Курси НБУ $ 44.93 € 49.28
Відомий волинський рухівець: від підпільного синьо-жовтого прапора – до тисячі гривень для ЗСУ

У домашньому музеї Володимира та Людмили Банад – ціла історія боротьби за незалежність України: пожовклі документи, пам’ятні нагороди, світлини молодості й дбайливо збережені підшивки «Волині».

Фотоколаж: volyn.com.ua / chatgpt.com / Катерини ЗУБЧУК і з родинного архіву подружжя БАНАД.

Відомий волинський рухівець: від підпільного синьо-жовтого прапора – до тисячі гривень для ЗСУ

Володимир Банада у молодості ховав український прапор від КДБ, а нині допомагає тим, хто захищає його на фронті. Зокрема, передасть для козаків на передову й виграну 1000 гривень в акції серед передплатників газети «Волинь»

– Тисяча від «Волині» поповнить наш волонтерський фонд, кошти якого йдуть на допомогу воїнам-захисникам. Періодично відправляємо найнеобхідніше для воїнів на передовій – в першу чергу, для наших земляків. Везуть хлопці старлінки, захисну амуніцію, продукти, різні смаколики, – каже Володимир Банада, якого, здається, особливо й не треба представляти, оскільки він – добре знана людина в Луцьку й загалом на Волині.

Окрім того, що у нього – солідний трудовий послужний список, Володимир В’ячеславович багато років був очільником Волинського осередку Народного Руху. Власне стояв біля витоків боротьби за незалежність України.

«Вважаю своїм святим обов’язком віддати шану тим, хто поліг у боях за Україну»

Чергового переможця редакційної акції визначила Ганна Жовнірук із села Княгининок Луцького району. Вона назвала номер «71», яким і був позначений конверт, у котрому наш шанувальник надіслав квитанцію про передплату «Волині». Призначаючи зустріч, Володимир В’ячеславович зауважив, що бажано, аби це була неділя. Тобто день, коли нема відспівування загиблих захисників-Героїв, зокрема в Свято-Троїцькому соборі міста Луцька.

– На жаль, довелося проводжати в останню земну путь і однопартійців, і знайомих, і друзів, – розповідав пан Володимир якраз в одну з таких «вільних» неділь. – У соборі ще на початку цьогорічного літа було озвучено, що в храмі відспівали вже понад п’ятсот бійців. Майже кожного дня тут похорон – деколи дві домовини, а то й три, стоїть у храмі. На кожен ходжу. І не тільки в собор, а й в інші церкви. У своєму віці не можу вже воювати (хоч в останній момент, коли, не дай Боже, прийде сюди той нелюд, то всі ми будемо захищатися), тож вважаю своїм святим обов’язком віддати шану тим, хто поліг у боях за Україну. Якось, трошки занедужавши, я пропустив декілька відспівувань, то вже при зустрічі люди питали: «Куди ви поділися? Що сталося?»

Володимир В’ячеславович, повертаючись спогадом до кінця 1980 – початку 1990-х років, говорить:

– Моє і трошки старше покоління, здобули, а точніше – відновили і незалежність, і державність України. І ось сьогодні, уже в XXІ столітті, нинішні вояки-Герої захищають ці найвищі цінності – на жаль, дуже великою ціною.

«Один тільки запах друкарської фарби – це вже «щось»

Відразу скажемо, що це була зустріч із двома нашими шанувальниками. Адже і Володимир В’ячеславович, і його дружина, Людмила Олександрівна, давно дружать із «Волинню» (до речі, саме пані Людмила була переможницею редакційної акції, і їй дістався грошовий виграш у 2022 році – тоді на неї була оформлена передплата).

– З 1960 року, коли пішов у перший клас, – пригадує Володимир В’ячеславович, – ще, може, не читав, але газету вже бачив у батьківському домі. А в дев’ятому класі, це було в Луцькій 15-й школі, мене призначили за мою, скажемо так, зацікавленість політикою, політ­інформатором – таке тоді було. Й основну інформацію, ясно, брав із «Волині», тоді ще «Радянської Волині». Тобто з 1968 року я вже був свідомим читачем і шанувальником вашої газети. Так само – й Людмила, адже ми – однокласники, одну пресу читали.

