Ніс автомат без ременя,
Притиснувши до грудей,
Неначе первістка.
Вдихав його рідний запах
Розпеченого металу і тижневого бою...
Марія СТАРОЖИЦЬКА, заслужений журналіст України
Ніс автомат без ременя, Притиснувши до грудей, Неначе первістка. Вдихав його рідний запах Розпеченого металу і тижневого бою. Йшов без дороги, Аби не в полон і не в небо. Їв насіння із соняхів, набивав рота, Не міг проковтнути, Бо пив тільки раз і з калюжі. І так три доби Йти, ховаючись, Ночувати на териконах, Торкати гранату в кишені, Як важіль грального автомату – Чи не вкоротити шлях, Згадувати тих, хто має чекати, І йти далі. Пробиратися По рядках вірша, Шукаючи рими, А їх немає. Є тільки диво, Про нього – потім. Вийшов. І зброю виніс. Віддав новачку, Що так рветься у бій, А насправді ніколи не бачив, Як умить попеліє пожежна машина, На якій побратими з розвідроти «Донбасу» Виїжджали з Іловайська по зеленому червоному чорному коридору. Подробиці потім, Коли вийде останній, А він ще йде. Вже вручено всі ордени, А він ще йде. Відіспалися по домівках ті, хто вийшов, А він ще йде. Відрізано в поранених, що надто довго чекали, І руки, і ноги, А він ще йде. Оголошено перемир’я, знехтувано перемир’ям, А він ще йде. На алеях героїв ховають загиблих, А він ще йде. У комбата нові грандіозні плани І вони не враховують того, хто ще йде, А він ще йде. І я знову чекаю до ранку. ... А далі сталося диво. Після того, як я розмістила цей вірш у «Фейсбуці», десь о першій годині ночі мені написала давня подруга Наталка Васютин: «У тебе хтось виходить? Давай номер, будемо виводити». (У батальйоні «Донбас» воював мій, як ще повелося з Майдану, з Михайлівської Січі, названий син – 28-річний полтавчанин Валерій Лавренов, позивний Лавр, який не захотів здатися ворогові і виводив групу побратимів з оточення). І вже приблизно о третій: «Зв’язок з’явився, ми твого підхопили». Поруч з нею тієї ночі був місцевий, що знав у тих місцях всі манівці, мав стаціонарні телефони тутешніх жителів, бо тільки вони могли із впевненістю повідомити, де вороги, а де – ні. Вказував, куди йти від старого елеватора, на якому териконі безпечно заночувати, звідки можна вибиратися лише повзком і тільки вночі, де повернути... Так, він вийшов із пекла. І залишився цілим. П’ять разів біля смерті, а вона оминула. Є і руки, і ноги, навіть трішки натхнення, Щоб таки посміхатись тим, до кого виходив. Йшов, і йшов, і прийшов, і прийшла порожнеча — Величезна і чорна, як колодязь чи прірва, В ній знівечене тіло найріднішого друга, Ще не знайдене досі, не привезене рідним, А чи, може, він вижив, зараз десь у полоні?.. А у снах знову вихід із котла в Іловайську, І щоночі не можуть побратими почути, Що не треба їм лізти на пожежну машину, Бо в прицілі у танка, і за мить буде постріл, Він кричить дуже гучно, а вони всі сміються І не чують, не чують… Можна в цю порожнечу виливати горілку, Звісно, дуже багато, і на ранок ще гірше. Можна очі відвести від ровесників в місті, Що сміються, співають, ходять в клуби та бари, Та цей хлопець білявий як же схожий на того, Від якого знайшли і ховали лиш лікоть… …Ця війна не скінчиться. Ця війна буде довго. Ми воюємо більше самі з собою, Щоб собі відповісти, що ж потрібно країні – Щоб за неї померти? Щоб за неї убити? Щоб обрати комбата до Верховної Ради?.. …Все, що нас не вбиває, то нарощує силу, Силу довго чекати, доки виростуть діти І спитають, навіщо вбито батька чи діда?.. …Ті, хто вийшов із битви, знайдуть, як відповісти. Джерело: http://texty.org.ua/ pg/article/textynewseditor/read/ 56416/Jak_virsh_vyviv_iz_Ilovajskogo_ kotla_Frontove
