Масова жалобна акція відбулася минулої п’ятниці на цвинтарі села Красний Сад, що поблизу Михлина тепер Горохівського району. 70 років тому — 19 квітня 1943 воно було знищене разом із мешканцями польською допоміжною поліцією, що служила гітлерівським окупантам...
Масова жалобна акція відбулася минулої п’ятниці на цвинтарі села Красний Сад, що поблизу Михлина тепер Горохівського району. 70 років тому — 19 квітня 1943 воно було знищене разом із мешканцями польською допоміжною поліцією, що служила гітлерівським окупантам.
Петро КОЗАК
Широко про історію села Красний Сад, якому нині мало виповнитися близько 150 літ, наша газета розповідала минулорічного квітня у нарисі «Трагедія Красного Саду» та репортажі «Реквієм над Красним Садом». У них йшлося про відкриття й освячення меморіалу на спільній могилі убитих 104 красносадівців та встановлення пам’ятного знака на місці садиби, що стояла приблизно в центрі колишнього села. Тим часом і до 1992 року, коли таки ж наша газета першою серед усіх вітчизняних періодичних видань повоєнного періоду розкрила цю тему, трагедію приховувало глухе замовчування. Причина його одна — в минулому на заможне українське село Красний Сад хтось накинув тавро «буржуазно-націоналістичного», через що кількох його жителів репресовано ще «за перших совєтів». Націоналістичним вважали його і гітлерівські окупанти, і «другі совєти», і шовіністично налаштовані польські тогочасні політики, котрі поглядали на Волинь, як на власні «креса». Оскільки мета українських націоналістів — Українська самостійна соборна держава — для цих політичних сил була вкрай ворожою і кожна прагнула, щоби про відродження власної державності українці навіть не мислили. А «коричневим» та «червоним» ще й вигідно було, аби поляки та українці зіткнулися між собою. Цим і пояснюється увесь перебіг подальших подій, як і те, чому за СРСР їх так старанно замовчували або ж говорили про них із відомою всім однобокістю. То ж не випадково минулого року на мітингу з нагоди відкриття меморіалу голова обласної державної адміністрації Борис Клімчук, а нинішнього року на мітингу з нагоди вшанування пам’яті жертв трагедії Красного Саду в день її 70–ліття — голова Горохівської райдержадміністрації Жанна Савчук висловлювали вдячність журналістам Петрові Боярчуку та Миколі Якименку, котрі своїми публікаціями час від часу «вдаряли у дзвони» і «не дали загинути пам’яті про Красний Сад, в тому числі — і пам’яті державній». Можна сказати, — саме завдяки цьому та політичній волі Бориса Клімчука пам’ять Красного Саду торік було нарешті вшановано належним чином, а правда про трагедію, затуманена свого часу вигадкою про якийсь «закритий суд», що таким ось чином вирішив долю села, стала очевидною. Впродовж десятків літ носіями тієї правди були колишні красносадівці — нині покійні Ольга Наумівна Новосад (у другому заміжжі — Надашкевич) та Надія Данилівна Новосад (у другому заміжжі — Павлова), а на ту пору – зрілі жінки й матері, які втратили у Красному Саду рідних та близьких, але отримали від Бога понад 100 років віку кожна, аби, як говорила Надія Новосад, «були перед людьми свідками». А ще торік такими свідками на мітингу виступили колись тутешні сельчанки Галина Вітюк (у дівоцтві — Козик) та Віра Степанюк (у дівоцтві – Павлова), котрим під час розправи над Красним Садом було, відповідно, 10 і 7 років. Їхні свідчення, оприлюднені в пресі, і сьогодні живуть у пам’яті. На мітингу–реквіємі з нагоди 70–ліття трагедії Красного Саду, що відбувся біля пам’ятника на спільній могилі жертв трагедії, виступили начальник управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації Андрій Мельник, сільський голова Мар’яна Білецька, власний кореспондент «Волині–нової» Петро Боярчук. Службу Божу відправив і виголосив над могилою проповідь настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селі Михлин Йосип Стецюк. Як зазначали промовці, пам’ять про Красний Сад і в день 70–ліття трагедії зібрала сюди людей не для того, аби когось звинувачувати і розбурхувати міжнаціональну ворожнечу, а щоби глибше осягнути причини того, що було, а відтак через прощення взаємних образ прийти до міжнаціонального порозуміння. До пам’ятника на могилі було покладено вінки і квіти. Андрій Мельник та Жанна Савчук у супроводі представників громадськості поклали того дня квіти також до пам’ятного знака на місці однієї із садиб колишнього села.
На фото: Дочка Надії Новосад лучанка Мирослава Якименко біля пам’ятного знака на місці колишнього села.
