В одному з випусків передачі «В кабінетах» на 5 телеканалі ми мали можливість побачити службові апартаменти першого Президента України Леоніда Кравчука...
Катерина ЗУБЧУК, редактор відділу інформації та екології газети «Волинь–нова»
В одному з випусків передачі «В кабінетах» на 5 телеканалі ми мали можливість побачити службові апартаменти першого Президента України Леоніда Кравчука.
Ведуча програми Лариса Губіна, як завжди, знаходила «зачіпки», щоб викликати господаря кабінету на відверту розмову. Під кінець програми її увагу привернув енциклопедичний словник. «Це подарунок», — пояснив Леонід Макарович. Телеведуча не стала допитуватись, чий саме, а почала шукати в ньому слово «кравчучка». Пані Лариса, звичайно ж, знала, що таке слово у словнику є. Я його теж знайшла у тлумачнику, виданому 2009 року. Перше значення — «донька кравчука», друге — «розмовна, іронічна назва ручного візочка для перевезення невеликих за габаритами і не дуже важких вантажів». Зрозуміло, що журналістці хотілося почути, як прокоментує його Леонід Макарович. Відповідь першого Президента, прізвище якого дісталося ручному візочку, була напрочуд спокійною. З його слів випливало, що свого часу кравчучка виявилася мало не благом. Бо той, хто взявся за неї, зміг вижити. І тепер завдяки цим людям маємо середній клас. А ті, хто сидів, склавши руки, чи ще гірше — пристрастився до горілки, до чого в результаті дожилися? Із твердженнями першого Президента можна посперечатися. Якщо брати до уваги, що середній клас — це ті, хто сам себе утримує і не потребує пільг від держави, то, за оцінками експертів, в Україні таких людей лише 5 відсотків. Для порівняння: у розвинутих країнах цей прошарок сягає 60-70 відсотків. У Європі представники середнього класу заробляють у середньому 2 тисячі доларів на місяць. А хто у нас може похвалитися такими доходами? Інша справа, що не в останню чергу завдяки кравчучці мільйони українців справді вижили. Зокрема, ті вчителі, лікарі, інженери, які невчасно одержували зарплату або зовсім залишилися без роботи, і пішли базарувати. Думаю, не всім легко було перекваліфікуватися з людини з вищою освітою у базарного торговця, якому з голови не виходила думка: «Хіба я для того в університеті гриз науку, щоб тепер шкарпетки продавати?». І навіть тим, хто все життя пропрацював у торгівлі, було непросто стати одноосібними підприємцями. Раніше вони приходили на роботу, ставали за прилавок, а що продавати — то вже був клопіт директора, товарознавця. А тут треба було самим товар знайти, не переплатити за нього, щоб «не прогоріти». Наприклад, лучанка Ольга Поліщук, яка пройшла шлях від продавця державного магазину до власниці «точки» на базарі, вже 20 літ курсує з кравчучкою у Хмельницький. Вона каже, що візок дуже виручає, бо можна взяти значно більше товару, не надриваючи рук. Та чи розбагатіла жінка? За її словами, на такій дрібній торгівлі це нереально. Останні два роки вже й від найманого продавця відмовилася, сама торгує у контейнері, щоб не платити зарплату за ті дні, коли виручка нульова. Тож, мабуть, не випадково, увічнюючи кравчучку у Києві, поставили 100–кілограмову залізну бабу, яка тягне візок із тушкою курки. А в коментарі, що з’явився в інтернеті з цього приводу, вже навіть не з іронією, а зі злобою хтось запитує: «А тих, хто довів до кравчучок, теж увічнять?». Зважаючи на таку реакцію, розумієш, що не випадає першому Президенту України говорити, що кравчучка вивела нас у люди. Бо насправді все відбувалося навпаки: держава кинула громадян напризволяще, як потопаючих без круга, і кожен шукав порятунку, як міг. А винайшов кравчучку, до речі, ще у 1983 році киянин Олексій Сергєєв. Йому нейрохірург заборонив піднімати більше 5 кілограмів. Але на той час Сергєєв не зміг запатентувати візок, бо патент видавали лише коли виріб запускався в серійне виробництво. А в 1983 році такої потреби ще не було. Отак і сталося, що народ охрестив візок не на честь винахідника, а ім’ям першого Президента незалежної України.
