Сільськогосподарське підприємство імені Т. Г. Шевченка першим в Україні обрало новий напрямок для розвитку...
Приватно-орендне сільськогосподарське підприємство імені Т. Г. Шевченка, що в Угринові Горохівського району, першим в Україні обрало новий напрямок для розвитку: не тільки виробництво, а й переробка молочної сировини, вихід на ринок із продуктами харчування, що відповідають європейським стандартам. Головним результатом такого несподіваного повороту господарства його директор Андрій Турак вважає не солідні прибутки, а порятунок навколишніх сіл від безробіття та інших соціальних негараздів. Думками про головну справу свого життя та події, які залишили глибокий слід у душі, він поділився напередодні свого 60-річчя
Валентина БЛІНОВА
УГРИНІВ ГОТУЄТЬСЯ ПІДКОРИТИ СТОЛИЦЮ — Більш як десять років тому мене насторожила загрозлива тенденція: крупні агрохолдинги взялися інтенсивно прибирати до рук землю, — розпочав розмову Андрій Антонович. — Їх не цікавив розвиток соціальної інфраструктури та створення робочих місць у сільській місцевості. Адже щоб обробляти великі площі сучасною потужною технікою, досить кілька кваліфікованих механізаторів. От і почали безлюдніти наші села. Якби такий шлях обрало наше господарство, то замість 260 працівників, які зараз трудяться на полях і фермах, залишилося б не більше 50. Забезпечити людей роботою можна було тільки за рахунок розвитку тваринницької галузі. Але спершу її саму мали реформувати за європейськими стандартами. Обрали молочний напрямок: збудували два доїльні зали — в Угринові та Михлині, впровадили нові технології виробництва кормів. На реконструйованих фермах наростили поголів’я ВРХ. Зараз утримуємо 2000 голів худоби, з них 950 корів. Утричі збільшили валове виробництво молока, якість якого екстра і вищого ґатунку. — Переробники, збираючи вершки, завжди нав’язують селянам свою ціну на сировину. Як повернути сільгоспвиробнику реальні затрати на продукцію? — Щоб раз і назавжди покінчити із такою безглуздою залежністю, вирішили одними з перших в Україні збудувати свій переробний міні–завод. Обладнання для нього закупили в ізраїльської фірми «Tessa». Його потужність — 15–17 тонн сировини на добу. Почали з молока, що сертифіковане як сировина для дитячого дієтичного харчування. Далі освоїли виготовлення кефіру, сметани, кисломолочного сиру, масла, а цими днями випустили ще один вид продукції — ряжанку. Звісно, придбали й інше устаткування. Його теж знайшли в іноземних виробників — Індії та Болгарії. Через інтернет довелося опановувати сучасну технологію молочної переробки. Допомагали ізраїльські фахівці, які налагодили роботу лінії, підготували спеціалістів. Тепер маємо своїх технологів, інженерів. Вони місцеві, молоді за віком, закінчили технічні університети. Загалом завдяки переробці створили 15 нових робочих місць. — Чи вдалося знайти нішу на ринку, який вже давно поділили між собою молочні магнати? — Якщо з виготовленням високоякісної продукції справилися успішно, то до покупця, на прилавки магазинів і супермаркетів подолали тільки половину шляху, бо реалізуємо її переважно на Волині. Надалі плануємо вийти в торговельну мережу Києва, Львова, Рівного. Завоювати споживача можна тільки натуральними продуктами екстра і вищого ґатунку. А в у нас вони саме такі. Це підтвердили результати обласного та всеукраїнського конкурсів «Сто кращих товарів і послуг». Торік молоко, кефір та сметана торгової марки «Угринів–молоко» визнані найкращими. — Як обранець громади краю на сесіях завжди голосуєте за програми підтримки селян–одноосібників. Чи порятують їх доїльні апарати, закуплені за кошти обласного бюджету? Якщо вони і далі будуть поодинці продавати молоко з власного двору, навряд чи матимуть прибутки і ніякий доїльний апарат їх не врятує. Він полегшує працю — і тільки. А щоб молочна продукція відповідала європейським стандартам, її потрібно після доїння негайно охолодити. Холодильну установку одноосібники придбати за власні кошти без доступних кредитів не зможуть. Тому для них не бачу іншого виходу, крім кооперації. На жаль, досі немає державної програми розвитку аграрного сектора. Якщо Європа відкриє свій ринок, відразу вимагатиме ухвалити закон про безпечність харчових продуктів.
