Про цього міліціонера Луцьк дізнався у листопаді 2004-го, коли він одним із перших почепив на шию шалик помаранчевого кольору...
Про цього міліціонера Луцьк дізнався у листопаді 2004-го, коли він одним із перших почепив на шию шалик помаранчевого кольору, а згодом став членом обласного комітету національного порятунку. І через 10 років ми знову побачили його серед правоохоронців, які підтримали Революцію гідності. Нині полковник міліції Ігор Муковоз (на фото) виконує обов’язки начальника Луцького міського відділу внутрішніх справ
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
«КОЖЕН МОЖЕ ОЗНАЙОМИТИСЬ ІЗ МОЇМИ ДОХОДАМИ І ВИТРАТАМИ» — Ігоре Володимировичу, ви один із небагатьох керівників правоохоронних органів, хто успішно пройшов громадське слухання, своєрідну люстрацію. Чи вважаєте за доцільне у такий спосіб рекомендувати на посади начальників міських, районних відділів внутрішніх справ? — Якщо громада запрошує на відкриту і відверту розмову — треба йти і не боятися почути її думку, висловити свій погляд на питання, запропонувати свої шляхи розв’язання тих чи інших проблем. Слово громадськості надзвичайно важливе, але призначення — за міністерством. — У разі потреби чи могли б ви задекларувати не тільки свої доходи, а й витрати? — Звичайно. Особливих статків я не нажив, щоб хизуватися ними. Скажімо, маю власний автомобіль, якому ось–ось виповниться двадцять років. Є декларація, де вказав усі свої доходи і витрати. Кожен може ознайомитись із ними. — На руці бачу у вас годинник. На перший погляд — недешевий… — Маю, до речі, ще один подібний. Загальна їхня вартість — близько 4000 гривень. Але це не ті годинники, які носять наші народні депутати і міністри. Їх легко можна купити за зарплату начальника райвідділу. — Яка ситуація з матеріальним забезпеченням міліції нині? Не доводиться звертатись до бізнесменів, підприємців, скажімо, щоб заправити службовий автомобіль бензином? — Ви порушили важливе питання. Якщо відповісти коротко, то всім необхідним, зокрема й бензином, ми забезпечені, тож можемо виконувати правоохоронні функції і не просити милостині в бізнесменів. І це природно: якщо держава ставить перед нами важливі й відповідальні завдання, то вона має подбати, щоб ми не ходили з протягнутою рукою. — А з іншого боку — як пояснити випадок, щоправда, він не стосується вашого підрозділу, коли 12 волинських співробітників Державтоінспекції відмовилися їхати на Схід України? — Тут коментар короткий: накази не обговорюються. Ти склав присягу і зобов’язаний її виконувати. Мені самому цікаво, чим міліціонери пояснювали свої рішення: станом здоров’я, сімейними обставинами, страхом? Вважаю, що міністр внутрішніх справ цілком справедливо повівся з ними, звільнивши з органів.
«БУЛГАКОВ ДОБРЕ РАДИВ: НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕЗНАЙОМИМИ ЛЮДЬМИ» — Ігоре Володимировичу, пригадую, ви очолювали і Ківерцівський райвідділ міліції, який на одній із нарад в обласному УВС визнали… найгіршим серед аналогічних підрозділів Волині… — Був такий випадок. Як тільки почув таку необ’єктивну оцінку, піднявся на трибуну і заперечив ці висновки, вважаючи їх упередженими. Що тоді почалося! Начальник управління генерал–лейтенант В’ячеслав Ходирєв одразу ж організував службову перевірку. Як кажуть, трясли все і всіх. Нічого не накопали. Довелося визнати, що до роботи особового складу немає особливих претензій. — А що сьогодні найбільше турбує керівника луцької міліції? — Як не дивно (стукає по дереву. — Авт.) — не вбивства, не грабежі, не розбої чи зґвалтування, а випадки шахрайства. Нині саме цей вид злочинів, якщо так можна висловитися, найбільш популярний у нашому місті. — Тоді цікаво, як же «працюють» злочинці у Луцьку? — О, способів ошукати довірливих людей шахраї винайшли сотні. Я вам назву декілька: купівля товару через інтернет, оформлення кредитів, надання неправдивих довідок чи інших даних для отримання субсидій, входження у довіру з метою заволодіння коштами, нерухомістю, товаром… — А могли б коротенько описати технологію хоча б одного? — Скажімо, до вас телефонують пізно ввечері, вночі чи на світанку і повідомляють, що ваш знайомий або родич потрапив у складну, навіть кримінальну ситуацію. Є можливість зам’яти справу. Для цього потрібна певна сума, щоб відкупитися. Рідні або відразу передають гроші шахраям через посередників, або перераховують кошти на їхні банківські рахунки. А жодної справи не було, усе це звичайна вигадка. До речі, цьогоріч у місті вже зареєстровано понад 200 різноманітних випадків шахрайств. Тож раджу волинянам бути пильними, як казав мій улюблений письменник Михайло Булгаков у романі «Майстер і Маргарита»: «Ніколи не розмовляйте з незнайомими людьми».
