ПИСЬМЕННИК АНДРІЙ КОКОТЮХА: «НАС ВЧИЛИ, ЩО БАНДЕРІВЦІ — ЦЕ ВОРОГИ»

«Проте у 13 років я прочитав книжку про радянську розвідницю, яка потрапила у сотню УПА, що чомусь підривала німецькі ешелони, і замислився: чому вороги радянської влади воюють із фашистами — теж ворогами радянської влади?».


Світлана ФЕДОНЮК


Майже не спала дві ночі. Читала новий роман «найписючішого» письменника нашої сучасної літератури, автора 37 книг Андрія Кокотюхи — «Червоний», що розповідає про антирадянський спротив на Волині у 1947-1948 роках. А головний його герой — Данило Червоний —увібрав у себе найкращі риси повстанських командирів УПА.
Похвалюсь, що автор особисто подарував мені примірник роману під час зустрічі з ним у Нововолинській центральній бібліотеці. Наша розмова виявилась бурхливою, тим паче, що поряд були консультанти Кокотюхи у написанні роману — письменник детективного жанру Сергій Бортніков із Луцька і генерал-майор СБУ у відставці Олександр Булавін родом із Володимир-Волинського району. Обоє волиняни. Здивовані? Я теж спочатку подивувалась такій співпраці, а потім зрозуміла: кому ж тоді підказувати письменнику під час опису спецоперацій НКВС у волинських лісах як не кадровому працівнику спецслужб, який свого часу мав доступ до архівних матеріалів, вивчав партизанську тактику у спецакадемії? Тим більше, що розповідь у романі ведеться від трьох осіб, двоє з яких представники радянської влади — міліціонер Михайло Середа та чекіст-єврей Лев Доброхотов
— Андрію, мої перші емоції від прочитаного: легко і…страшно. Проте сліз, як під час читання роману Василя Шкляра «Залишенець», у мене не було. Була лють. А які саме емоції змусили тебе взятись за таку складну, ще не досліджену, а для деякої частини населення України — провокаційну тематику? Свідомо кажу — населення, бо для мислячих людей, які цікавляться історією, факт існування УПА, її право на збройну боротьбу не викликає жодних сумнівів.
— Можливо, теж лють. Мій шлях як письменника і журналіста до сприйняття вояків УПА як героїв України був довгим і складним. Мене зацікавило, чому моя мала батьківщина, Чернігівщина, не опиралася більшовикам так, як це робили Волинь і Галичина? До «Червоного» я ніколи не писав історичних романів, тому тут прагнув розібратись у багатьох питаннях національної історії, бо народився в краю, де не було УПА. Нас, радянських школярів, вчили, що бандерівці — це вороги. Перший сумнів закрався у свідомість, коли я прочитав книгу Миколи Далекого «По живу та мертву воду», 1977 року видання. Там головна героїня, радянська розвідниця, потрапила у сотню УПА. Повстанці чомусь підривали німецькі ешелони… Мені було лише 13 років, але достатньо, щоб замислитись: чому вороги радянської влади воюють із фашистами — теж ворогами радянської влади? Відповідь отримав лише у зрілому віці, коли «совєти» нарешті «гавкнули»… Тепер я знаю, що українські повстанці були героями, які воювали з окупантами на два фронти, тому й задумав цю книгу. Про Данила Червоного у моєму романі розповідає троє людей, які є справжніми «продуктами» радянської влади, проте під впливом харизми повстанського ватажка, хай і полоненого, дещо змінили своє світобачення, своє життя. Бо мені цікаві люди, котрі, як і я сам, готові прийняти іншу точку зору. Данило Червоний — саме той, хто змінює чужий світогляд. Усе, що написано у романі «Червоний», — це моя громадянська позиція. Коли дописав, то дав прочитати рукопис консультантам — Сергію Бортнікову, Олександру Булавіну, Миколі Дмитрієву, теж волинянину. Дуже хвилювався, бо раніше такого не робив. Потім роман прочитав Іван Патриляк, котрий фахово займається історією УПА — його відгук був теж схвальним. Мав і несподіваного консультанта-однокурсника, який зараз сидить у Лук’янівській тюрмі, я впевнений, через непорозуміння. Він радив щодо нюансів тюремної атмосфери. А останню крапку поставив журналіст, редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, котрий уточнив декілька моментів, згадавши деталі, які точніше передають епоху, а також написав вступне слово. Тепер книга живе своїм власним життям, її вже не перепишеш, її долю визначати читачам. Я ж працюю вже над кількома іншими історіями. Скажу одразу: це не мелодрама і не фантастика. Бо я мужчина, мислю не серцем, а головою. Якщо ж у літературі тільки жіночі романи, то така література неповна, як і сім’я, де дитину-читача виховує лише мати. Таке виховання недостатнє, неправильне. Мій роман — виражено чоловічий, героїко-пригодницький.
— Тепер зрозуміла, чому не заплакала у найтрагічніших місцях роману — ти побудував його не на історії кохання, а на історії боротьби Данила Червоного. Про його палку любов до лучанки Уляни Волощук ми дізнаємось лише з розповіді енкаведиста Лева Доброхотова, чоловіка, далекого від романтики, який зробив кар’єру на тому, що таки спіймав повстанського командира «на жінку»…
— Я писав для широкої аудиторії, щоб про УПА прочитало якомога більше людей. Зараз мені майже 42 роки, у які маю стійке переконання — проти більшовизму, комунізму та інших диктатур треба боротися. Цим мені і близькі вояки УПА. Я пропоную художній твір, своє авторське бачення подій 1940-х років в Україні, а про різні нюанси, що, поза сумнівом, виникали всередині УПА, нехай пишуть фахові історики.
— У романі «Червоний» навіть енкаведисти і в’язні воркутинських таборів розмовляють українською…
— Так. Хоч консультанти мені казали: давай, хай вороги говорять російською, а позитивні герої — українською. Я відмовився. Ганна Герман і Тарас Чорновіл теж розмовляють українською, але ж друзями України вони від того не стають. Не треба цієї двомовності, вона нікому не потрібна, й так логічно зрозуміло, хто у ті часи на якій мові розмовляв. Мої книги — мовнооднорідні, а суржик є лише у прямій мові. Бо мої герої — переважно прості люди, не мовознавці, часто — без вищої філологічної освіти…
— Андрію, який стан переживаєш, коли пишеш роман? І відколи у тебе таке захоплення?
— Книжки знімають мені фізичний біль. У дитинстві хотів стати бібліотекарем, але мама вчасно пояснила, що це не прибутково (сміється). Пишу з семи років, почав із зошита у клітинку…
Моїми творами у тринадцятирічному віці були власноруч ілюстровані казки. Це були бойовики про лісових звірят. Зайченя, Олененя, Лисеня, Тигреня та Бегемотик захищали від піратів свій український ліс зі зброєю в руках. Чи то лапах. Досі не можу збагнути, що робили бегемотик і пірати у наших лісах? (сміється).
Активно писати почав завдяки своєму старості в класі. Це було ще в часи СРСР, коли показували у фільмах про радянську школу, що всі ходять там «по струнці» і «за ручку». Реальність кардинально відрізнялась від екранізованої. Я, наприклад, виріс на робочій околиці, а старостою у моєму класі традиційно був фізично найсильніший учень. Якось підходить цей здоровань і каже: писатимеш нам із хлопцями твори, а ми зробимо так, щоб тебе не били…
Потім підійшли ще четверо громил із паралельного класу, мовляв, своїм пишеш і нам давай. Довелось писати вже вісім творів, голова йшла обертом, я зовсім вибився із сил. Це ж треба було якось викручуватись, щоб твори не повторювались, а всі ж на одну тему! Тому звернувся до свого старости: так і так, рятуй, бо загнусь — і не буде ні вам, ні їм. Староста «порішав», і я став писати лише чотири твори — своїм. Моя «криша» таки захистила мене. Це була підневільна, але дуже корисна літературна практика, під час якої я навчився не повторюватись. У мене сьогодні 37 книжок, жодна з яких не схожа одна на другу.
Якось у 2006 році написав дві книги під різними псевдо і надіслав на конкурс. У результаті мені дали і першу, і другу премію, тобто я переміг сам себе…

