Сьогодні по Ковельському виборчому округу кандидатом у народні депутати балотується такий собі Ігор Гузь, «полум’яний революціонер», борець за правду, націоналіст...
Для початку — анекдот із радянських часів 1955 рік. Вийшов немитий, зарослий, обвішаний зброєю чоловік у куфайці з лісу і постукав у крайню хату. — Бабцю, фашисти в селі є? — Ти що, синку? Війна десять років як закінчилася. — Отакої. А я досі поїзди під укіс пускаю.
Іван БАБІЙЧУК
Сьогодні по Ковельському виборчому округу кандидатом у народні депутати балотується такий собі Ігор Гузь, «полум’яний революціонер», борець за правду, націоналіст. То він дорогу перекриє, щоб селянам гроші за молоко Ратнівський молокозавод віддав, то у Світязі плаває, щоб білоруси перестали добувати будівельний пісок і крейду. Тільки ні грошей селянам не повернули, ні роботи у Хотиславському кар’єрі не припинилися. А знаєте чому? Тому що всі давно пересвідчилися: акції, які постійно проводить Ігор Гузь, — це лише самореклама. Можливо, йому глибоко наплювати, чи щось від них зміниться? Напевно, головне завдання, яке він ставить, здіймаючи бучу, щоб телеканали, газети й інтернет-видання прорекламували його персону. Журналісти з досвідом уже давно «розкусили» справжню суть Ігоревих флешмобів і відверто підсміюються над його витівками. А йому дуже не подобається, коли йому зауважують, що 30-річному дядькові негоже продовжувати гратися у «войнушку». Дійшло до того, що він у соцмережі послав на три літери журналістку. Здають нерви. Як це йому, борцю за справедливість, посміли вказувати, що він сам порушує закон про вибори, роздаючи під час святкування дня селища яйця? Йому ж можна все. Бо він — революціонер-націоналіст. Уже 10 років бореться Ігор Гузь із «злочинним режимом», хоча п’ять із них при владі були його друзі-революціонери. Він і їм поїзди «під укіс пускав» (у попередній каденції обласної ради безперестанку боровся із головою ради Анатолієм Грицюком), тепер ось воює із колишнім соратником по «Нашій Україні» Миколою Романюком. Проте це не завадило йому домогтися висунення кандидатом у нардепи від «Батьківщини». Головне для Гузя — пробратися на владний Олімп, а там — хоч трава не рости. Уявімо собі на хвильку, що Ігоря Гузя таки оберуть депутатом. Що він там, у парламенті, робитиме? Варитиме борщ, як Олександр Гудима? А який із нього був там толк? От якби не варив борщ, то нічим би й не запам’ятався. Зате отримав у Києві квартиру, столичну прописку і довічне державне утримання. Про нього Іван Плющ якось сказав: «П’яниця проспиться, а Гудима — ніколи!» Ви пригадуєте, як Гудима потрапив у Верховну Раду. Кілька разів прокричав на площі «Ганьба!» і викинув на прилавок у взуттєвому магазині на проспекті «Правди» (так тоді називався проспект Грушевського) приховане дефіцитне взуття. Так званий електорат настільки був розчулений, що обрав його депутатом. Історія має властивість повторюватися. Тільки першого разу у вигляді трагедії, а другого разу — фарсу. Гудима був учителем ручної праці Луцького педучилища, часто прогулював заняття. А Гузь із дипломом політолога до свого 30-річчя взагалі де тільки не працював. Хоча написав у біографії, що був у 2007-2011 роках на штатній основі радником луцького міського голови, а згодом — начальником відділу у справах сім’ї та молоді. Що ж, нагадаємо читачам, хто тоді був мером Луцька. Богдан Шиба, швидше за все, взяв Гузя на роботу, щоб той (як піарщик і партапаратник) допоміг йому повторно виграти вибори. Спочатку Ігор услід за своїм патроном Володимиром Бондарем вступив в одіозний Балогівський «Єдиний центр», а в 2010 знайшов партійний дах у Кириленковій «За Україну!». Висунув від цієї партії Богдана Шибу на мера, а сам подався у Старовижівський район (чи не за отримані від Шиби