ЧОМУ АНДРІЙ ТУРАК ВІДМОВИВСЯ ОЧОЛЮВАТИ ДЕПУТАТСЬКУ КОМІСІЮ?

Керівник приватно-орендного сільгосппідприємства імені Тараса Шевченка, що в Угринові Горохівського району, депутат обласної ради Андрій Турак не боїться відверто говорити про те, про що одні чомусь нині воліють мовчати, а інші — не чути. Особливо ж, коли ідеться про сільське життя, котре бачить зсередини. Але на минулій сесії обласної ради написав заяву, якою категорично відмовився виконувати обов’язки голови постійної комісії обласної ради з питань сільського господарства, земельних відносин та соціального розвитку села, котру очолював. З’ясувати, що спонукало його на такий крок, і вирішив наш власний кореспондент.

— Дякуючи тому, — сказав передусім Андрій Антонович, — що перед самими жнивами пройшли дощі, колос налився, набрав ваги. Сьогодні вже можна сказати, що в середньому одержимо ми по 47—48 центнерів зерна з гектара. І хоч технологічно запрограмована врожайність — по 60 центнерів зерна з гектара посіву озимих — через несприятливі погодні умови не збулась, результат є втішним. Але не тішить те, що і тепер діється у державі на зерновому ринку. Ситуація, яка тут склалася, на мою думку, є більш ніж критичною і аж ніяк не випадковою. До неї нас, якщо не зважати на період, коли намагався змінити щось на краще уряд Віктора Ющенка, вели упродовж усіх років української державної незалежності.
Через те, що селянин, одержавши землю, не отримав засобів для її обробітку, а під знаком реформ в агропромисловому комплексі відбулась цілковита їх профанація, тільки в нашій області сьогодні облогує близько сотні тисяч гектарів придатної для сільгоспвиробництва землі. В десяти областях західного регіону України, мабуть, набереться їх до двох мільйонів гектарів. Аби хоч половина їх були засіяні зерновими, то при середній врожайності 25 центнерів з гектара і мали б тих 2,5 мільйона тонн збіжжя, яких забракувало.
Про землю, що заростає бур’янами, я не раз говорив і на сесіях обласної ради, і в інтерв’ю засобам масової інформації області, але все це — неначе у порожнечу. Втім, декотрі чиновники перевели стрілки на те, що Турак, мовляв, критикує реформи, які чимось йому не подобаються. Так от, я не реформи критикую, а відсутність цих реформ, оскільки дивлюсь на проблему від землі, а не з висоти владних поверхів, де реформи на селі поквапилися проголосити вже здійсненими, і не з точки зору тих асфальтних академіків, котрі начебто розробляли стратегію і тактику того, що було названо реформами в АПК.
А щодо несприятливих для сільгоспвиробництва погодних умов, то ніколи не було так, аби вони були сприятливими однаково скрізь. Недобори врожаю в одному регіоні компенсувалися, як правило, іншими регіонами республіки. Тепер же скрізь вийшло мало не на одне. Ось тут і постає друга причина того, що маємо сьогодні начебто лише через вимерзання та посуху. Це — абсолютна байдужість держави до фінансової підтримки наукового ведення сільгоспвиробництва та розвитку і впровадження в аграрництві сучасних технологій. На підтвердження — “картинка” з південного регіону України, яку недавно по телевізору могли бачити всі. Дорога розмежовує поля двох різних господарств. Праворуч від неї пшениці, як те золото, а ліворуч — “вимерзло”. Чому ж мало не вимерзнути, якщо грунт виснажили і не підживили, а сівбу провели, забувши про оптимальні строки та ще й абияким насінням?
Дивлячись на такі от речі та з досвіду знаючи, що виснажене споживацьким до нього ставленням поле воднораз родючим не зробиш, вважаю: сьогоднішні проблеми в Україні із зерном — то тільки початок проблем, котрі очікують на нас попереду.
— Владні ж верхи запевняють, що ситуація під контролем і все робиться для того, аби виправити становище і не допустити подібного у майбутньому.
— Аби вона була постійно під контролем, торік хтось би мусив почути голоси аграрників про те, що перевиробництва зерна в дійсності нема і що треба зафіксувати нижній допустимий рівень закупівельних цін, оскільки викачування хліба за копійки і село призведе до жебрацтва, і в державі створить продовольчу кризу. А так почали фіксацію цін нині. От і виходить, що сільгоспвиробник, понісши збитки минулого року, не зможе поліпшити фінансове своє становище і в році нинішньому.
