Різдво ми зустрічали далеко від Луцька. Тож питання колядників розв’язалося само собою: у невеликому галицькому містечку гріх скаржитися на брак традицій. А от у місті в цьому сенсі не все гладко...
Різдво ми зустрічали далеко від Луцька. Тож питання колядників розв’язалося само собою: у невеликому галицькому містечку гріх скаржитися на брак традицій. А от у місті в цьому сенсі не все гладко.
Колега поскаржилася, що до них не прийшов жоден (!) колядник. Зізнаюся, бувало, що малі непосиди просто замучували: співали абияк, зате йшли шнурочком один за одним. Проблеми намітилися минулого року, коли завітав усього один колядник. Тож цьогоріч, щоб не залишитися без щедрівок, традиційних посівань та новорічних побажань, ми «замовили» у посівальники похресника Лесика. Вранці вийшли погуляти, а оскільки Лесика ще не було, вирішили перестрахуватися: двоє сусідських хлопчаків були заскочені зненацька запросинами у посівальники. Наше повернення з прогулянки перетворилося на справжнісіньке свято: під дверима квартири вишикувалася приємна черга із трьох посівальників. Побажання западали у душу, як ті зерна пшениці, що закочувалися кудись під шафу. Найщемнішим було «сію-вію-посіваю» малого Леська, якому всього три з половиною. Втім, може, причина такого дефіциту щедрувальників все-таки не у занепаді традицій, а в нових, «озброєних» домофоном, дверях під’їзду?— зауважив Сергій Наумук.