ресурси?) здобувати мандат депутата обласної ради. І таки здобув, бо домовився з Анатолієм Грицюком, якого до того обливав брудом, щоб від «Батьківщини» на його округ нікого не висували. До того він уже був одну каденцію депутатом обласної ради. Пройшов до найвищого представницького органу влади Волині за списком блоку «Наша Україна». За революційні, варто думати, заслуги його внесли у цей список. Які доленосні рішення для волинян ухвалив Ігор Гузь? Мабуть, такі ж самі, як і для лучан, коли він був депутатом міськради у 2002-2006 роках. Єдине, про що згадує Гузь із тих років, — спроба у 2005 році навчити білорусів протестувати, за що отримав видворення із цієї країни. Але при чому тут Луцьк? Тепер, маючи в кишені мандат депутата від виборців Старовижівщини, Гузь розуміє, що сільський мажоритарний округ — не обласний центр. Тут рано чи пізно доведеться звітувати перед людьми, що ти доброго зробив для них. Але Гузь не був би Гузем, якби й тут не викрутився. Знаючи, що голова ОДА Борис Клімчук поклопотався у столиці про виділення коштів на ремонт школи у селі Смідин Старовижівського району, цей депутат подає на сесії запит про необхідність такого ремонту. А потім їде до селян і розказує, що то він гроші на ремонт школи «вибив». А що скаже Гузь мешканцям інших сіл району? Адже перед виборами до обласної ради 2010 року розповсюджував листівки, нібито він підписує із територіальними громадами сіл договір про співпрацю. Селяни свої обов’язки по договору виконали (проголосували за нього), а чому не виконує своїх Гузь? Та тому, що практично ніколи не дотримувався слова. Взагалі, приписувати собі чужі заслуги — одна з характерних рис Гузя-«політика». Свого часу він претендував на посаду керівника Всеукраїнської громадської організації «Молодіжний націоналістичний конгрес». Вважав, що всі успіхи організації — це тільки його робота. А коли зрозумів, що нічого там йому не «світить», вивів членів обласної ланки і створив «Національний альянс». У перспективі це мала бути партія, яка б завела Гузя до парламенту. Але не вийшло. Побіг Гузь в ЄЦ, а звідти — в «За Україну!», тепер ось — у «Фронті змін». Де опиниться завтра — хтозна. То, можливо, і зараз не потрібно прикидатися, ніби тебе так турбують проблеми поліських селян? Їх просто можна використати, як свого часу політичні партії, для здобуття теплого містечка. Але сьогодні селяни набагато мудріші, аніж собі уявляє пан Гузь. І наостанок. У своїй декларації про доходи Ігор Гузь вказав, що заробив за 2011 рік 7 тисяч 236 гривень 52 копійки, а його дружина — 83 тисячі 616 гривень 75 копійок (це майже 7 тисяч гривень на місяць). То, виходить, він ще й на шиї у жінки сидить. Це, видно, вона йому 13 тисяч гривень на обов’язкову заставу як кандидату в депутати позичила. Але є в цій декларації ще один цікавий рядок. Гузь зобов’язаний сплатити по кредиту 7 тисяч 575 гривень 87 копійок основної суми і 1 тисячу 442 гривні 11 копійок відсотків. Пригадуєте, як у «Кавказькій полонянці» товариш Саахов говорив: «Или я ее веду в загс, или она меня ведет в прокуратуру». Або Гузь стає депутатом і сплачує кредит, або його посадять? Бо ж ні майна, ні доходів, щоб повертати борг, у нього, судячи з декларації, нема. «Я люблю Львів. Завжди мріяв жити у цьому місті», — пише Гузь про себе в Інтернеті. А ще каже таке: «Протягом 2005 року я проживав у місті Києві, але повернувся до Луцька, зрозумівши, що столиця не є моїм містом: там панує не моя атмосфера, не мій ритм життя». То чого тепер до Києва в депутати намірився? Щоб столичну квартирку отримати? Ще Гузь пише: «Я не служив в армії. Останніх 8 років я депутат органів місцевого самоврядування. Депутатів в армію не беруть». Що тут додати? Так «закосити» від армії міг тільки такий, як Ігор Гузь.