ХОТІВ КУПИТИ СІВАЛКИ, АЛЕ ВІДДАВ ГРОШІ НА БРОНЕЖИЛЕТИ — Під час Єврореволюції вас не раз бачили у Києві на Майдані. Що спонукало долати сотні кілометрів, їхати туди, де чатувала небезпека? — Ніколи не був байдужим до переломних подій у суспільстві. Так і минулої осені, коли Янукович зірвав підписання Угоди з ЄС, а в столиці брутально розігнали студентів, ми з дружиною залишили санаторій у Трускавці, де вирішили поправити здоров’я. За кілька днів я був уже в Києві. Туди повезли продукти, розвантажили біля Будинку профспілок, а в урну, де збирали пожертви, кинули кілька тисяч гривень. Тиждень стояли на Майдані. Потім із працівниками нашого господарства приїжджав ще і ще. Робили те, що й інші: прибирали територію, ходили пікетувати Апеляційний суд, зводили барикаду на Інститутській. Чергували вночі, коли була загроза розгону Майдану. Просто не міг спокійно сидіти вдома на м’якому дивані і спостерігати за подіями по телевізору. — На жаль, і сьогодні українці не мають спокою. Як вважаєте, чи справедливо дорікають новій владі за втрату Криму і війну на сході? — Події розвивалися настільки стрімко, що і майданівці, й опозиціонери, які тоді взяли на себе відповідальність за долю країни, навряд чи могли завбачити агресивне вторгнення росіян на півострів. А от на сепаратистські безчинства на Донбасі та Луганщині мусили б відреагувати негайно. Там нині ситуація складна, але переконаний: Україна буде незалежна, хоч і дорогою ціною. — Напевне, маєте на увазі не тільки кошти, які збираємо на армію всім миром? — Не міг залишитися байдужим, почувши, що батьки закупили каски, а підприємець, який спершу обіцяв дати для них гроші, потім відмовився. «Тепер багато вас таких ходить, — сказав. — Я податки плачу державі». Коли випадково почув це, вирішив віддати цим людям усі гроші, які були в касі господарства. Ще раніше значну суму перерахував обласній організації Української спілки воїнів–афганців — на ремонт техніки 51–ї Володимир–Волинської механізованої бригади. Бо нині тільки на владу покладатися не можна. З нашої округи на сході служать семеро хлопців. Господарство виділило 5 тисяч гривень матеріальної допомоги кожному з них. Рідні перекинули їх на картки воякам. Коли на сесію облради прийшли жінки, чиї рідні воюють у зоні АТО, і просили виділити кошти на бронежилети, я знав, що це не так просто зробити навіть попри те, що депутати проголосували виділити 3 мільйони гривень. Тоді запропонував матерям і дружинам допомогу від нашого сільгосппідприємства. На ці гроші думав купити сівалки для ріпаку, але нічого, сівалки почекають. — Ви легко віддаєте гроші, які зароблені нелегкою працею… — Ніколи не був жадібним до грошей. Вони швидко розходяться по кишенях інших людей, але — що найдивніше — знову повертаються (щоб не наврочити, стукає по столу. — Авт.) до мене. — Навіть якщо вкладаєте не у виробництво? — Не можна шкодувати їх на добрі справи задля людей. От у 2000-му прийшли до мене жителі Михлина з короваєм і запросили до них господарювати. Реконструювали там ферму, протягнули газопровід, відремонтували дороги, облаштували дитсадок. Тепер реалізуємо спільний із поляками проект за кошти Єврорегіону «Буг» — споруджуємо культурний центр, вартість якого 5 мільйонів гривень. Але доводиться докладати і свої, бо всі витрати передбачити не можна. У 1989–му відбудували в Угринові церкву, яка не діяла тридцять років. Районне партійне начальство заспокоював, мовляв, реконструюємо її під музей села. Але знайшли старі хрести, відреставрували і встановили їх. За це не тільки дали «догану із занесенням», а навіть погрожували знищити. Збудували також нові храми у Загаях та Дубовій Корчмі. — А які моменти життя найбільш зворушили вас? — Коли поверталися від батьків, які жили на Львівщині і допомагали доглядати наших дітей, моя дружина Леся Іванівна дорогою завжди читала твори Тараса Шевченка. «Катерина» проймала до сліз. Кобзарем захоплююся донині: його прозорливістю, мудрістю, глибиною. У робочому кабінеті ювіляра дві картини в модерновому стилі. Андрій Антонович зізнається, що вода — то його стихія, бо за гороскопом Рак, тому почуває себе комфортно, коли дивиться на ці пейзажі. На одній бурлить і піниться водоспад. Друга, де зображено вкритий кригою водний простір, називається «Potency», що означає могутність, сила, енергія, ефективність, дієвість. Напевне, вони найкраще свідчать про вдачу господаря і ще довго даватимуть йому наснагу на добрі та праведні діла.
ДОВІДКА «ВОЛИНІ»: Директор ПОСП імені Т. Г. Шевченка Андрій Турак народився 17 липня 1954 року в селі Обидів Кам’янка-Бузького району на Львівщині. Освіту інженера-механіка здобув у Львівському сільськогосподарському інституті. Працював головним інженером колгоспу «Зоря комунізму» в Журавниках та головою правління колгоспу «Прогрес» у Миркові на Горохівщині. У березні 1986-го очолив колгосп в Угринові. З квітня 2000-го — директор ПОСП імені Т. Г. Шевченка. Заслужений працівник сільського господарства. Депутат обласної ради III—VI скликань.
На фото: Жнива – особлива пора для Андрія Турака (в центрі) та механізаторів його господарства.
