«Я КАЗАВ: НАВІЩО ТОБІ ЧОЛОВІК У ВІЗКУ? ПРОТЕ ОЛЕНА НА ЦЕ НЕ ЗВАЖАЛА»

Втративши здатність ходити, Олександр Брижицький (на фото) зустрів велику любов і, щоб прогодувати сім’ю, влаштувався працювати таксистом...

Левко ЗАБРІДНИЙ


Олександрові Брижицькому нині 34. 16 років тому він втратив можливість ходити. 18–річний хлопець поїхав із друзями відпочивати. Водойма, у якій купалися юнаки, була знана до сантиметра. Проте пірнувши, Олександр вдарився об камінь…
— Добре, що хлопці помітили, що мене довго з–під води немає, — розповідає Олександр. — Хоч вже сутеніло, витягли мене, не дали втонути. Вдарившись, я пошкодив хребет. Лікарі зробили все, що могли. Шанси давали, але вони залежали від того, як справиться сам організм. Проте він підвів.
Роботу рук відновити вдалося, а ноги і досі нечутливі. Нині вже звик до свого положення. Є мрії, є сподівання. Проте спершу було дуже важко. І не лише фізично. Я спостерігав, як віддаляються всі друзі. Перші дні до лікарні ходили цілими гуртами. Потім все менше і менше. Нині від старих друзів не лишилося нікого близького.
Хай як було важко Олександрові, перебороти себе він таки зумів. Багато для цього зробила його дружина. З Оленою хлопець познайомився, ще коли навчався у школі. Вони зустрічалися, потім розбігалися. Дівчина чекала його з армії, проте якраз перед трагедією вони посварилися, тож що сталося з Олександром, не знала.
— Зателефонувала мені додому, а коли почула, що зі мною, кинулася у лікарню, — пригадує Олександр. — Відтак ходила до мене постійно. Я вже Олені й відмовляв, казав, що не хочу, аби вона приходила. Думав, що нічого у нас все одно не вийде, а потім лише боляче обом буде. Проте вона не здавалася. Завдяки її наполегливості ми одружилися. Я розумію, що з боку Олени це було більше, ніж любов, це була самопожертва. Проте я вдячний, що вона у мене є. З роками любов лише міцніє. От і донечка у нас півтора року тому з’явилася. Дружина назвала її Олександрою.
Олександр — за освітою економіст. За кілька днів до трагедії, що сталася у його житті, вступив до рівненського «водника».
— Я хотів спершу взяти академвідпустку, проте мені відмовили, — розповідає Олександр. — Наступного року, коли вирішив поновитися, знову виникли проблеми. Лише коли звернувся по допомогу до облдержадміністрації, мене погодилися відновити на навчанні. Було важко. Особливо на сесіях. Деякі корпуси абсолютно не придатні для візочників. Частина дверей — завузька для візка, частина — наглухо забита. Були випадки, коли викладач спускався приймати екзамен до мене у хол. А так допомагали одногрупники. Мені з ними страшенно поталанило. Бувало, що і на шостий поверх заносили. Вчився я добре, мало що не вистачило до червоного диплома. Допомагав одногрупникам із контрольними і курсовими. А потім подумав, що на цьому можна підзаробити. Дав оголошення, що можу робити дипломні та контрольні. Почали звертатися. З часом навіть з’явилося коло постійних клієнтів. Декому виконував завдання із першого до шостого курсу. Проте одного дня зрозумів, що більше не можу. За комп’ютером я практично не бачив людей, відвикав від спілкування. Хоча ще й досі мені інколи телефонують і запитують, чи не можу допомогти із якимсь предметом.
Олександр шукав роботу за фахом. Проте виявилося, що це не так вже й просто. Куди не звертався, відмовляли. Причина одна: для інваліда потрібно створювати спеціальні умови праці, а за це братися не хотіли.
— Проте п’ять років тому таки вдалося придбати авто, — ділиться чоловік. — Я пристосував його до ручного керування, об’їздив і вирішив таксувати. Відтоді й працюю таксистом. Робота мені дуже подобається, бо спілкуюся з людьми. Чимало моїх пасажирів навіть не розуміють, що за кермом — інвалід. Лише дехто із чоловіків цікавиться додатковим ручником, перепитує, чи зручно, а коли кажу, що це — необхідність, догадується, що я інвалід. Проте жодних проблем у мене з клієнтами не було. Усі задоволені. Як жартують, імпульс від голови до рук швидше йде, ніж від голови до ніг. Головне, бути уважним і їхати з розумом. Взимку, правда, важче. Кілька разів буксував, проте вдавалося виїхати. Клопіт також, коли замерзає багажник і жінки не можуть його самі відчинити. То двоє чи троє таки переходили до інших машин.
Олександр працює щодня, з десятої ранку до восьмої вечора. Без обіду. Каже, звик їсти двічі на день. Головне, що не сидить вдома. Бо у чотирьох стінах сидіння вистачило на все життя.
— Нині ми живемо у Вересневому Рівненського району, — розповідає Олександр. — Будинок вибирали дуже довго, аби був зручний для мене, щоб міг легко сам пересуватися. А перед тим ми жили у Рівному, на восьмому поверсі багатоповерхівки. Практично були заручниками ліфта. А він, як на зло, постійно виходив з ладу. І аби я міг хоч трохи виходити на вулицю, доводилося ремонтувати його за свій рахунок. Нині я щасливий, що можу постійно бути серед людей. Хоча наше суспільство до самих інвалідів ще не зовсім готове. Воно їх просто не бачить, бо переважна більшість, як і я був, заручники чотирьох стін. Коли, наприклад, заїжджаю у супермаркет, багато хто озирається на мене, діти навіть тикають пальцями. Неприємно, але стараюся на це не звертати уваги.
Олександр оптимістично дивиться на життя. Усе, що хотів, має: хорошу сім’ю, роботу, яка подобається. І мріє навіть не про те, щоб стати на ноги, а про щасливе майбутнє своєї донечки.