БІБЛІОТЕКАР ІЗ МАНЕВИЧ ПЕРЕВОЗИТЬ ВАНТАЖІ ВСІЄЮ ЄВРОПОЮ

Директор приватного підприємства «Климтранс» Людмила Федорівна Кирда на телефонному зв’язку постійно тримає Марсель і Париж, Ліон і Мадрид, Берлін і Варшаву. За перевізницькими послугами до неї звертаються замовники не тільки з Києва і Донецька, Запоріжжя й Одеси, а й країн Європи. Що ж змусило бібліотекаря за фахом змінити професію?

Валентина БЛіНОВА


-Вибори і політика — так відповідає на це запитання, з якого розпочалося наше інтерв’ю, Людмила Федорівна. — У неповних 24 роки я стала директором Маневицької районної централізованої бібліотечної системи — була наймолодшою за віком на цій посаді серед своїх колег в області. Однак якби не вибори до місцевих рад, то й досі, можливо, працювала б на скромну ставку бібліотечного працівника і навряд чи змогла б претендувати на якийсь кар’єрний ріст. Після виборів 1994 року, коли перший і останній раз жителі району обирали голову районної ради, той кандидат, за якого я мала необережність відкрито агітувати, програв. І мені відразу ж «порекомендували» написати заяву на звільнення. Гордість не дозволила принижуватися і просити залишити мені посаду. Я написала заяву, фактично пішла «в нікуди», маючи на руках дитину, якій виповнився всього рік.
Це був дуже скрутний час, коли економічна криза викинула у вир безгрошів’я і безробіття інтелігенцію: вчителів, інженерів, працівників культури. Родиною заробляли на шматок хліба гіркою працею: збирали гриби, чорниці, журавлину, а потім я із котроюсь із сестер везла їх продавати у Львів. Згодом почала їздити у Польщу із крамом.
Фактично розпочала власну справу з нуля — без протекції, без «даху» у владі, без стартового капіталу з рук багатих родичів. Перший досвід підприємництва давався дуже тяжко, доводилося не раз набивати ґулі, відчайдушно ризикувати, брати на себе велику відповідальність. Бо підприємництво тоді ще тільки зароджувалося. Торгівля вважалася принизливим заняттям. Діймали перевірки податкової та інших інспекцій, від яких не було ніякого захисту.
Нині вже з власного досвіду можу ствердити: українське підприємництво розвивається майже європейським шляхом. Щоправда, відстаємо від сусідів-поляків принаймні років на десять, а то й більше. У Польщі підприємці мають надійний захист для власної справи: малий і середній бізнес сплачує єдиний податок лише згідно з обсягом проданої продукції. Сплатив те, що належить державі, — і до тебе ніхто не має діла. Саме це і дає стимул розвивати мережу дрібних магазинів, перукарень, салонів побутових послуг, майстерень тощо.
— Ви ж узялися за абсолютно нежіночий бізнес — автомобільні перевезення. Чи маєте водійські права? Якщо так, то який автомобіль був у вас першим? За кермом скількох автівок вже довелося побувати?
— Я дуже швидко зрозуміла: без власного транспорту робити бізнес неможливо. Тому за сприятливих обставин звернулася до своїх знайомих у Польщі, щоб допомогли придбати недороге авто. Тоді вже мала водійські права, однак шоферського досвіду не було. Тож за кермо «Опеля», який пригнали з Німеччини, сіла вперше. І подолала шлях від польського міста Лодзь до Маневич. Чого це коштувало мені — знаю лише я. Тоді ж відчула лицарське ставлення до себе чоловіків: у дорозі до мене досить співчутливо ставилися водії, прикордонники, митники, допомагали чим могли.
З того часу поміняла декілька автомобілів. У бізнесових справах за кермом об’їхала всю Україну, Польщу, побувала також в Німеччині та Голландії.
Як директор перевізницького підприємства відповідаю за те, щоб дати роботу людям. Про високий професіоналізм колективу свідчить те, що наше підприємство є асоційованим членом Асоціації міжнародних перевізників України. Воно доставляє вантажі у різні міста Європи: від Донецька до Мадрида, Марселя, Парижа, Ліона. Маємо партнерів — експедиторські компанії — не тільки в Україні, а й за кордоном. Усю відповідальність беру на себе: за вчасність та дотримання умов доставки вантажів, безпеку водіїв тощо. Звісно, перший помічник мій на роботі і вдома – це чоловік Станіслав.
— Крім виробничих, маєте ще громадські обов’язки — депутата обласної ради.
— Так, депутатом обласної ради я обрана вдруге. Але спершу виборці мого рідного села обрали мене депутатом сільської ради, Маневицької районної ради, віддавши перевагу молодій бібліотекарці перед директором школи.
На мою думку, депутат має бути комунікатором між територіальною громадою і владою, озвучувати проблеми людей і вимагати їх вирішення або ж спільно з представниками влади шукати шляхів розв’язання непростих завдань, які ставить громада, відстоювати позицію людей, які доручили представляти їхні інтереси.
Незважаючи на те, що до обласної ради обрана за списком партії «Батьківщина», відчуваю відповідальність за територіальну громаду Маневицького району, значна частина якої віднесена до чорнобильської зони. Це зумовлює специфіку звернень виборців до мене як до депутата: газифікація населених пунктів, зайнятість людей, соціальний захист та медичне обслуговування чорнобильців, оздоровлення їхніх дітей.
