Курси НБУ $ 44.93 € 49.28
«Здуріла! Здуріла у 55 років…». Історія на вечір

Кохання не запитує, скільки тобі років. Воно тільки запитує: чому ти так довго не приходила?

Фотоколаж: volyn.com.ua / chatgpt.com.

«Здуріла! Здуріла у 55 років…». Історія на вечір

Вона тридцять років була хорошою дружиною, турботливою матір’ю і слухняною невісткою. А одного дня вперше в житті захотіла бути просто щасливою…

– Здуріла! Здуріла у 55 років! – кричала донька так, що аж шибки дзвеніли. – Мамо, ти хоч розумієш, як це виглядає?!

Галина мовчки складала до старої валізи свої речі. Дві сукні. Светр. Фотографію покійної матері. І маленьку дерев’яну скриньку, в якій тридцять сім років зберігався засушений бузок.

– Тато ще й року як помер! А ти вже до чужого чоловіка зібралася?!

– Не до чужого, доню. До свого…

– Якого ще свого?!

Галина не відповіла.

Бо як пояснити дитині, що іноді людина може прожити ціле життя не з тим, кого любить, а з тим, кого колись побоялася образити?

У вісімнадцять вона кохала Миколу. Він був бідним хлопцем із сусіднього села. Мав велосипед, стареньку гармошку й такі сині очі, що Галина жартувала:

– Ти в мене, Колю, як небо після грози.

А він цілував її руки й обіцяв:

– Як матимемо свою хату, посаджу під вікном бузок. Щоб ти щовесни прокидалася від його запаху.

Та батько вирішив інакше.

– За Петра підеш. Він господарський. А той твій Микола що має? Гармонію та вітер у кишенях?

Галина плакала. Мати мовчала. А Петро прийшов зі сватами.

За два дні до весілля Микола приніс їй гілочку бузку.

– Я не крастиму тебе, Галю. Тільки скажи одне: любиш?

– Люблю…

– То я чекатиму.

Вона засміялася крізь сльози:

– Скільки ж?

– Скільки Бог дасть.

І пішов.

…

Петро не був поганою людиною. Не пив, не бив, гроші приносив. Тільки ніколи не питав, чи щаслива вона.

У них народилося двоє дітей. Збудували будинок, купили машину. Галина варила борщі, полола город, доглядала старих свекрів.

Іноді, коли всі засинали, діставала зі скриньки засушений бузок. А тоді ховала назад. Наче власне серце.

Микола так і не одружився. Люди казали, що дивак. Працював електриком, доглядав хвору матір, а після її смерті залишився сам.

Зустрічалися вони зрідка. На базарі. Біля церкви. На похоронах спільних знайомих.

– Як живеш, Галю?

– Добре, Колю.

– То й слава Богу.

І тільки очі видавали те, чого не дозволяли собі сказати.

Коли Петро помер від інфаркту, Микола прийшов на похорон. Поклав на могилу квіти, перехрестився і тихо сказав Галині:

– Тримайся.

Не обійняв. Не затримався. Пішов останнім.

У п’ятдесят п’ять не пізно почати жити. Пізно – це коли вже нікому сказати: «Я тебе люблю…»

А через одинадцять місяців постукав у її двері.

Стояв із букетом бузку.

– Галю, я вже старий дурень. Мені п’ятдесят сім. Серце пустує, коліна болять. Але я досі пам’ятаю, як ти сміялася біля річки.

Вона притулилася до одвірка.

– І що ти хочеш, Колю?

– Щоб ти хоч раз у житті вибрала себе.

…

Донька три дні не розмовляла з матір’ю. Син телефоном сказав:

– Мамо, люди засміють!

– Сину, – відповіла Галина, – я п’ятдесят п’ять років боялася, що скажуть люди. А тепер боюся тільки одного: що не встигну пожити.

До Миколи вона переїхала в неділю.

Його хата була маленька. Зате під вікнами цвів величезний бузок.

– Ти посадив? – прошепотіла.

– Тридцять шість років тому. Думав, колись побачиш.

Галина вперше за багато років плакала не від образи.

А від щастя.

…

Через п’ять місяців Микола потрапив до лікарні.

Серце.

Лікарі боролися за нього три доби. Галина сиділа в коридорі, стискаючи його стареньку куртку. Коли дозволили зайти, він уже ледве говорив.

– Галю… Прости…

– За що, дурнику?

– Що так мало… побули разом…

Вона поцілувала його холодні пальці.

– Колю, ти подарував мені більше щастя за п’ять місяців, ніж я мала за все життя.

Він ледь усміхнувся.

– А бузок… не викорчовуй…

Тієї ночі його не стало.

…

На похорон приїхали син і донька. Донька вперше обійняла матір так міцно, як у дитинстві.

– Мамочко, пробач… Я ж думала, ти справді здуріла…

Галина погладила її по голові.

– Ні, доню. Я просто вперше закохалася без страху.

Навесні вона залишилася жити в Миколиній хаті.

…Одного ранку донька застала її біля вікна. Мати сиділа в білому халаті, тримала горнятко чаю й усміхалася крізь сльози.

– Мам, ти чого?

– Дивлюся, як бузок зацвітає…

– І плачеш?

– Бо він обіцяв, доню… Обіцяв, що я щоранку прокидатимуся від його запаху.

Галина відчинила вікно. Весняний вітер торкнувся її посивілого волосся.

– І знаєш, доню… Він таки дотримав слова.

А потім тихенько додала:

– Тільки чому ж ми, дурні, так довго відкладаємо щастя на потім, ніби нам хтось пообіцяв ще одне життя?..

Зореслав СТОЖАР.

Кохання не запитує, скільки тобі років. Воно тільки запитує: чому ти так довго не приходила?
Кохання не запитує, скільки тобі років. Воно тільки запитує: чому ти так довго не приходила?
Telegram Channel