Уривки з роману Андрія Кокотюхи «Червоний»
ПРО ЖИТТЯ У СТАЛІНСЬКИХ ТАБОРАХ…
Можете повірити моєму досвіду: суки завжди співпрацюють із владою. А влада — тільки з суками. У цій країні змінювалося багато чого — тільки ця форма лишалася без змін. Знаєте, що найгірше? Життя триватиме, напевне, зміниться влада. Але оце, на жаль, не зміниться: з владою працюватимуть лише суки…
ПРО ТИХ, ХТО ОДЯГАЄ ВИШИТІ СОРОЧКИ…
Нарешті я зрозумів, точніше відчув усю, як то кажуть, стратегію молоденької, але затятої вчительки: правильніше славити владу і товариша Сталіна у національному одязі. А що — хай усі бачать, знають та розуміють: радянська влада поважає національні традиції і не лише буржуазні націоналісти, а й звичайні радянські школярі хай вдягають вишиті сорочки. І на партзбори варто ходити у вишиванках! Я б навіть таке правило увів: тоді бандерівцям не буде чим крити, а з часом повиростають ці діти і зовсім не розділятимуть владу робітників і селян та її ворогів за тим, що її вороги, націоналісти, вдягають сорочки, а комуністи — ні. От ще б порадити Лізі: нехай дівчатка вдягнуть на свої вишиваночки червоні піонерські галстуки…
ПРО ВИСОТУ СЛОВА «ГРОМАДЯНИН»…
— Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатись громадянином і мати громадянські права — це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайле?
Коли ти вірний владі, то ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом. Вимазаний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля.
Шановні читачі, як вам? Не нагадує сьогодення?..

На фото: Андрій Кокотюха (зліва), Олександр Булавін і Сергій Бортніков під час презентації книги «Червоний» у Нововолинську.