Чим переймавсяі дивувався на цьому тижні заслужений журналіст України Петро БОЯРЧУК...
Чим переймався і дивувався на цьому тижні заслужений журналіст України Петро БОЯРЧУК...
… ТИМ, ЯК ЧАСТО ОБРАЖАЄТЬСЯ НА НАРОД МИКОЛА АЗАРОВ Здається, ще рік тому Микола Азаров, який знову став прем’єр-міністром, гірко ображений наріканнями народу на дорожнечу і нестачу продуктів харчування, порадив усім невдоволеним узяти до рук лопати і зайнятися городництвом. Кілька місяців тому стурбованим неувагою держави до їхніх житлових проблем молодим спеціалістам Микола Янович підказав працювати на двох роботах і таким чином забезпечити себе житлом, бо квартир їм так просто ніхто не дасть. У листопаді, не задоволений тим, що працівники бюджетної сфери в кількох областях влаштували протестні акції і зажадали від влади, аби виплатила їм заборговану зарплатню, порадив тим пікетникам: замість на вулицю з транспарантами виходити, навчитися «по-людськи просити». І ось нова заява: «…Коли до будинку Кабінету Міністрів прийшли десять пікетувальників із плакатами «Азаров, не знищуй науку!», мені образливо було це чути… Ми науку підтримували і підтримуватимемо, але ми їм говоримо: «Не можна просто сидіти в інститутах і одержувати зарплату… Ви повинні давати віддачу… створювати нові технології… прилади… засоби. І от під це ми вам гроші дамо… А просто на проїдання, ну, от така я… людина, на проїдання — ні». Позиція, як бачимо, тверда. Тільки ж до очікуваної віддачі в науці іноді шлях кладеться роками, а їсти треба щодня. І не тільки їсти. Тому не вистачає у людей інтелектуальної праці терпцю ні для того, щоби невилазно ритись у грядках замість відпочинку, ні для того, аби колінкувати перед владою і випрошувати у неї гідну сучасної людини заробітну плату, як і все інше з того, право на що їй начебто гарантоване Конституцією. За Віктора Януковича «азаровщина» стала головною рисою економічної та соціальної політики, за якої гроші «для проїдання» є лише тим, хто обертається у вищих ешелонах влади, правоохоронних органах та силових структурах. Про те, що така політика завдає державі втрат, свідчить дедалі більший відтік людей інтелектуальної праці в західне зарубіжжя, де ціни на все в основному такі ж, як у нас, але зарплатня, перспективи для службового росту і умови життя та праці незрівнянно вищі. Доньку моїх знайомих — молодого талановитого науковця — після виступу на зарубіжному симпозіумі, де розповіла про власні теоретичні розробки, за які в Україні не отримала навіть вдячного слова, запросили на роботу в один із наукових закладів Франції. Виїхала туди. Разом із чоловіком та старшою дитиною, тимчасово зоставивши меншу на виховання своїм батькам. Попри труднощі, яких їм додалося, батько з матір’ю задоволені, у доччиному житті усі фінансові та соціально-побутові проблеми вирішилися воднораз. Я слухав їхню розповідь про успіхи у зарубіжному благополуччі, а думав, що ось так і втрачає Україна свої таланти, свій генофонд і продуктивні сили. Не задумуючись, можу назвати з десяток імен та прізвищ знайомих мені фахівців із вищою освітою, котрі виїхали з України за кордон і навряд чи коли повернуться. Натомість дедалі більше з’являється у нас політиків, готових, як Микола Азаров, в усьому вбачати «кровосісів бюджетних коштів». І говорити про неперспективність сільських медпунктів, віддалених лікарень, малих шкіл так, неначе за тим не стоять долі людей, життя яких дедалі ускладнюється. Але не забувати при тому себе. Той же, наприклад, Микола Азаров протягом попереднього року отримав, якщо вірити ним задекларованому, 837264 гривні загального доходу і при тому попросив ще й понад 40000 гривень державної допомоги. Дивує, що Україна цим начебто вже й не обурюється.
