У лучан з’явилась надія бодай частково розв’язати житлове питання. Слово ― за міськрадою...
У лучан з’явилась надія бодай частково розв’язати житлове питання. Слово ― за міськрадою...
Викладені нижче історії ― сувора правда життя. Нашого з вами сьогодення. Персонажі ― реальні, а от імена з етичних міркувань змінено
Оксана СТЕЖКО, журналіст
«ЗАЙВІ» ЛЮДИ …Вікторія Глібівна втратила надію на власне житло і спокійну старість ще вісім років тому, коли «вдячні» нащадки фактично виставили її за двері. Квартирна черга, на яку родина стала три десятиліття тому, як кажуть, канула в Лету, а на зарплату бібліотекаря навіть собачої будки не купиш. Єдине житло — обшарпана малосімейка. Хто переконаний, що хай тісно, зате тепло, той ніколи не жив на 15 квадратах із молодою сім’єю та немовлям. Тому коли народилося друге дитя, Вікторія Глібівна, не вагаючись, погодилася продати свої метри — невеличкі гроші, які назбирали молоді, разом із вартістю її квартири, дозволили купити не розкішну, але цілком пристойну двокімнатку. Щоправда, місця для матері у новій квартирі не знайшлося. Їй найняли кімнату на околиці міста. Батьки мають жити окремо, наполягав зять, щоб не було конфлікту поколінь. Перші чотири роки діти справно платили за кімнату, а потім настали скрутні часи. Зарплати консьєржа і злиденної пенсії ледь‑ледь вистачало на те, щоб не вмерти з голоду. Але після стрибка долара власник збільшив орендну плату. І ось тоді Глібівна зрозуміла, що означає «без даху над головою»: її виставили з двома валізами та кліткою із хом’ячком просто на вулицю. До доньки та онуків проситися не стала. Вони б, можливо, і прийняли, але почуватися зайвою серед близьких людей жінці не хотілося. Лише хом’яка віддала ― нехай діти бавляться. Наразі живе в подруги й дедалі частіше діймає думка, що наступний і єдиний її прихисток ― будинок для людей похилого віку… …Галина Анатоліївна померла раптово, швидко, на бігу. Як і жила. Нестара ще жінка, маючи 23‑річного сина‑інваліда, змушена була, окрім основної роботи в школі, до пізнього вечора підпрацьовувати санітаркою в лікарні. А вночі замість відпочинку ― зошити, методички, підготовка до уроків. Вочевидь, серце й не витримало такого ритму. Вона мріяла взяти кредит і купити бодай «гостинку», бо їхня крихітна квартира у напівпідвальному приміщенні постійно цвіла і давно вже була не придатною для життя. Витягти надвір візок, аби син подихав свіжим повітрям, доводилося просити двох дужих чоловіків‑сусідів. Зарплати вчительки та соціальної допомоги на інваліда вистачало лише на їжу, нехитрий одяг та комунальні послуги. А ще ― на постійний ремонт давно прогнилої сантехніки та проводки. Всі відкладені кошти пішли на похорон Галини Анатоліївни. Залишившись без мами і грошей, Сергій зовсім втратив інтерес до життя. Та ще й на сухоти захворів. Колишні учні оббивали пороги різних кабінетів ― із проханням виділити хлопцеві хоч маленьку квартирку з більш‑менш людськими умовами. Але на всі доводи чиновники розводили руками: так, він має право, так, ми все розуміємо, але що робити? Нам багатодітних селити ніде, по 9―11 осіб у двох кімнатах один в одного на головах сидять, а у хлопця хоч і поганенька, але все‑таки однокімнатна квартира… …Ірина ніколи не бачила своїх батьків. І не вибачила їм зради. Тому й у думках не було залишити свою донечку в Будинку маляти. Навіть коли батько дитини за три місяці до її народження зник у невідомому напрямку. Навіть коли замість квартири, яка належала дівчині за законом, їй дали кімнату в гуртожитку і натякнули, що іншого житла вона не дочекається. Тобто особливих ілюзій в Іри не було. А згодом й останні розвіялись. Коли вона дізналася, що навіть багатодітній мамі з Ковеля, з якою вона разом народжувала в Луцькому пологовому будинку, не дали обіцяного житла, дарма що дала життя трійні. Місцева влада подарувала щасливій родині пральну машину і візок, а ось квартиру пожаліла. Прочитавши про це в газеті, Ірина лише гірко всміхнулася: якщо цій жінці не дали квартиру, на що вже сподіватися їй? Хай вона хоч двічі дитина‑сирота і тричі мати‑одиначка…
