Після закінчення університету одна канадійка українського походження приїхала у Київ — вирішила пізнати батьківщину свого батька і діда. Дівчина влаштувалась на роботу у престижну школу, викладала математику дітям дипломатів. Почала писати книгу про свої подорожі Україною, ходила на вечірки, мистецькі акції, гуляла Хрещатиком. Усе йшло добре, поки шалено не закохалась в актора, завагітніла від нього...
Після закінчення університету одна канадійка українського походження приїхала у Київ — вирішила пізнати батьківщину свого батька і діда. Дівчина влаштувалась на роботу у престижну школу, викладала математику дітям дипломатів. Почала писати книгу про свої подорожі Україною, ходила на вечірки, мистецькі акції, гуляла Хрещатиком. Усе йшло добре, поки шалено не закохалась в актора, завагітніла від нього
Світлана ФЕДОНЮК
Коханий був не в захваті від такого сценарію, тому по-кіношному накивав п’ятами. Дівчина з горя потрапила у лікарню. А там з переломами обох ніг вже лежав мій друг. Його збила автівка. Дівчина відкрила йому душу, розповіла про все, сказала, що перерве вагітність або вчинить самогубство... Бо дуже вже переживала: що скажуть батьки? Це ганьба для побожної української родини навіть у ХХІ столітті! Мій друг перейнявся долею Катерини-нової, переконував її не вбивати маля. Дівчина благала: «Поїдь зі мною у Канаду, зіграй роль мого чоловіка і батька моєї дитини, врятуй мене – одружись на мені фіктивно. Я куплю тобі квиток, буду вдячна до скону віку». Що було робити? Погодився, як справжній лицар. Надворі була люта зима – не відпускати ж вагітну на дев’ятому місяці напівбожевільну жінку саму в небо? Він був звичайним хлопцем, не актором, роль свою грав невміло, батькам не сподобався. Мусив терпіти їх зневажливі погляди, а коли стало зовсім нестерпно – почав ходити на курси англійської мови, чистити подвір’я і вулицю від снігу. Сусіди-канадійці мовчки дивувались такому заокеанському зятеві-трудівнику. Тим часом щаслива матуся бавила свою новонароджену донечку, забувши про життєві незгоди, нікого і нічого не помічаючи. Ось настало Різдво. Усі сіли за стіл, вечеряли. На великій таці лежало гроно бананів. Мій друг їх дуже любив, тому із насолодою з’їв три. Останній банан мало не застряг йому у горлі — від погляду-удару бабусі його усиновленої донечки. Наступного ранку подруга-дружина викликала його на відверту розмову: «Мама просила передати, що через те, що ти з’їв аж три банани, тато залишиться сьогодні без своєї порції, ти спожив його частку. Моя родина купує фрукти двічі на місяць, у великому магазині за десять кілометрів від дому — там дешевше. Наступні закупи робитимемо аж через два тижні»... Мій друг пішов у найдорожчу крамницю міста, купив величезне гроно бананів, приніс їх і поклав на стіл. Тихцем зібрав свої речі, викликав таксі і поїхав на летовище – купувати квиток додому. Невдовзі зателефонувала подруга-дружина, сказала, що вже повідомила поліцію про фізичні знущання над нею, що подасть на позбавлення його батьківських прав... Літак набирав висоту, потрохи перемелюючи гвинтами образу. А от свіжозрослі кістки ніг таки боліли... Нічого, до наступного Різдва загояться, майнула думка у голові мого друга, бо подумати — «до наступного весілля» йому зовсім не хотілось...
