24 серпня екіпаж танка Т-64М підбив значно потужніший російський Т-72 та вантажівку...
24 серпня екіпаж танка Т-64М підбив значно потужніший російський Т-72 та вантажівку з боєприпасами, два інших загнав у болото, завдавши противнику збитків на 4,5 мільйона доларів. Про це наша газета розповідала 9 вересня у матеріалі «Одним танком – проти чотирьох ворожих»...
Історія про те, як наші земляки не тільки перемогли краще озброєного ворога, а й здобули бойовий трофей, так вразила читачів нашої газети, що вони обрали їх «Героями нашого часу» за підсумками вересня. То хто ці відважні хлопці? Командир танка — Микола Тишик, 24 роки, родом із Седлища Старовижівського району. Під час армійської служби, яку проходив у навчальному центрі «Десна» та на Яворівському полігоні, опанував спеціальність танкіста. Охороняв посольство в Києві, працював торговельним агентом у Ковелі. Навідник–оператор — Андрій Мудрик, 26 років, народився в Легніці (Польща) у сім’ї військового. Нині лучанин. Закінчив факультет прикладної математики Волинського національного університету. Працював програмістом. Водій — Олександр Пугач, 23 роки, живе у селі Губин Локачинського району. Професію бухгалтера здобув у Горохівському коледжі. Працював охоронцем у приватній фірмі
Валентина БЛІНОВА
— У «Вікіпедії» вас назвали героями війни за незалежність України. А до участі в антитерористичній операції хто для вас був героєм? Микола: Ніколи не шукав такого прикладу, хоча пишався мужніми вчинками козаків, захоплювався творчістю Шевченка, перемогами братів Кличків. Приємно усвідомлювати, що вони — українці, прославили нашу державу. Але навіть гадки не мав, що колись буду діяти у виняткових обставинах. Олександр: Для мене це учасники Другої світової війни, повстанці. Таке відчуття було, коли зупинявся біля пам’ятних знаків та обелісків. Андрій: Ніколи не ототожнював себе з тими, хто наважився на незвичайні вчинки, як–от учасники Євромайдану. Звісно, ми круто побили чужі танки, але нічого героїчного не було. Світ рятувати не намагалися і на зіркову хворобу ніхто з нас не захворів. — Чи було ще важче, ніж у бою під Донецьком, коли на ваш блокпост рушила колона російської техніки? Микола: Під Савур–Могилою. Тоді доводилося лежати в окопах просто неба. А загалом фізичні випробування пережити легше, ніж моральні. На щастя, ми знищуємо техніку, а не стріляємо по людях. Вбити легко, натиснув на курок — і все. А як потім жити з цим? Андрій: Коли виходили з сектору Д, який обстрілювали з одного боку терористи «ЛНР» та «ДНР», а з другого — російські війська. Тоді свій танк втратили, і довелося прориватися на БМП. А від початку мобілізації звик перебувати у танку, де навколо 40 сантиметрів броні. На війні до фізичних навантажень і труднощів звикли. Спимо як спартанці. Якщо не вистачало води, брали з калюжі, кип’ятили і варили борщ. Добре, що на полігоні у Рівному не вилазили з танка, коли інші грали у футбол. А от щоразу адаптовуватися до бійців на новому блокпості, спілкуватися з місцевим населенням набагато трудніше. Не розумію тих, хто завзято вигукує: «Мочи сєпаров!». — Ви раніше відслужили в армії. А чи змінили свою думку про неї тепер, коли воюєте в АТО? Микола: У нас як не було армії, так і немає. Тут «квадратне котять, а кругле несуть», бо офіцерам не потрібні зайві клопоти. Їх усе влаштовує. Вони просто чекають виходу на пенсію. А солдати самі один одному допомагають. Треба змінювати кадровиків, щоб не було паперової каруселі, коли за одним підписом на рапорті командири ганяють по колу. Андрій: На Сході мають воювати кадрові військові. Це їхня робота, яку замість них виконуємо ми. На жаль, сьогодні судять наших хлопців за те, що вижили, вимагають пояснень, де втратили ложку чи спальник. Військова служба у нашій родині — сімейна традиція. Я сподівався перервати її. Та не вдалося. Олександр: В армії мені зараз легше, ніж було на строковій. Разом із хлопцями пройшли різні випробування, здружилися, завжди прикриваємо один одного. — Що додає сили? Микола: Молитва. За мене моляться односельчани, мої колеги. Коли лежав в окопі, цілував хрестика, просив, щоб Бог зберіг мені життя. Андрій: Вона відвертає від нас кулі. Як оглянув наш Т-64М після того бою, здивувався. Там, де я стояв, скрізь пробоїни, сліди від куль. Не тільки мене, а й хлопців могли поранити, але, на щастя, ми вціліли. Олександр: Перед тим як сісти в танк, завжди молюся. — Про що мрієте? Андрій: А хіба у нашій країні можна будувати якісь плани? Звісно, хотів би одружитися, але що обіцяти дівчині, якщо навіть не знаємо, коли буде мобілізація? Хотів би, щоб для нас держава купила на Харківському бронетанковому заводі 400 нових танків, бо на Т-64М, якого ми ніжно називаємо «Ластівкою», вже давно ніхто не воює. Олександр: Вижити на війні й повернутися додому. — Нагорода за підбитий російський танк знайшла вас? Микола: Один із народних депутатів клопотався, щоб нас відзначили нагрудним знаком «За військову доблесть». «ВКонтактах» навіть з’явилася інформація, що його вже вручили. Але насправді ні медалі, ні ордена ми так і не дочекалися. Андрій: Нагороджують тих, хто сидить у штабі, хто свої заслуги опише на чотирьох сторінках. Історія про підбитий танк умістилася в кілька абзаців. От, напевне, у військовому відомстві й засумнівалися: хіба це подвиг, якщо він такий короткий? n
На фото: Бойовий екіпаж Т-64м (зліва направо) Андрій Мудрик, Микола Тишик та Олександр Пугач.