 Колись вони берегли синьо-жовтий прапор від кадебістів. Сьогодні бережуть пам’ять про тих, хто віддав життя, щоб він майорів над Україною.    

А ось чим сьогодні «Волинь» цікава подружжю, завдяки чому з нею не розлучаєтеся то, коли про це зайшла мова, Володимир В’ячеславович, насамперед, сказав:

– І розлучатися не думаємо, то сто відсотків. І доні, яка зараз живе у Франції, рекомендуємо: «Почитай «Волинь». Це твоя рідна газета!». З приємністю чуємо: «Читаю, знаю і вас бачу», – відповідає вона. Читає в інтернеті. А для нас із дружиною газета цінна, насамперед, аналітичними статтями – всебічним поглядом на всі напрямки людського життя. Сьогодні – в числі публікацій, які привертають увагу, – розповіді про наших захисників-Героїв, які віддають життя за Україну. Крім цього, на її сторінках знайдеш цікавинки – і про ліс, і про гриби, загалом – про природу. Один тільки запах друкарської фарби – це вже «щось». А якщо ти виріс на цій газеті, то по-іншому не можеш жити. І коли мені хтось деколи каже: «А хіба в телефоні не можете прочитати?», то на це подивування говорю якраз про те, що газету не замінить інтернет. Так, сьогодні, можливо, фінансово важче виписувати багато газет, як це було раніше. Але «Волинь» ми читаємо і підтримуємо, бо це щось ностальгійне. І от кожної середи ідеш до скриньки, береш свіжий номер, відчуваєш запах фарби і читаєш, дивишся...

З приводу ж того, на що витратять Банади 1000 гривень від «Волині», то відповідь була така:

– Вона поповнить наш волонтерський фонд, кошти якого йдуть на допомогу воїнам-захисникам. У повномасштабну війну його створив осередок «Народний Рух України» (згодом долучилися й інші). Фонд збирає кошти для закупівлі найнеобхіднішого для воїнів на передовій і, в першу чергу, – для наших земляків-волиняк. Хлопці возять воякам старлінки, захисну амуніцію, продукти, різні смаколики.

«Цей прапор пройшов зі мною все – й акції на «Козацьких могилах» в Берестечку, і Майдани...»

Так склалося, що з подружжям Володимира й Людмили Банад ми спілкувалися для газетних публікацій не раз. Приводом для цього було 70-річчя Володимира В’ячеславовича і, звичайно, – золотий ювілей їхнього шлюбу. Щоразу господар показував не без гордості свій кабінет, який швидше можна назвати домашнім архівом, музеєм. А мене не покидала думка, що цей кабінет заслуговує на окремий репортаж. У когось, може, теж життя, наповнене виразними подіями, зустрічами, захопленнями й уподобаннями, але не кожному вдається (вистачає на це снаги!), щоб зберегти сотні речей, документів, які є свідками прожитого й пережитого.

Насамперед, скажемо, що у цьому домашньому музеї можна побачити номери «Волині», які вийшли в роки повномасштабного вторгнення. За браком місця (все-таки кабінет – це одна з кімнат квартири, в якій мешкають зараз Банади) підшивки, а їх уже п’ять, довелося, якщо висловлюватися по музейному, перемістити у сховище – комірчину.

А ось щодо безлічі інших своєрідних експонатів, то, відчувається з почутого, незрівнянною ні з чим реліквією є жовто-блакитний стяг, який вицвів від сонця.

– Цей прапор пройшов зі мною все – й акції на «Козацьких могилах» в Берестечку, й Майдани...» Його Люда мені пошила, роздобувши тканину в колєжанки, яка працювала в магазині «Веселка». А древко я сам вистругав із гілки. Коли ми ходили на Замковий майдан Луцька чи приїжджали на «Козацькі могили», то кадебешники нас перевіряли: ніяких прапорів не могло бути, а тим більше – жовто-блакитного. Тож полотнище я складав і ховав в кишеню, а древко – в колошву штанів, «закріпивши» шкарпеткою.