Ситуація не виправляється, а гаситься, наче пожежа. Тим часом, на ділі майже нічого не робиться, щоб завтра сільгоспвиробникові справді велося краще. У нас — насіннєве господарство по зерновиробництву. З урожаю нинішнього року можемо реалізувати 1,5 тисячі тонн відмінного насіння пшениці. А мені кажуть: “Настійно рекомендуємо продати зерно продовольчим в регіональний запас”. А чим будемо сіяти? З якого такого щедрого врожаю будемо віддавати зерно, яке сьогодні Україна позичає в Росії? Сміттям посієш, — сміття збереш.
Виступив я проти настійних тих “рекомендацій” і вже наступного дня приїхав до Угринова чоловік у погонах, аби перевірити, куди ж Турак діває зерно. Та нікуди, кажу, не діваю, а хочу розпорядитися по-хазяйськи. От і скажіть, чим такі от методи відрізняються від колишніх продрозверсток?
— Навіть у віце-прем’єр-міністра Івана Кириленка на республіканській селекторній нараді 14 липня вирвалося: “Хіба це держава?”
— Так, ми всі тоді це зауважили. Але хто ж повинен першочергово будувати державу, як не вищі її чиновники? І хто, як не вони, першочергово повинні дбати про село, котре в Україні, позаяк переважно аграрна республіка, є для держави основою? Владцям до цього байдуже. Як і до долі багатьох селян, котрі живуть у злиднях.
— Отже, саме розпач від цього і спонукав вас відмовитися від обов’язків голови постійної комісії обласної ради по сільському господарству, земельних відносинах та соціальному розвитку села?
— Ні, не тільки це. То ще одна спроба привернути увагу виконавчої влади і виборців до того, що вимагало негайного вирішення ще, як то кажуть, вчора. Пояснюючи ситуацію, почну з бюджету на нинішній рік. Плануючи його, наша влада потребами села знехтувала і депутати-аграрники за такий бюджет не голосували. Пізніше, коли йшлося про сьогорічні інвестиції, обласна рада прийняла рішення: 46 процентів інвестованої в область суми піде на соціально-культурну сферу села. І от у липні, нарешті, питання про розподіл цих коштів було винесено виконавчою владою на розгляд сесії. Вже тільки те, що аж у липні, коли рік вступив у другу свою половину, взялися вирішувати, що ж у цьому році будувати, виглядає, наче поганий анекдот. Як і те, що вину за це виконавча влада переклала на депутатів Верховної Ради, котрі чомусь невчасно — а хто з ними працював? — ознайомили когось із власними інвестиційними намірами. Але, як вже є. Ми знаємо: інвестиційна сума — 6,5 мільйона гривень. Згідно із попереднім рішенням обласної ради для потреб села має бути виділено з неї — 46 процентів. Тобто — 3 мільйони. І раптом — ще одна несподіванка.
В якомусь із кабінетів облдержадміністрації, ігноруючи наше рішення, розподіл інвестиційної суми переверстують і для потреб села виділяють лише 1,7 мільйона гривень. Де решта? Довідуємося: 1,14 мільйона віддається на реконструкцію обласного драмтеатру, 400 тисяч гривень — на інформаційне забезпечення діяльності виконавчої влади, ще 100 тисяч — на придбання житла для висококваліфікованих спеціалістів облдержадміністрації. Я не проти того, щоб у Луцьку реконструювався драмтеатр, але ніяк не можу збагнути, чому це має здійснюватися за рахунок соціальної сфери села. І вже зовсім не розумію, чому село мусить розплачуватися за житло для “висококваліфікованих спеціалістів” у владному апараті, якщо чимало з тих спеціалістів здебільшого вже мають десь приватизовані квартири і, можливо, особняки, а куплені для них квартири знову приватизують? Я наполягав, аби отих 3 мільйони було таки віддано для потреб села. Питання було поставлено на голосування. Мою пропозицію підтримало 35 депутатів. Для того, щоб була прийнятою, мала набрати 41 голос. Розумію, дехто із депутатів, знаючи, як нинішня влада вміє мститись, проголосував їй на догоду. Але для себе я вирішив: надалі очолювати комісію не можу.
— А вам не здається, що таким чином зробили, можливо, комусь добру послугу і що хтось після цього зітхнув полегшено? Мовляв, наступник Турака на посту голови комісії буде зговірливішим?
— Сподіваюсь, що на пост цей прийде хтось такий, хто буде переконливішим і у спілкуванні з владою, і у роботі з депутатами, котрих я, виходить в даному разі, не переконав. Коли ж ні... Як депутат, я не знімаю із себе обов’язків перед своїми виборцями і ніколи не перестану говорити правду, не втомлюсь відстоювати справедливість. Сьогодні ж правда полягає ще й в тому, що село вже втомилось просити.
Вів бесіду
Петро БОЯРЧУК.
Фото Миколи ЗІНЧУКА.