати й дивилася, як чоловік обережно вкладає скрипку в старий потертий футляр
Богодар усміхнувся:
– А як же без неї?
– Там війна, Бодю.
– От саме тому.
Він завжди називав скрипку своєю другою душею. А Марія жартувала, що в неї є суперниця – дерев’яна, струнка і з тонкою талією.
– Твоя пані скрипка знову перемогла, – сміялася вона, коли Богодар замість ремонту крана сідав грати.
– Не ревнуй. Ти в мене перша.
– А вона?
– А вона – назавжди.
Марія тоді не знала, наскільки пророчими стануть ці слова.
* * *
Богодар навчився грати ще дитиною. Його мама мріяла, щоб син став музикантом. Він навіть закінчив музичне училище, грав на весіллях, у ресторанах, інколи – в церковному хорі.
Але найбільше любив грати просто так. Увечері. Для своїх. Для Марії.
Коли вони тільки познайомилися, він якось прийшов під її вікно зі скрипкою.
– Ти що, Паганіні? – засміялася вона.
– Для тебе – Паганіні.
Так і причепилося.
«Мій Паганіні». Вона називала його так усі двадцять два роки їхнього шлюбу.
Навіть, коли сварилися.
– Паганіні, винеси сміття!
– Паганіні, ти знову забув купити хліб!
– Паганіні, ну скільки можна грати о пів на дванадцяту?!
А він клав скрипку на плече й відповідав:
– Ще одну мелодію. Останню.
І ніколи вона не була останньою.
* * *
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Богодар довго не роздумував.
– Я піду.
Марія мовчала.
– Чуєш?
– Чую.
– Скажи щось.
Вона підійшла й притулилася до нього.
– Що я можу сказати, якщо знаю: ти все одно підеш?
За два дні він уже складав речі.
Форма. Берці. Аптечка. Светр. Фото Марії й доньки.
І скрипка.
– Бодю, вона ж там пропаде.
– Не пропаде.
– Розіб’ється.
– Не розіб’ється.
– А якщо…
Він приклав палець до її губ.
– Не кажи «якщо».
Потім обійняв.
– Я повернуся.
Цю фразу тоді говорили тисячі чоловіків. І тисячі жінок вірили.
Бо інакше неможливо було відпустити…
Спочатку Богодар телефонував майже щодня. Потім – раз на кілька днів.
Потім повідомлення ставали коротшими: «Живий». «Все нормально». «Не хвилюйся».
Марія навчилася розуміти за цими двома словами більше, ніж раніше – за годинами розмов.
Якось пізно ввечері він подзвонив по відеозв’язку.
– Дивись.
Навколо нього сиділи побратими.
Хтось тримав металеву кружку. Хтось курив. Хтось просто дивився в темряву.
А Богодар узяв скрипку.
– Для вас концерт. Квитки безплатні.
– Маестро, давай! – засміявся хтось за кадром.
І він заграв.
Зв’язок переривався. Картинка сипалася квадратиками.
Але музика долітала. Тиха. Тремка. Жива.
Марія сиділа на кухні й плакала.
– Чого ти? – запитав він.
– Бо люблю тебе, дурнику!.
– То не плач. Я ж граю.
Потім Богодар зізнався: після того вечора хлопці просили його грати майже щодня.
Грай! Бо доки звучить твоя скрипка – ти повертаєшся додому.
Особливо перед виїздами.
– Кажуть, моя скрипка на удачу.
– Значить, бережи її.
– Та вона мене береже.
* * *
Востаннє Богодар подзвонив у неділю.
Голос був стомлений.
– Маш?
– Я тут.
– Що робиш?
– Чекаю тебе.
Він засміявся.
– Це довго.
– Я маю час.
Помовчали.
Потім Богодар сказав:
– Пам’ятаєш ту мелодію, яку я грав тобі під вікном?
– Звісно.
– Коли повернуся – зіграю ще раз.
– Тільки спробуй не повернутися.
– Не сварись, Марійко.
– Я серйозно.
– Я теж.
І раптом додав:
– Люблю тебе.
Він рідко казав це просто так.
Марія відчула щось недобре.
– Бодю…
Але зв’язок обірвався.
* * *
Через два дні зателефонував незнайомий номер. Марія відразу зрозуміла. Ще до того, як почула голос.
– Ви Марія?
– Так.
Далі вона майже нічого не пам’ятала.
Лише окремі слова. «Ваш чоловік…» «Бойове завдання…» «На жаль…»
Світ раптом став беззвучним. Наче хтось узяв і перерізав усі струни.
* * *
Скрипку привезли через три тижні. Разом із речами. Футляр був подряпаний, припорошений землею.
Марія довго не могла його відкрити. Потім усе-таки натиснула на застібки.
Клац. Клац. Усередині лежала вона. Богодарова скрипка.
Ціла. Під струнами був складений учетверо аркуш. Почерк чоловіка.
«Марієчко, якщо раптом ця скрипка повернеться додому раніше за мене – не ховай її в шафу. Нехай грає. Музика не винна у війні».
Марія прочитала.
Потім ще раз.
І ще.
А тоді притиснула скрипку до грудей так, ніби то був він.
– Дурнику… – прошепотіла. – Я ж просила тебе повернутися самому.
* * *
Минув майже рік. Скрипка стоїть у кімнаті. На тому самому місці.
Іноді Марія витирає з неї пил. Іноді проводить пальцями по струнах.
Але взяти смичок не може. Не може почути іншу руку.
Іншу мелодію.
Іншого Паганіні.
Та одного вечора до неї прийшла внучка.
Маленька Соломійка відкрила футляр і запитала:
– Бабусю, а дідусь умів грати?
Марія усміхнулася крізь сльози.
– Так. Найкраще у світі.
– А мене навчиш?
Марія хотіла сказати: «Я не вмію».
Але не сказала.
Вона дістала скрипку. Подала її дівчинці. І вперше за довгий час у домі тоненько озвалася струна.
Одна. Лише одна нота. Недосконала. Несмілива.
Але жива.
Марія заплющила очі.
І їй раптом здалося, що з кухні ось-ось долине знайоме:
– Марійко, ну чого ти плачеш? Я ж граю…
Вона усміхнулася крізь сльози.
– Грай, мій коханий Паганіні! Грай! Бо доки звучить твоя скрипка – ти повертаєшся додому.
Зореслав СТОЖАР.