І ще одну, особливу, реліквію показує Володимир В’ячеславович – металевий тризуб.

– Його подарували мені на 45-річчя УПА колеги з експериментального цеху Луцького автомобільного заводу, де я був тоді заступником головного механіка.

Це був, до речі, ще 1987 рік. Тож колеги з експериментального цеху, виточуючи підпільно тризуб для Володимира Банади, наражали себе на, м’яко кажучи, неприємності.

Пану Володимиру дорогий кожен експонат, бо за ним – події, зустрічі, враження. Він багато міг би розповісти про документи, речі, зібрані в «політичному куточку», як його сам називає, чи громадської роботи. Вибирає, на його думку, найцікавіше, з чим пов’язані події й спогади, котрі зараз оцінюєш, відповідно до часу:

– Ось цю булаву мені подарували на 75-річчя Донецької області. На цей ювілей я їздив із делегацією, коли був заступником голови обласної ради. Це був 2007 рік – із нами обнімалися-цілувалися, нам готували пам’ятні подарунки. І вишиванки вдягали, українські пісні співали, але відчувалася фальш. Тим більше, коли в кулуарах почув, що співаки – привозні. Їх літаком доставили з Черкас («поспівали, потанцювали – і назад»). Це мимоволі пригадалося, коли через сім років була Волноваха – по суті, перші, такі відчутні, втрати під час АТО, коли загинули волиняни, котрі служили в 51-й бригаді...

І все ж є в кабінеті Володимира Банади най-найособливіший куточок – музичний. Він дорогий йому тим, що тут, скажемо так, – все його життя, починаючи з юності, студентських літ. Тобто з 1970-х років. Від вінілових платівок, які в 1970-х роках можна було роздобути лише у фарцовщиків, бабінових касет до сучасних дисків. Так само й щодо засобів відтворення музики:

– Ми з однодумцями організували на Вишкові групу «В добру путь», проводили дискотеки, з якими згодом перебазувалися в центр Луцька – ресторан «Волинь». Я був діджеєм. Музика і по сьогоднішній день мене стимулює – навіть йдучи на мітинг, я мушу тут послухати улюблені мелодії.

І того дня на завершення розмови (чи на її емоційне продовження) ми слухали пісні у виконанні британської рок-групи Deep Purple (в перекладі на українську мову – «Дуже фіолетові»), що стала для пана Володимира улюбленою,– з нею він «пройшов усе життя».

І Людмила Олександрівна, звертаю увагу, вже ледве не підтанцьовуває.

– Дружина вас завжди і в усьому підтримувала, – не втримуюся від запитання.

– Абсолютно, – каже він. – І на дискотеки ходила, ще й доводилося інколи брати з собою маленьку доньку, і допомагала нам – готувала перекуси, бо ми там довго грали.

...За традицією, подружжя Банад на наше прохання назвало число ще одного переможця редакційної акції. І це «75» («рік народження доньки»). Тож сьогодні повідомляємо, що 1000 гривень від «Волині» дісталася Андрію Харитоновичу Барському з міста Луцька.

Долучайтеся і ви до нашої передплатної естафети: для цього треба виписати «Волинь» на грудень (66 гривень + 20 гривень прийом передплати) і надіслати квитанцію про передплату на адресу: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська, 2, м. Луцьк, Волинська область. На конверті обов'язково зазначити: «Акція для передплатників 2026». Наш передплатний індекс: 30000. Нехай Вам пощастить!

Катерина ЗУБЧУК. 

Володимир Банада зберігає цей металевий тризуб майже 40 років. Тоді за нього можна було потрапити за ґрати.
Володимир Банада зберігає цей металевий тризуб майже 40 років. Тоді за нього можна було потрапити за ґрати.
Telegram Channel