«НА ЖАЛЬ, НАЙЧАСТІШЕ З РІДНИМИ СПІЛКУЮСЬ ПО МОБІЛЦІ» — Знаю вашу громадянську позицію під час двох українських революцій. А сьогодні, якби мали такі повноваження, могли б дати наказ розігнати нинішній Майдан у столиці, на який так багато нарікають? — Ваше запитання дуже непросте. Скажу так: поки не переконаюсь на власні очі, жодних висновків не робитиму, та й приймати рішень не можу. Знаю, що луцький майдан на сьогодні себе вичерпав. Я за ним спостерігав щодня. А можливо, це ЗМІ подають репортажі про нинішній київський Майдан з точки зору своїх власників, а вони — ці власники — не завжди проукраїнські. Хоча насамперед Майдан для мене — це не місце перебування, а стан душі. — О, раз ви згадали засоби масової інформації, то хотів би зачепити й тему стосунків правоохоронців та преси. Раніше, коли Луцький міськвідділ внутрішніх справ очолювали Іван Єрко, Адам Гаргола, Петро Пінкевич, Володимир Недоріз, Сергій Шелепін журналісти могли бути присутніми на відтворенні злочинів, різних слідчих експериментах. Я особисто бував на таких заходах, описував їх, звичайно, враховуючи певні обмеження. Нині чомусь таких виїздів правоохоронці не практикують. А це ж така нагода популяризувати складну і небезпечну професію міліціонера. — Я розумію вас, але зрозумійте і нас. Це пов’язано з таємницями слідства, презумпцією невинності, безпекою журналіста та іншими службовими обставинами і нюансами. Якщо будуть такі можливості, то виїжджатимемо спільно. Обіцяю це журналістам газети «Волинь–нова», яку я, попри застереження професора Преображенського «не читати до обіду радянських газет», поважаю ще з дитинства. — Ігоре Володимировичу, рідні не ображаються, що бачать вас удома вкрай рідко? — Вільний час — це наша болюча «професійна» проблема. Встаю я на світанку, повертаюсь додому пізно ввечері або вночі. І так щодня. Як заскучаю за дорогими і рідними мені людьми, заглядаю в мобілку (розкриває і показує. — Авт.) — бачу доньку, сина, дружину, батьків. І це додає мені сил. Дочка, до речі, уже студентка Вінницького медичного університету, син — школяр, росли фактично під опікою дружини. Зізнаюсь, що і їй достатньо часу не приділяю. Вона б, може, хотіла піти до театру, музею чи парку… А ми все на свою роботу скидаємо. Добре, що рідні розуміють нас.
ВІЗИТКА
«А ПІДЛЕГЛИМ ЦИТУЮ ПРОФЕСОРА ПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО» Ігор МУКОВОЗ народився 24 серпня 1971 року у містечку Берестечку на Горохівщині. Мама все життя пропрацювала у системі споживчої кооперації, тато розвозив хліб по торгових закладах. Закінчив фізкультурний факультет Волинського державного університету імені Лесі Українки (нині — СНУ), потім юридичний факультет цього ж вишу. У 1997 році був зарахований інспектором бойової службової підготовки у Горохівський районний відділ міліції. Табельної зброї на роботі не застосовував. «Я вважаю, що працівник міліції повинен усе зробити для того, щоб і злочинця затримати, і зброї не застосувати». У людях найбільше цінує порядність, патріотизм і професіоналізм, не сприймає брехні та лукавства, не вибачив би зради. Улюблений письменник — Михайло Булгаков. Знає чимало висловів із його творів, іноді цитує їх своїм підлеглим. Скажімо, професора Преображенського: «Розруха в головах, а не в клозетах». Останнім часом прочитав «100 років самотності» і «Полковнику ніхто не пише» Габріеля Гарсія Маркеса. На робочому столі дві газети — «Волинь–нова», яку читає з дитинства, і «Дзеркало тижня. Україна», де постійно чекає матеріалів Сергія Рахманіна.
