Любов – це здатність бачити в людині не того, ким вона була, а ким стала, пройшовши через пекло війни.
Волинська журналістка: «Коли війна закінчиться, багато шлюбів закінчиться теж»
Дуже хочеться в кінці цієї фрази поставити, принаймні, знак питання. Хоч автор цього не робить. Він лише зазначає, шо «справжня любов – це далеко не про минуле, це здатність бачити в людині не того, ким вона була, а ким стала, пройшовши через пекло війни»
На початку великої війни один із сюжетів у моєму «Редакційному щоденнику» був про те, що життя продовжується – люди зустрічаються, знайомляться, одружуються. Приводом для цього послужив, зокрема, дзвінок у редакцію газети «Волинь». Зателефонував чоловік із Рівненщини і запитав: «Як мені подати оголошення в рубрику «Так хочеться бути в парі»? Оскільки натрапив на ведучу сторінки «Любить! Не любить», яку ми пропонували нашим читачам впродовж майже чотирьох десятиліть (там була й ця рубрика), то зразу й відповіла, що з початком повномасштабного вторгнення ця сторінка не виходить. Після таких слів була невелика пауза, й за якусь мить прозвучало запитання самотнього чоловіка: «А якщо війна триватиме п’ять років, то що – вже й не женитися?»
По правді, тоді ніхто з нас і думки не допускав, що це пекло, нав’язане нам путінською росією, так затягнеться. Тим часом ось уже до п’ятої річниці наближається російсько-українська війна. І хоч сторінки «Любить! Не любить» на сторінках нашої газети нема, про любов ми пишемо. Може, ще й більше, як у мирний час. Тільки тепер ця любов проходить через неймовірні випробування пеклом війни. І найболючіше, що багатьом жінкам, які втратили чоловіків, доводиться летіти далі по життю з одним крилом.
А ще війна стає для Чоловіка й Дружини неймовірно важким випробуванням, більше того – призводить до сімейних криз, емоційного виснаження. Наразі статистика втішна – за даними Міністерства юстиції, у 2025 році в Україні зареєстрували 165 590 шлюбів, що на 10,2 відсотка більше, ніж у 2024 році, а кількість розлучень торік зменшилася на 12 – 23,4 відсотка порівняно з 2024 -м). Але, на жаль, є тривожні «дзвіночки»: прогнози психологів, соціологів та експертів в Україні сходяться на тому, що після завершення війни країну з високою ймовірністю очікує значна хвиля розлучень (статистику підправлять так звані «відкладені розлучення»).
Такі «дзвіночки» можна почути і в соціальних мережах. Хтось, як мовиться двозначно розмірковує, а ось український блогер Сергій Осипенко, який пише на теми сімейних криз, емоційного виснаження та випробувань, котрі війна принесла в українські родини, висловився, навпаки, дуже категорично: «Коли війна закінчиться, багато шлюбів закінчиться теж». Адже, на його думку, війна – це прірва. «Поки один намагається вижити в пеклі, інший вчиться нести на собі цей світ в стані задушливого страху... Зустріч після розлуки буде болюча – ви побачите не ту людину, з якою будували плани... Ви будете намагатися вдихнути нове життя в те, що було «до». Але те «до», на жаль, більш ніколи не повернеш... Ті, хто виживе як пара, зрозуміють: справжня любов – це далеко не про минуле, це здатність бачити в людині не того, ким вона була, а ким стала, пройшовши через пекло війни. Це здатність сказати: «Я тебе не впізнаю, але я приймаю нового, такого, який ти є».
Цитую ці рядки й бачу перед собою жінок, з якими зустрічалася, спілкувалася впродовж більше чотирьох років. Якраз тих, котрі, дякуючи Богу, своїм молитвам, дочекалися своїх чоловіків із війни. А вони, їхні кохані, (опора, надія!) вернулися з того пекла не лише з фізичними, а й моральними, травмами, і їх треба було прийняти «новими», такими, якими вони є. «Сказати, що з Сашею жити складно, – це не сказати нічого. Пекло залишилося в його голові, і, буває, передається на нас – на мене, дітей», – це слова Наталії – дружини Олександра Пасевича із села Воля Любешівська, що на Любешівщині, про якого ми розповідали в одному з останніх номерів. «Для мене головним було почути, що Тарас живий, – говорила Аня, дружина героя ще одної нашої публікації – лучанина Тараса Сасовського. І першими її словами, коли зустрілися в госпіталі, були ось ці: «Я дякую тобі, що ти живий!» А сам Тарас, котрий втратив на війні обидві ноги, говорив, що після ампутації спочатку його ногами й руками була дружина. «Після важкого поранення дружина допомогла мені повернутися до життя», – так своєрідно цією фразою ветеран війни Дмитро Пекарський із села Тарасове Луцького району ще раз освідчився своїй коханій.
...Це лише декілька з тих подружніх пар, для яких «справжня любов – це далеко не про минуле, це здатність бачити в людині не того, ким вона була, а ким стала, пройшовши через пекло війни».
Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України.