НЕЗАЙВІ МЕТРИ Таких сумних історій ― безліч. Кожна з них дихає безнадією. А втім, надія є. І не ефемерна, а цілком реальна. Треба лише втілити її в життя. Річ у тім, що в нашому місті, як і в будь‑якому іншому, багато одиноких людей пенсійного віку. Далеко не всі з них укладають договори довічного утримання в обмін на успадкування житла, небезпідставно побоюючись, що утримувачі‑спадкоємці прискорять зустріч літньої людини з Богом. І далеко не всі мають близьких чи далеких родичів, які претендуватимуть на спадок. А навіть якщо вони є, то нерідко відмовляються від спадщини, бо разом із нею набувають непотрібний вантаж ― скажімо, купу несплачених боргів, які просто не в змозі погасити. Тож куди діваються ці квартири після смерті самотніх власників? У Цивільному кодексі України є стаття № 1277, згідно з якою отакі «безхозні» квартири мають відходити територіальній громаді. І передусім ― на користь незахищених верств населення. Задля цього через рік після смерті людини, якщо ніхто із спадкоємців не заявив про свої права на її майно, органи місцевого самоврядування мають звернутися до суду з заявою про визнання спадщини відумерлою. Таку практику, до речі, застосовують у багатьох розвинених країнах, а відтак залагоджують безліч соціальних проблем. Але у більшості українських міст цієї законодавчої норми, на жаль, не виконують. І ніким не затребувані квартири померлих одиноких людей потрапляють до, м’яко кажучи, не зовсім чистих рук ― метких працівників ЖКГ, нечесних підприємців, хвацьких ріелторів. А то й просто відверто кримінальних елементів. Хто перший «прочухався», того й капці. А що ж місцеве самоврядування, в якого з‑під носа забирають майно, що могло б послужити тим, хто справді найбільше його потребує? А нічого. Подальші долі цих квартир не відстежують, оскільки немає дієвого механізму, який давав би змогу робити це прозоро та ефективно. Нашому місту в цьому плані пощастило: найближча сесія міської ради розглядатиме «Порядок поводження з відумерлою спадщиною в місті Луцьку» ― документ, у якому якраз і прописано механізм набуття територіальною громадою права власності на певні об’єкти рухомого і нерухомого майна. Проект підготувала депутат міської ради Олена Голєва, його вже надруковано у газеті «Луцький замок» та розміщено на офіційному сайті міської ради. Якщо коротко, то це впровадження контролю за подальшою долею безхазяйної спадщини через створення відповідного Реєстру. У документі є цікавий пункт: якщо хтось із громадян повідомить про наявність майна, на яке не претендують спадкоємці, після повернення його у власність громади він отримає винагороду ― 1% від вартості. Тут може виникнути питання: а якщо спадкоємець все‑таки несподівано з’явиться? Повернеться, приміром, із заробітків або навколосвітнього турне? На цей випадок проект передбачає механізм повернення спадщини спадкоємцю, якщо він з поважних причин не звернувся у визначені законом терміни. Отож ніхто не постраждає, окрім хіба що стерв’ятників, ласих до чужого майна. До речі, запровадження цього механізму унеможливить таке моторошне явище, як убивство одиноких пенсіонерів з метою заволодіти їхнім майном. А отже, збереже чиїсь життя. — Наш проект народився не вчора, ― каже Олена Голєва. ― Це результат наполегливої праці цілої команди. Ми пройшли процедуру регуляторної політики, подолали дикий спротив вищих чинів міськради. Зрештою, провели круглий стіл, де було підкреслено, що рішенням «Про затвердження Порядку поводження з відумерлою спадщиною» можна буде хоча б частково розв’язати проблему житла лучан, які першочергово його потребують. До речі, аналогічне рішення ще два роки тому ухвалила Одеська міська рада, і це активізувало виявлення майна, яке не мало спадкоємців. Приміром, лише за рік надійшли повідомлення про 70 квартир з відумерлою спадщиною. Це означає, що 70 одеських родин, які або належать до незахищених верств населення (інваліди, мами‑одиначки, чорнобильці, діти‑сироти тощо), або десятиліттями стоять на квартирному обліку і потребують поліпшення житлових умов, нарешті отримають довгоочікуване житло. Тепер черга за луцькими депутатами. Питання лише в тому, чи захочуть вони допомогти своїм виборцям залагодити їхні проблеми… …Кажуть, думки матеріальні. Тож разом сподіваймося на краще і вірмо в шляхетність наших обранців. Бо якщо вони ухвалять правильне рішення, це означатиме, що герої наших сумних історій усе‑таки отримають надію.
