ЇХ ЛЯКАЮТЬ МАГАДАНОМ, А ВОНИ ВСЕ ОДНО ВДЯГАЮТЬ ВИШИВАНКИ!

Чим переймався і з чого дивувався минулого тижня заступник головного редактора газети «Волинь–нова» Василь УЛІЦЬКИЙ...

…ХТО ВІДНАЙДЕ РЕЦЕПТ МИРУ?
…Знайома — молода мама — викидає у смітник кілька пляшечок з–під крапель для серця: «Перед сном заходжу в інтернет і дивлюсь останні новини. Зранку перше, що роблю, — знову дивлюсь новини. Серце не витримує», — пояснює жінка. Вона, як і всі співробітники її фірми, була на Майдані. Дехто з них отримав поранення…
Мій батько каже, що щогодини полишає свою сільську роботу, щоб почути по радіо чи побачити по телевізору останні новини…
А товариш зізнається: «Знаєш, зловив себе на тому, що перестав дивитися російські фільми. Не сприймаю. Як вони їх можуть далі крутити?».
«Навіщо наші хлопці мають гинути за цей клятий Донбас?» — це вже на зупинці емоційно говорить жінка, яку чує не тільки її подруга, а й оточуючі. Хочеться підійти і сказати: віддамо Донбас — сепаратисти полізуть в інші регіони України…
А за якусь хвилину, вже в автобусі, молодий хлопець у розмові по телефону не менш емоційно обурюється невдачами і зрадами під час проведення антитерористичної операції. Каже, що сидіти вдома та спокійно за цим всім спостерігати, не може — йде воювати.
Вдома вмикаю радіо і одразу ж стишую звук. День жалоби. Волноваха — це слово надовго запам’ятає кожен волинянин. У цей момент хочеться вірити, що, вимкнувши радіо, таким чином приєднуєшся до тих, хто хоронить і оплакує своїх чоловіків, синів і братів, і що хоч на краплинку зменшиш їхній біль. Сьогодні практично усією редакцією йдемо віддати останню шану загиблим героям, провести їх в останню путь…
Зовні ніби все, як і раніше. Весна, зелень, дитячий галас. Але розумієш, що війна уже наклала свій відбиток і зробила людей іншими. Війна, яка ще зовсім недавно здавалась такою далекою. Мала рацію Мирослава Гонгадзе, заявивши, що в Україні ще не було жодного покоління, яке прожило від народження до смерті без війни. На жаль, мої діти вже знають, що таке війна. Де знайти рецепт миру, щоб не знали про неї онуки?

…БОЄМ БЕЗ БРОНЕЖИЛЕТІВ
Серце краялось, коли дивився відеокадри, як солдати–волиняни під Волновахою, без шоломів і бронежилетів, ховаються від обстрілу за вантажівкою, що стоїть у голому полі. Сором обпікає, коли матері просять генералів дати їхнім синам засоби захисту для бою.
Чому все, до чого має стосунок держава, виходить так недолуго? Невже при виділених додаткових мільярдах на армію не можна було оперативно закупити тих кільканадцять тисяч бронежилетів? Нам відповідають, що термін тендерів і так скоротили, вже десь у липні будуть нові обладунки. Парубій рапортує: допомога від країн НАТО стоїть на кордоні і ось–ось її отримає армія. Але ж бої тривають уже два місяці і майже щодня гинуть люди!
Як і на Майдані, виручає самоорганізація простих українців. Бронежилети, каски та їжу на передову бійцям доставляє навіть церква. Водночас держава не може оперативно розпорядитись і тією сотнею мільйонів гривень, яку зібрали для війська українці!
…Важкою кров’ю дається військовий досвід нашим солдатам. Не покидає відчуття неузгодженості, зради і не до кінця продуманої стратегії антитерористичної кампанії. Навіть після блискучих операцій силовиків цей успіх не завжди має продовження. Якщо новий президент різко не поміняє підходи у боротьбі з проросійськими бандами сепаратистів, то такий стан справ законсервується надовго, диверсанти зможуть ще краще укріпитись. А значить — будуть нові смерті. Ясно, що побороти терористів буде нелегко і станеться це не швидко. Але успішне завершення АТО — головний тест для нового президента перед народом, який він повинен пройти найперше.

