Новорічні ялинки і сосни глибоко вкоренилися не лише в домашніх горщиках, а й у свідомості українців. І хто б міг подумати, що хвойна красуня для нас — чужа. Адже автентичний український символ Різдвяних свят — це Дідух. І нічого спільного з колючою ялинкою він не має...
Новорічні ялинки і сосни глибоко вкоренилися не лише в домашніх горщиках, а й у свідомості українців. І хто б міг подумати, що хвойна красуня для нас — чужа. Адже автентичний український символ Різдвяних свят — це Дідух. І нічого спільного з колючою ялинкою він не має...
Ірина ПРУС
РІЗДВО ПАХНЕ НЕ МАНДАРИНАМИ, А ХЛІБОМ У грубці потріскують дрова. В хаті пахне свіжоспеченим хлібом, щойно вийнятим із печі, та запашним сіном, яке занесли до хати з настанням вечора. На столі стоїть паперовий вертеп, а поруч блимає теплим вогником свічка. Така картина з’являється у мене перед очима, коли мова заходить про Різдво. В мою пам’ять вона вкарбувалася ще в ранньому дитинстві, бо саме так готувалися до цього величного свята мої бабуся і дідусь. За народною традицією, 6 січня з першою Різдвяною зіркою люди заносили до хати «хлібне дерево». З біблійних переказів відомо, що Ісус Христос народився у холодній стайні. Йосип знайшов у стіні шпаринку і затулив її солом’яним снопом. Відтоді й існує звичай на Різдво застеляти підлогу в хаті сіном і ставити на чільному місці у кутку Дідуха — символ затишку та тепла. У народі цей святковий сніп мав кілька назв: Дід, Коляда, Колядник, Сніп–Рай, Дерево Життя, Дерево Роду, Сніп–Оберіг. Вони були різні: триногі, п’ятиногі, на підошві. Виготовляли їх із необмолочених колосків жита, пшениці, вівса. Прикрашали святкове дерево волошками, калиною і барвистими стрічками. Але говорити про «хлібне дерево» у минулому часі уже не варто, кажуть народні майстрині із соломоплетіння. Бо старовинний український оберіг із кожним роком все масовіше повертається до наших осель.
ПРИСЛУХАЙСЯ ДО ГОЛОСУ СВОЇХ ПРАЩУРІВ У домі турійчанки Валентини Петрівни Якимович лісову красуню вже давно замінив Дідух. У Різдвяні свята на чільному місці в її оселі красується сніп із колосся, що несе подих літечка. Виготовляє жінка їх власноруч, вплітаючи в Дідухи веселкове різнотрав’я. Обов’язково там є мак, як захист від усього злого, миколайчики — символ чоловічої сили, жіноча рослина материнка та полинь, який відганяє всяку нечисть. А щоб Дідух став дійсно оберегом дому та родини, перш ніж приступити до роботи, Валентина Петрівна просить благословення та допомоги у Бога. На моє запитання, скільки часу займає виготовлення одного Дідуха, жінка відповіла: — Сказати точно не можу, адже влітку заготовляю сировину. Потім колосся зв’язую у пучки та у підвішеному стані сушу їх на горищі. Другий етап — підготовчий, під час якого колосся чищу, сортую по довжині та зв’язую у маленькі пучечки. А тоді вже настає основний етап — складання Дідуха. Переглядаючи колекцію світлин дідухів Валентини Якимович, не можна було не зачаруватися ними, і що основне — кожен неповторний. Як розповіла моя співрозмовниця, образи для своїх робіт вона черпає з різних джерел. Позитивно налаштовують на творчість місця, що дихають старовиною. Такі, як фортеця Меджибіж на Хмельниччині, Луцький замок, урочище Нечимне, музей Івана Гончара, що в Києві, краєзнавчі музеї міст Нетішин, Обухів, Луцьк, музей трипільської культури та багато інших, де побувала жінка. Цікавиться вона і відповідною літературою. Творчо розвиватися допомагають святкові ярмарки, фестивалі, на яких майстрині з соломоплетіння діляться досвідом. А на теренах Турійщини порадитися вона може зі знаною за межами України майстринею Марією Кравчук та молодими — Оксаною Панасюк, Наталією Бойко. Багато чого підказує Валентині Петрівні й дочка Олеся. До речі, саме завдяки їй жінка і почала займатися соломоплетінням. Моя співрозмовниця за фахом вчитель математики, цій царині вона присвятила більше 40 років життя. Бажаючи, аби донька всесторонньо розвивалася, пані Валентина записала її у гурток соломоплетіння до Марії Кравчук. Допомагаючи Олесі готувати роботи на виставки та конкурси, сама захопилася цією справою. А після виходу на пенсію стала займатися соломоплетінням професійно і з 2006–го є керівником студії «Поліське золото», що діє на базі соловичівської школи. За словами Валентини Петрівни, нестримна дитяча фантазія та допитливість є рушійною силою, яка змушує її бути у постійному творчому пошуку. Чому душа потягнулася до цієї справи, вона й сама не знає: — Мабуть, це генетичний поклик, поклик предків, — розмірковує майстриня. Прислухайтесь і ви до голосу своїх предків — поставте в своїх оселях святкового Дідуха.
На фото: Символ різдва — Дідух — Валентина Якимович виготовляє сама.