Мені приємно, коли за мого сприяння робляться добрі справи для моїх земляків. Допомагала Лишнівці, коли тут капітально ремонтували сільський клуб, сприяла коштами футбольній команді для придбання форми, більше п’яти років опікуюся дитиною-сиротою, яка живе в одному із сіл.
Як депутат і громадянин вважаю недопустимою передачу лісових угідь у приватні руки, бо селян ліс нині годує: за виручені від грибів та ягід гроші вони можуть купити найнеобхідніше для себе і своїх дітей.
Протистояння влади і громади особливо гостро відчула під час незаконної ліквідації обласного комунального підприємства «Волиньоблагроліс», до якого входило дочірнє підприємство «Маневичіліс». Саме з цього приводу двічі виступала з депутатськими запитами на сесіях обласної ради, адже громада була категорично проти його знищення. Однак влада поставила хрест на стабільно працюючому підприємстві, яке забезпечувало роботою майже сотню працівників.
— Чи залишається час на читання у такої зайнятої людини, як ви?
— Ось уже багато років не зраджую своїй звичці закінчувати кожен день читанням: художньої книги чи останнього номера газети.
— Як колишній бібліотечний працівник як оцінюєте ситуацію із сільською культурою?
— Прикро, що не змінився принцип фінансової підтримки галузі культури: і досі вона забезпечується коштами за залишковим принципом. За роки незалежності мережа сільських бібліотек у нашому районі скоротилася майже наполовину. Книжкові новинки рідко доходять у поліську глибинку до сільського читача. Деякі села у нашому районі взагалі залишилися без бібліотечної книги.
— Маєте домашню бібліотеку?
— Досить скромну. Серед улюблених книг — поезії Ліни Костенко, історичні твори, зокрема й волинських письменників. Особливо зачепила за живе книга Андрія Бондарчука «Обірване коріння нації», де, зокрема, йдеться про село Гриву, з яким пов’язана історія нашої родини.
— Розкажіть, будь ласка, яким саме чином?
— Трапилося це в тяжкий повоєнний час. Моя бабуся — солдатська вдова — залишилася з п’ятьма малолітніми дітьми на руках. Однак через те, що поділилася шматком хліба з українськими повстанцями, її зарахували до «ворогів народу» і вивезли у Сибір.
У рідній хаті на хуторі Липники, біля села Карасин, її діти залишилися зимувати самі. Мою маму від голоду і холоду врятував її дід (мій прадід), який забрав у село Гриву. Однак у 1953 році усіх жителів цього села також спіткала трагічна доля: радянський режим фактично стер його із лиця землі за зв’язки з українськими патріотами. Дід із родиною перебрався у Лишнівку. Дотепер, коли проїжджаємо мимо тієї місцини, де колись була Грива, мама просить пригальмувати авто, щоб вона могла хоч подивитися, де минуло її дитинство.
Тільки після смерті Сталіна бабі, маминій матері, дозволили забрати дітей до себе. Моїй тітці Ганні було лише 15 років, коли її відправили працювати на лісоповал. Вона досі згадує, як їм хотілося повернутися на свою «Окраїну». До кінця життя моя баба так і залишилася «ворогом народу». Її ніколи не вшановували в дні свят як солдатську вдову, не згадували її чоловіка, який загинув у перші дні війни.
— Чи не шкодуєте, що залишили тиху бібліотечну залу, поміняли її на бізнесову круговерть?
— Мабуть, у житті завжди так ведеться: хто змалку тяжко працює, той так і життя своє проживе. Наша багатодітна сім’я (у мене троє сестер і двоє братів) ніколи не мала великих статків. На хліб і до хліба гуртом заробляли тяжкою працею. Батькові доводилося їздити на заробітки. Мама працювала дояркою на фермі. Скільки пам’ятаю себе, у кожного з нас, дітей, були свої обов’язки. Я пасла гусей, допомагала по господарству, а з шостого класу доїла колгоспних корів. Доводилося вставати о третій годині ночі, щоб до сьомої закінчити роботу і встигнути до школи. Тоді мені здавалося, що запах силосу, який ніби в’ївся у шкіру, у волосся, ніколи і нічим не змию.
Мене завжди тягнуло до книг, гарної музики і пісні. Коли після закінчення восьмого класу ми з батьком приїхали в Луцьк здавати документи у культосвітнє училище і я почула, як тут гарно грають і співають, відразу вирішила: «Це моє!». Згодом продовжила навчання в Київському інституті культури імені Олександра Корнійчука. Але для того, щоб мати гроші на навчання, знову ж таки доводилося працювати в полі — обробляти по сім гектарів буряків. Тобто праця і клопоти мене супроводжують завжди.
— Нині ж можете вже сказати про бізнес: «Це моє». Невже довелося відкинути весь багаж гуманітарних знань, щоб утвердитися у новій справі?
— Насправді все якраз навпаки. Завдяки своїй першій — бібліотечній — професії нову справу вдалося освоїти швидше, ґрунтовніше, адже вона дала головне — уміння спілкуватися з людьми, знання їхньої психології, загальні принципи побудови стосунків із партнерами, своїми працівниками. Якось, проїжджаючи мимо одного храму, побачила на ньому напис: «Май у житті спокій». З тих пір не полишає відчуття, що найголовніше у житті — це якраз душевна рівновага і спокій. Їх відчуваю щоразу, як тільки залишаюсь наодинці з людською мудрістю, яку бережуть книги. n

На фото: Подружжя Кирдів гарантує європейську якість.