… ЮНИМИ ПАТРІОТАМИ ІЗ СЕВАСТОПОЛЯ
Останніми роками щоліта відпочивали сім’єю у Севастополі. Це місто завжди вважалось найбільш проросійським на Кримському півострові. Інколи здавалося просто російським. Саме там минулого літа мені відмовились продати ковбасу, бо звернувся до продавця українською мовою.
Але зараз, згадуючи Севастополь, в пам’яті мимоволі спливають моменти, пов’язані із його українськістю. Як–от випадок, коли несподівано на ринку поряд із магазином, де продавцям не сподобалась моя українська мова, за ту таки мову кримський татарин знизив ціну! Чомусь віриться, що цей чоловік був і на мітингах за єдність України.
Нещодавно у Севастополі демонтували пам’ятник Петру Сагайдачному. Не хочеться навіть думки допускати, що те ж саме станеться із пам’ятниками Лесі Українці у Балаклаві та Тарасу Шевченку біля адміністративної будівлі Гагарінського району. Як на мене, це —один із найгарніших у світі пам’ятників Кобзареві. У березні якісь молодики намагались розігнати українців лише за те, що вони зібрались біля цього пам’ятника, щоб вшанувати 200–ліття Шевченка.
А згадався Севастополь після того, як прочитав у новинах повідомлення про те, що у гімназії № 5 імені Лесі Українки цього міста учителі та школярі на останній дзвоник прийшли у вишиванках (на фото). Це — неабиякий вчинок на окупованій території, де переслідується все українське. Нещодавно ми писали, як вчителька із Севастополя назвала фашистами і вигнала з уроку двох учениць–одинадцятикласниць, пригрозивши вислати у Магадан за те, що прийшли до школи у вишиванках.
Приємно, що у гімназії №5 Севастополя заступником директора працює Людмила Коломієць, яка має волинське коріння і про патріотичну позицію якої наша газета неодноразово писала. «Перемелеться доля у жорнах життя, найкращі роки із запахом щастя залишаться згадкою десь у думках. Місто Севастополь. Останній дзвоник у гімназії № 5 ім. Лесі Українки. Наші діти були найгарніші!» — такий допис у соціальних мережах залишив хтось із українців Севастополя після останнього дзвоника у вишиванках.
Там, у Севастополі, не кажучи уже про решту Криму, залишилось багато людей, у серці яких — Україна. Мусимо про це пам’ятати й знаходити шляхи, щоб підтримати їх.

…РІВНЕНСЬКИМ ЗООПАРКОМ І ЛУЦЬКИМ ЗАМКОМ
Як не банально звучить, але щоб знайти нові враження, не обов’язково їхати в далекі краї. Цікаве справді поряд. Треба трішки зусиль, щоб побачити його. Таким приємним сюрпризом нещодавно стала поїздка з дітьми в Рівне у тамтешній зоопарк. Дітлахи були неабияк задоволені, бо побачили не тільки багато звірів у просторих вольєрах, а й мали змогу випробувати численні атракціони на дитячих майданчиках. З усього видно, що Рівненським зоопарком опікуються люди, які люблять свою справу. І як міг почути про нього лише тепер?
Зрештою, щоб дізнатись щось нове, не обов’язково і з Луцька виїжджати. Ми звикли, що замок Любарта–Дмитра — візитна картка нашого міста. Яку, до того ж, у своїй кишені може знайти кожен українець: пригадую, як у Карпатах шукав 200–гривневу купюру, щоб продемонструвати туристам з Донбасу, що ж то за Луцьк. Але коли ви знаходили хоча б годинку часу, щоб просто погуляти попід столітніми стінами нашого замку, почути екскурсовода? Одна справа зиркнути на його вежі з ринку поряд, коли купуєш чи продаєш картоплю, а зовсім інша — на ці вежі піднятись. Тоді бачиш місто зовсім іншими очима, — перевірено на собі.
Але найбільшою несподіванкою від екскурсії Старим містом виявилась бурхлива реакція старшої доньки на ясен Лесі Українки, що росте біля замку: «Ой, то Леся Українка на цьому місці, де я зараз стою, гралась і писала свої вірші?!» — вигукнула донька. Той факт, що тут, під цим ясеном, бавилась колись мала Леся, твори якої донька саме вивчала у школі, викликав у неї більше емоцій, ніж, певно, пишний палац котрогось із французьких Людовіків. Донька хотіла залишатись на цьому місці якомога довше. Ось такі яскраві враження і без Франції!

…ЯК МОЖНА ЖИТИ НА ВОЛИНІ І НЕ ЧИТАТИ «ВОЛИНЬ»?
Як патріот своєї газети завжди на ринку стараюсь купувати городину у тих продавчинь, які розкладають її саме на газеті «Волинь». Навіть якщо трохи дорожче, ніж у сусідки. Одна пані, коли дізналась, чому зупинився саме біля її товару, пообіцяла, що і далі нас виписуватиме: «Як можна жити на Волині і не читати «Волинь», але поцікавилась, чи не подорожчає газета і чому вона ще досі не виграла подарунка. Відповідаю їй і решті читачів: на друге півріччя ціна на «Волинь–нову» залишиться такою ж, як і на перше. А щодо подарунків, то, як ви добре знаєте, усе вирішує сліпий жереб. Надсилайте квитанції про передплату чи їхні копії у редакцію і випробовуйте свою фортуну. Може, наступного разу пощастить саме вам.
Окремо хочеться пояснити тим нашим читачам, які нещодавно стали шанувальниками «Волині–нової», що наша газета тричі на рік проводить жеребкування майже 700 подарунків для своїх передплатників. Подарунки солідні — коні, мотоблоки, трактори, велосипеди, телевізори, праски, мішки з цукром тощо. От і сьогодні в редакції проводиться цей своєрідний розіграш для тих, хто передплатив газету на перше півріччя. Головний подарунок — холодильник, усього ж призів — близько 300. Уже в найближчих номерах будемо друкувати прізвища щасливчиків.
А восени проведемо жеребкування подарунків для тих, хто передплатив газету на друге півріччя. Цікава газета тричі на тиждень — це, звісно, дуже добре. Але подарунок на додачу до газети — ще краще. І ви маєте шанс його отримати. Просто надішліть квитанцію про передплату на наступних півроку у редакцію і сподівайтесь на удачу. Має ж комусь пощастити, то чому б не вам?