… ІНТЕЛІГЕНТАМИ ВІД СЛОВА «ТЄЛЄГА» Років десять тому трапилося упродовж трьох тижнів жити в одній кімнаті з колишнім морським офіцером. Розмовляв він зі мною здебільше російською мовою, але, коли чув пісню Анни Герман про те, як «платьє шилось бєлоє, когда цвєлі сади», ним аж пересмикувало. За часів Леоніда Брежнєва протягом кількох місяців його тримали в камері слідчого ізолятора КДБ в Ленінграді, де від підлоги до стелі все було білим, де ніколи не вимикалося мертве світло вмонтованих у ті стіни білих люмінесцентних ламп, де не було вікон і не знати було дверей, де день і ніч злилися в одне біле марево, в якому, постійно повторюючись, безперервно лунали пісенні фрази про те саме «платьє бєлоє» і про те, що «одін раз в год сади цвєтут». Доводячи до втрати розуму, у такий спосіб слідчі змушували капітана взяти на себе відповідальність за величезні кошти, розбазарені партійними бонзами під виглядом підготовки спеціального пасажирського лайнера для поїздки Генерального секретаря ЦК КПРС із візитом в Америку, що так і не відбувся. Жодного з потрібних слідству документів мій знайомий не підписав. А в розмові зі мною одного разу запитав: «Скажи, слово «інтєллігєнція» от слова «інтєллєкт» ілі от слова «тєлєга»? Удвох і дійшли висновку, що інтелігенцію від слова «інтелект», яка не тільки мала власні погляди на життя, а й мала сміливість їх відстоювати і нести «в народ», розкриваючи йому очі на життєві реалії, комуно-більшовизм винищив найбільшою мірою. Залишилась або збайдужена до всього і безвільна подоба інтелігенції, або новостворена інтелігенція від слова «тєлєга», яка, куди дишло повернуть, туди й котиться. Кожного разу згадую колишнього капітана, спостерігаючи за нашими виборами. А власне за тим, як заповзято вихваляють декотрі наші інтелігенти народові того чи іншого кандидата і дурять тою хвальбою виборцям голови, маючи на думці тільки власні вигоди. Пригадується, один із таких, заповзято агітуючи на останніх президентських виборах за Юлію Тимошенко, назвав «забембеленими» усіх, хто свого часу проголосував за Віктора Ющенка. А щойно вибори закінчилися перемогою Віктора Януковича, — опинився під його прапором. Інша знайома особа, яка теж вважає себе інтелігентною, зовсім недавно позиціонувалася без малого націоналісткою і несумнівною демократкою, а коли перед очі реально постала власна вигода, тут же заявила, що «їй демократія нічого не дала», перекинулася на протилежний бік і тепер є чи не найбільшим на місцевому рівні поборником автократизму. Щось подібне спостерігалося і під час недавніх виборів до Верховної Ради. Цікаво, що всі ті інтелігенти вважають себе людьми віруючими, але забувають слова із Соборного послання апостола Якова, з яких випливає, що нема благословення Божого тим, хто хитається, куди віє вітер. Відтак, позбавляючи і її благословення Господнього, захитують всю Україну. Чи не через це «маємо те, що маємо»?
…НАДЗВИЧАЙНОЮ СМІЛИВІСТЮ «УКРАЇНСЬКИХ» САТИРИ ТА ГУМОРУ — Це вже не гумор і не сатира, — сказав мій знайомий, коментуючи одну з передач «Вечірнього кварталу», що транслюється, як правило, на «общєпонятном» і яку на тому ж «общєпонятном» хтось назвав «лучшим комєдійним шоу за всю історію украінского тєлєвідєнія». — Це вже садизм. І відверте знущання над українством. Упродовж двох останніх років у «Вечірньому кварталі» нам показують час від часу одну і ту ж картину, — на сцені гуморист Володимир Зеленський з компанією нещадно висміюють Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко, зрідка (для годиться) пускають поблажливі жарти в бік Віктора Януковича, а серед присутніх у залі, так, наче він і справді там, а не за гратами, весело сміється з того Юрій Луценко. Судячи з реакції залу, Україна теж дивиться і сміється. Так, наче невтямки їй, — регоче сама над собою. Досі не може второпати, що не чим іншими, а насамперед бездумними тими смішками і Помаранчеву революцію, якою захоплювався увесь світ, опустила до рівня події нічого не значущої, і її лідерів (пригадаймо, скільки властивих лише для суспільства злодіїв глузувань лунало у нас «про руки, які ніколи не крали») звела до рівня випадкових невдах. Думається, сатира на згаданих політичних діячів за тих часів, коли вони були при владі, але, сповідуючи принципи європейської демократії, дозволяли і критику на свою адресу, і чорне критиканство, створювала «Вечірньому кварталу» репутацію справді «лучшего комедійного шоу». Але те, що протягом двох останніх років задіяні в цьому шоу коміки непогамовно «б’ють лежачих», говорить тепер про щось зовсім інше і аж ніяк не про їхню сміливість і вільну думку. Головне ж — говорить про невідступний страх закулісних їхніх натхненників перед начебто переможеною Помаранчевою революцією.
