Я залишилася сама з маленьким сином, роботою і відчуттям, ніби життя розсипалося на уламки. Але зрозуміла: треба складати нову себе – сильнішу, спокійнішу і вже без страху жити далі.
Після розлучення я відчувала себе кошеням, кинутим у річку…
Хоча в цю річку стрибнула сама, вибору фактично не було: треба було випливати
Було неймовірно важко. Іноді мені здавалося, що я переоцінила свої сили. Але планів на життя було надто багато, щоб опускати руки. Тим паче, що на руках у мене був трирічний син.
Навчитися чути себе
Коли залишаєшся сам на сам із життям, іноді почуваєшся безпорадною дитиною, навіть якщо тобі 26 років і ти сама вже мама.
Внутрішніх ресурсів мало, тому дуже важливо не розтрачувати їх даремно. Я почала постійно розмовляти із собою і ставити собі прості, але незручні запитання:
● Про дії: навіщо я це роблю і що буде далі?
● Про мотивацію: чому я цього хочу і кому це насправді потрібно?
● Про почуття: чому я зараз саме це відчуваю?
Головне – відповідати собі чесно й намагатися докопатися до суті. Це допомагає відкинути зайве і зосередитися на тому, що справді має значення.
Найважливіший висновок, до якого я прийшла: відповіді на більшість моїх запитань потрібно насамперед шукати в собі. Слухати себе, а не жити так, як радять чи очікують інші.
Розставити пріоритети
Нарешті зрозуміла: найважливіша людина у моєму житті – я сама.
Спочатку ця думка навіть мене лякала. Адже в мене є син. Але згодом я усвідомила: якщо я виснажена, нещаслива і постійно живу через силу, то навряд чи зможу дати дитині спокій, тепло й відчуття безпеки.
Тому одним із головних запитань перед важливими рішеннями стало для мене:
«Чи зробить це моє життя кращим і чи почуватимуся я від цього щасливішою?»
Далі йшли син, робота і можливість побудувати нові стосунки.
Маленькі діти дуже тонко відчувають емоційний стан батьків. Якщо мама спокійна, впевнена і має сили на життя, дитині також легше почуватися захищеною.
Робота на той момент була для мене важливішою за нові стосунки. Вона вже була частиною мого життя, давала засоби для існування, незалежність і відчуття опори.
Але від особистого життя я теж не відмовлялася. Ходила на побачення. Хотіла знову створити сім’ю – не просто для того, щоб «не бути самій», а з людиною, поруч із якою почуватимуся добре.
Скласти карту своїх бажань
Коли я навчилася ставити собі запитання і визначила пріоритети, захотілося зібрати все це в одну зрозумілу систему.
Так з’явилася моя карта-план.
Я взяла великий аркуш паперу й розділила його на кілька частин:
● Я і моя зовнішність.
● Я і моє самопочуття.
● Я і мій син.
● Я і моя робота.
● Я і мої стосунки.
У кожному розділі написала, чого хочу і що можу зробити сама, щоб наблизитися до бажаного.
Я зрозуміла ще одну важливу річ: краще зосереджуватися не на тому, якими повинні стати інші люди чи обставини, а на власних діях і відчуттях.
Нарешті зрозуміла: найважливіша людина у моєму житті – я сама.
Якщо йдеться про стосунки з дитиною чи партнером, варто запитати себе: як я почуваюся в цих стосунках? Що даю? Що отримую? Якою хочу бути поруч із цією людиною?
Ми не можемо змусити когось полюбити нас, слухатися нас чи обрати саме нас. Але можемо змінювати те, що залежить від нас самих: учитися, ставати сильнішими, уважнішими до себе й інших, професійнішими у своїй справі.
Майже все, що я тоді записала, згодом здійснилося.
Найменше – у розділі «Я і моя робота». Тепер розумію чому: там я описувала переважно те, якою має бути сама робота, а не те, якою хочу бути я у своїй професії. До того ж формулювання були надто абстрактними.
Дисциплінувати себе
Самодисципліна для мене – це не покарання і не нескінченні заборони.
Це вміння пам’ятати, куди ти йдеш.
Якщо мені постійно бракує мотивації щось робити, я запитую себе: а чи справді це моя мета? Чи не нав’язала я її собі тому, що «так треба», «так правильно» або цього від мене хтось чекає?
Миттєві бажання часто виникають під впливом емоцій. Тому важливі рішення краще не приймати в першу секунду.
Я навчилася запитувати себе:
«Якщо я зараз це зроблю, що зміниться? Чи справді мені від цього стане краще? І чи буду я задоволена своїм рішенням завтра?»
Такі прості запитання повертають мене до головного – до моїх справжніх цілей.
Шлях, який я пройшла
У моєму житті за цей час траплялося різне – і хороше, і погане. Але багато чого змінилося саме тому, що я діяла.
Я не могла дозволити собі просто плисти за течією і чекати, куди мене колись винесе.
Життя не ставиться на паузу. Не треба чекати моменту, коли «виплачу кредит», «знайду кращу роботу», «зустріну чоловіка своєї мрії» – і тільки тоді почну жити.
Жити потрібно зараз. Бо життя – це не лише те, що ми маємо. Це ще й те, що ми відчуваємо від того, що маємо.
Практично все, про що я тоді мріяла, згодом збулося. Я не ставила перед собою фантастичних завдань. Мені потрібна була насамперед основа – щоб знову твердо стати на ноги.
І в мене вийшло.
Я розповідаю про свій досвід не тому, що він універсальний і підійде кожному. А тому, що, можливо, хтось упізнає в ньому себе – і знайде хоча б одну думку, яка допоможе зробити свій наступний крок.
Оксана КОВТУН, колумністка порталу Ukr.Media.
Зараз також читають: «Нашому шлюбу – 45 років, на п’ять літ молодша дружба з газетою «Волинь».
