«КОХАНА, ЛЮБА І ДРУЖИНА, Й ДРУГ»

Серед романтичних захоплень Павла Тичини (на фото) були поетеса, актриса, красуня Олена Журлива (пізніше репресована), її сестра Інна, яка надихнула поета на ліричну перлину: «О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз…». Але ж його найбільшою, найвідданішою любов’ю була муза, тобто поезія. Та й вдачею він був не джигун, хоча чутливе серце поета раз у раз прагло високого почуття. Надовго засидівся і в парубках, і, як сам визнавав, лише 1923 року, вже живучи у Харкові, зазнав близькості. Цією жінкою, яку він врешті «знайшов», стала Ліда Папарук

Хоча свої фактично подружні взаємини вони оформили 1940 року в Києві. Обрали загс подалі від центру на Деміївці, щоб менше людей знало. Ще 10 літ Лідія Петрівна залишалася на своєму прізвищі… Усі літа, прожиті разом, і ті, коли випадало жити нарізно, Лідія Петрівна була його коханою, другом, ретельною помічницею у творчій праці, першим читачем, а часом і принциповим, тямущим критиком. На 40-річчя їхнього знайомства поет написав їй такі рядки:
Дивлюсь на тебе я не надивлюся -
На очі сірі й брови в формі дуг,
Для мене ти, як з пісні «біле гуся», -
Кохана, люба і дружина, й друг.
Упродовж багатьох літ їх пов’язувало, не давало згасати почуттям і щире листування. Скільки там вигадливих ласкавих слів, найкращих зичень і тривог. Він написав Ліді Папарук (згодом Тичині) понад 200 листів — нині це безцінне джерело глибокого осягнення духовного світу великого поета і, безперечно, непересічної жінки, його дружини, з якою так чи так разом прожили, рахуючи з 1923-го, 44 роки, а від знайомства — півстоліття.
Перший лист із Харкова був написаний 7 листопада 1923 року. «Пушинко наша, Пушка! Зараз ніч. Перестало чути і туркотіння радіо наді мною, пішли співробітники газети додому — і я тепер сам. Можу сидіти собі скільки завгодно над книжками, можу думати, не затикаючи пальцями слуху, бо навкруг тиша, тиша… Так мені добре, що хоч якась собі квартира, нехай вогка, нехай не вічна, але все ж таки є… Книги свої, київські, Пушиночко, я вже розгортаю. Читаю їх Пушуні по давній своїй звичці…».
1924 рік. «Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка — хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки ваші і ваш сміх, і усміх ваш, і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, та вас найбільш цінує… Пишіть до мене, котенятко. Опишіть мені оте, як у вас у бібліотеці собачка голодна до вас ходить, а ви свого сніданку не їсте, а їй даєте… Цілую вас у лобик і очки. Ручкам і ніжкам привіт! Ваш Пав. Цілуйте маму».
1925 рік. «У гіркі хвилини мої — світлий образ Лідусин! Він завше мені світить — мій образ Лідусин… До вашої чистої душі я посилаю ці рядки, які вродились на нечистому подвір’ї. Буденщини, ой буденщини скільки! Скільки брудного в житті! І все це воно втягує тебе і викривляє, і душить — і сенсу, глузду не знаходжу в нім. Діалектика життя!.. Як усе це скучно, коли вже щось виправдовувать приходиться!.. Самотності в душі не перебореш…».
«Ваша душа, ваша чутливість, Лідусю, ще більше мене, нечутливого, і пристижують і гріють. Буваю я недобрий, не через те, що я недобрий (ви ж це знаєте!), буваю я неповний, не через те, що я неповний. Знаєте ви мене всього, і багато прощаєте, і прощаєте, як ніхто… Ну всього доброго! Цілую кріпко, ваш П.».
1927 рік. «Що ж це з Лідусиком сталось, що він не відповідає? Послав я листа довгого, де про Барбюса розказав трохи — певне, не дістали? Чи, може, хворі, чи трудно живеться? Пишіть, Лідусю, я буду ждати на ваші цара-пушки… Так пишіть же, Лідусю, бо я з вами уже й на вулиці балакаю. Ну, вітання всім! Здоровля! Ваш Павло».
1932 рік. «Любі мої оченята дорогії! Оце Маруся їде, то передаємо хоч трохи олії, масла, мила та й хліба теж. Певне, голодненька сидить Лідуха. Я вже писав раз, що Українська радянська енциклопедія переказала телеграфом на ім’я мами 200 крб. Це — в кінці того місяця. Отже, справиться треба…».
1937 рік. «На колінах моїх уже нема кому посидіти. А я люблю, коли ти, посидівши півхвилини на моїх колінах, раптом зриваєшся й біжиш на голос мамин. А я зостаюсь задоволений, що іволга у мене на моїх була колінах…».
В усіх листах до Ліди — неодмінні вітання, щирі зичення мамі, Катерині Кузьмівні, яка згодом доживала вік у їхньому родинному колі і померла 1964 року. А 1937 року, вітаючи її з днем народження, Тичина писав: «… обнімаю кріпко, як рідну матір, і як іменинницю. Ваш Павло Григорович, що 21 рік тому ще бідним студентом прийшов квартирантом до вас у сивій шапці старій, у потертім пальті, але з піснями та бандурою».
Із січня 1951 року Павло Тичина адресує листи на ім’я Лідії Петрівни Тичини — вона по десятьох роках шлюбу взяла прізвище чоловіка. «Любий Лідусь! Ти мені снишся часто. Знаю, що тобі там сумно, як і мені тут. Уже скоро приїду! Бережи здоров’я своє і мамине. Так жалко, що не вдалось разом нам сюди поїхати. Як я роздивився, ці Єсентуки далеко кращі, ніж Кисловодськ. Особливо для тебе єсентукські води були б корисні. Неодмінно діждемось і сюди поїдемо разом… Ельбрус тут видно! Хоча й не часто. Ти мій Ельбрус, Лідусю! — чистий, блискучий, рідний. Цілую кріпко тебе і маму. Твій П.».
Це був 195 лист до Лідії Тичини. З роками їх ставало менше. Павло Тичина підупав здоров’ям, менше їздив із Києва. Незадовго до своєї кончини 1967 року звернувся до коханої, турботливої дружини із такими рядками: «Ліда, Лідуся! Коли у мене вночі безсоння і я прислухаюсь, як ти на своєму ліжку тяжко дихаєш, мене всього проймає мука, а скільки ж ти серця свого дорогого, свого терпіння золотого потратила під час моєї хвороби! Сестра рідна ніколи того не зробить, як зробить це дружина…».
В останні роки життя Лідія Петрівна невтомно опікувалася художньою спадщиною Павла Тичини, а навесні 1975 року (її останнього) тиждень за тижнем разом із Станіславом Тельнюком вона готувала до видання щоденникові записи Павла Григоровича. Праця була завершена у вересні. Того місяця Лідії Тичини не стало.