…АМОРАЛЬНІСТЮ КОНКУРЕНЦІЇ В ЕКОНОМІЦІ Після того, як у вересні опублікував у «Волині-новій» статтю «Пийте, діти, молоко, але… угринівське» (про рівень виробництва та промислової переробки молока у ПОСП імені Тараса Шевченка, що в селі Угринів Горохівського району), не раз траплялося чути й відгуки. На загал всі зводилися до того, що «газета сказала правду». Мовляв, продукція з торговою маркою «Угринів Молоко», що віднедавна з’явилася у магазинах (пастеризоване коров’яче молоко жирністю 2,5 та 3,2 процента, сметана жирністю 15 та 22, кефір жирністю 1 та 2,5 процента) у порівнянні з молочною продукцією багатьох інших виробників виграє за всіма, як то кажуть, параметрами. Подібна реакція на публікацію тішила, але не дивувала. Адже за такого рівня організації виробництва, який забезпечують у ПОСП імені Шевченка, продукція найвищого ґатунку є гарантованою. Ще й тому, що технологічний процес на тутешньому молокопереробному заводі не допускає введення у продукт жодних сторонніх складників, окрім передбачених тим процесом при виробництві сметани та кефіру сухих натуральних молочних заквасок, про що йшлося. А дивуватися змусила чутка, яку вкинув у споживацький загал (так дійшла і до редакції) хтось із заздрісників угринівських молочарів чи їхніх конкурентів. Мовляв, вироблене на своїх фермах молоко найвищого ґатунку вони вигідно продають одному з відомих переробних підприємств, самі ж переробляють і продають під тією маркою молоко, закуплене в селянських господарствах. І хоч подібне виглядало на звичайнісіньку «дурню» (саме так назвав цю «новину» директор ПОСП імені Шевченка Андрій Турак), я вирішив ще раз усе з’ясувати. Отже, в селах Угринів та Михлин, де корівники оснащені на рівні найсучасніших європейських стандартів і мають доїльні цехи, ПОСП імені Шевченка виробляє молоко вищого ґатунку (в першій декаді грудня його надоювали більше 12,6 тисячі літрів на добу) з позначкою «Екстра». У Дубовій Корчмі, де теж механізоване доїння і молокопроводи, але нема доїльного цеху — просто, як тут говорять, високого ґатунку молока отримували трохи більше тисячі літрів на добу. Усе молоко вищого ґатунку реалізували переробникам по ціні 3,84 гривні за літр. Ще близько 2 тисяч літрів молока отримували за добу від корів у родильних відділеннях молочно-товарних ферм та 600 літрів — із одноосібницьких господарств. Воно є продукцією 1-го сорту, використовується для випоювання телят і частково іде на продаж по ціні 2,83 гривні за літр. Як бачимо, жодної вигоди в тому, аби на власному молокозаводі переробляти молоко 1-го сорту, а телят випоювати молоком сорту «Екстра», нема. Тим паче, коли повсякчас ідеться про дедалі більше входження на продовольчий ринок із молочною продукцією власного виробництва. Обсяги її, про що розповів директор розташованого в Угринові молокозаводу сільгосппідприємства Андрій Тарарай, визначають замовлення торгових підприємств, а на переробку береться вищого ґатунку молоко, вироблене виключно в Угринові і безпосередньо перед запуском переробного процесу. Тобто, найсвіжіше. Яка ж кому вигода від того, що Андрій Турак назвав «дурнею»? Відповідь проста: чим менше ПОСП матиме замовлень на власну молокопродукцію, тим більше залишатиметься тут високосортного молока іншим переробникам. А моралі, як бачимо, боротьба за сировинні бази в українській економіці не визнає. Навіть і у ставленні до тих, хто їх створює. Та й що важить мораль для тих, в очах у кого тільки гроші?
…КУДИ ВЕДЕ ПЕРЕОЦІНКА ЖИТТЄВИХ ЦІННОСТЕЙ? Прочитав у одній із газетних публікацій: «Підступна? Так. Цинічна? Так. Але масштабна, харизматична… не вміє розуміти значення слова «неможливо» і здатна перетворювати це слово на реальність». Продовжив думку в тому ж ключі: «Злодій? Так. Брехун? Так. Крутій? Так. Але який із вигляду сильний, який звучний, як вправно викручується із складних ситуацій, як безоглядно переступає через межі дозволеного, як масштабно… як харизматично…» Запитую себе: «А що далі?». Замість відповіді десь вчувається слово, якого в українській мові ви не знайдете. Робиться сумно. Знову маємо те, що маємо.
…А ПЕРША СЕСІЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ НЕ ЗДИВУВАЛА Коли виходити з тези, що парламент є віддзеркаленням суспільства, то «батальний» початок роботи першої сесії Верховоної Ради сьомого скликання жодного подиву не викликав. Навіть новоявленими тушками Табаловими чи голосуванням в унісон із владою волинських депутатів-самовисуванців. Сталося те, що мало статися. Тим паче після виборів, названих владою всупереч фактам «найдемократичнішими», які у ряді округів проведено «беркутівцями» та найсправедливішими українськими судами. Але дзеркало — лише дзеркало. Дивлячись у нього, бачиш, що діється в суспільстві, що назріває і що може бути. Влада сама повернула суспільство у 90-ті роки минулого століття, коли народ, утративши терпець, виносив владу геть із кабінетів разом із кріслами.
