ТРИ НЕЗАБУДКИ

Зашторила смутком вікна. Зачинила душу. Вистигала так і не надпита чашка чаю. Маленьке ангелятко сиділо поруч, підперши голівку пухкенькою ручкою. Воно розмовляло мовою тиші, яку може почути лише серце. Вночі стерегло її неспокійні сни. І дуже любило ранки, коли вона відчиняла вікно, впускала до кімнати сонце, віталася з сусідським котом, що сидів на підвіконні, і готувала запашну каву...

Ольга ЧОРНА


…Невеличка двокімнатна квартира дісталась Зої від рідної тітки Євдокії, яка, вийшовши на пенсію, оселилася на батьківському обійсті. Тітка виховувала її, коли не стало матері. Своїх дітей не мала – рано овдовіла. Коли племінниця залишилася сиротою, вважала її за доньку. Допомагала, коли вчилася в медучилищі. Видала заміж.
Максим, Зоїн залицяльник, тітці не подобався.
— Душа в нього подвійна, – застерігала.
Дівчина вважала: родичі завжди шукають у майбутніх зятях і невістках гандж. Тітка – не виняток. У Максима ще двоє молодших сестер. Тому Євдокія погодилася, щоб молодята жили в неї.
— Мусимо миритися. Коли вийду на пенсію, поїду до села. Відколи померла твоя мама, хата пусткою стоїть. Лише на вихідні там буваємо. Город завжди заростає.
— Максим вирішив винаймати житло. Та й до пенсії вам ще далеко.
— Але ж це дорого.
— Шукатимемо щось дешеве.
— А Максим і далі на ринку буде торгувати?
— Він більше заробляє, ніж я в поліклініці.
…На весіллі всі веселилися, крім Євдокії. Щеміло серце. Калатало, мов навіжене. Вийшла на вулицю. Збиралося на дощ. Їй також хотілося плакати…
Зоя з Максимом винайняли однокімнатне помешкання неподалік ринку. Квартира нагадувала склад — скрізь громадилися сумки. Тітка охала, споглядаючи їх. Зоя заспокоювала: торговці платять за те, що залишають свій крам. Кожна копійка – на власне житло.
— А якщо дитина народиться? Як бути з цим бардаком?
— Дітей ще не плануємо. Максим каже, спершу треба гроші заробити.
Через три роки після одруження Зоя народила доньку. Назвали Віталіна. Так хотів Максим.
Тепер винайняли двокімнатну квартиру. Знову неподалік ринку. У дитячій спальні – ті ж пакунки і валізи з товаром. Зоя заперечувала, проте чоловіка годі було переконати. Треба копійку «товкти».
…Максим почав приходити додому пізно. Пояснював: комусь щось допомагав, посидів із друзями, «халтурка» підвернулася…
Він любив доньку. Купував їй яскраві вдяганки і великі м’які іграшки. Лише бавитися з Віталінкою не мав часу.
Зоя відчувала: чоловік до неї охолонув, став байдужим. Не розуміла — чому. Вона ж симпатична. Смачно готує. Дитина доглянута. Попросила, щоб пошукав іншу роботу. Максим відповів:
— Скоро свою торговельну точку здам в оренду. Сам у магазин переберуся.
— В чий?
— У свій.
— А як із купівлею квартири?
— Спершу магазин. Хай маленький, але власний. А там…
…Віталінка подарувала Зої на день народження три засушені незабудки.
— Мамо, хай вони лежать у книжці про Білосніжку.
— А чому три квіточки?
— Ти така доросла і не розумієш. Це я, ти і тато.
– І ти вже майже доросла. Скоро шість років. Почнемо до школи збиратися.
…Зателефонувала свекруха.
— Зою, Максимів телефон не відповідає. Батько чимось отруївся. До лікарні забрали.
— Максим ще на ринку.
— Піди й скажи, щоб до лікарні їхав.
Через не щільно закриті жалюзі Зоя побачила Максима у товаристві незнайомої жінки. Обоє веселі. На столику – цукерки, коньяк, який він розливав у чарки, і цілував її… «Це і є його «халтурка», – подумала. Постукала. Максим відчинив. Зніяковів, проте швидко опанував себе.
— Галина, – відрекомендував «халтурку». – Хотів сказати, але тепер знаєш.
— Твій батько в лікарні. Мама просила, щоб ти приїхав.
Зоя зібрала свої і доньчині речі, викликала таксі, поїхала до тітки.
Євдокія жодним словом не дорікнула племінниці. Згадала лише весілля і щем біля серця…
…Розлучення для Зої видалось пеклом. Сирота, без власного житла і роботи з пристойним заробітком. «Вона не може забезпечити дитині нормального, повноцінного виховання», – апелював до всіх і вся Максим. «Халтурка», небідна дама (давно крутиться в торгівлі), також «допомогла». Віталіну залишили з батьком. Зоя могла зустрічатися з донькою, забирати до себе. Але це її мало тішило.
— Навіщо тобі Віталіна? – запитала в уже колишнього чоловіка. – Твоїй пасії чужа дитина не потрібна.
— Дітей Галина народжувати не хоче. Немає часу. Бачила б ти її будинок! Два поверхи! Для Віталіни там стільки місця! Вона буде мати все. А ти що їй можеш дати?
— Я – матір…
…Євдокія перебралася до села. Зоя тяжко звикала до самотності. «Шкода, що люди не можуть нас бачити, – журилося ангелятко. – Їм би було легше…».
Максим привозив доньку на вихідні або тоді, коли вони з «халтуркою» кудись їхали.
У дванадцять років Віталіну модні журнали почали цікавити більше, ніж шкільні підручники. Хвалилася обновками, крутою подругою–однокласницею…
— Ма, що ти хотіла б на день народження?
— Не знаю… Віталіно, пам’ятаєш три незабудки, які ти мені колись подарувала? Тобі було шість років. Я й досі бережу їх. У твоїй улюбленій книжці про Білосніжку. Показати?
— Ма, ну ти й дивна! Викинь ті засушені квіти. Хочеш, попрошу тата, аби мобілку купив? Твоя стара. Дарувати буду я. А тато – спонсор.
— Не хочу!
…Віталіна таки принесла на день народження мобільний телефон. Коли донька пішла, Зоя дістала книжку про Білосніжку. Найдорожчим подарунком були три засушені незабудки…