Спогади й досі — як незагоєні рани, хоч сьогодні вже рівно три роки, як не стало нашого головного редактора Степана Сачука (1937 — 2012)...
Спогади й досі — як незагоєні рани, хоч сьогодні вже рівно три роки, як не стало нашого головного редактора Степана Сачука (1937 — 2012). Особливо болить, коли перечитуєш його Уроки з Вічності — його Публіцистику. «…Пропагуючи правильні, високі ідеали, наші «достойники» навіть не беруться приміряти ці гарні одежі на себе, а великодушно залишають цей пріоритет, цей привілей за нами, грішними, а самі, відчувши себе ледве не небожителями, вибирають зовсім інші правила поведінки. Вибирають комфорт, збагачення — всупереч закону і моралі. У цьому ми переконуємось, зокрема, співставляючи те, що говорять людям політики в час виборчих кампаній, із реальними їх справами після здобуття влади…». Так писав Степан Дорофійович про часи режиму Януковича. А хіба його словами не можна сказати і про нинішню демократичну владу Порошенка–Яценюка? Оце і є журналістська класика! Тому й досі у редакційній пошті є листи, адресовані Степану Сачуку. Але сьогодні хочемо розповісти про жінку, яка подумки розмовляла з нашим головним редактором, бо вважала беззаперечним Еталоном Людяності, тому й вилила свій біль у листі, але так і не наважилась його надіслати…
Жителька села Чевель Старовижівського району Катерина Пишняк почала передплачувати «Радянську Волинь», як тільки у 1949 році приїхала з Сумщини. Читала газету від першого до останнього рядка, багатьох журналістів пам’ятає за підписами. Рік тому у Катерини Онисимівни різко погіршився зір — бачить тепер лише газетні заголовки. Якщо зацікавить матеріал — іде до сусідів, аби прочитали. Але навіть у такому становищі передплачує «Волинь–нову». Особливо любила сільська вчителька публікації нашого покійного головного редактора Степана Сачука. Якось навіть написала йому листа, але так і не насмілилася відправити, про що тепер жалкує. Бо вийшло, як у вірші Ліни Костенко: «Пишіть листи і надсилайте вчасно…»
Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання
— Катерино Онисимівно, як ви з далекої Сумщини опинилися в іншому географічному кінці України? — Довгою була б та мова, якби про все розповідати. Народилася 1925 року в селі Дубовичі за 25 кілометрів від Глухова. Батько не хотів іти в колгосп, і щоб не потрапити в Сибір, утік на Донбас. За ним поїхала мати з трьома дітьми. А там почалося жахіття Голодомору 1932 — 1933 років. Люди помирали, як мухи, моя сестричка — теж. — То ви з того Донбасу, який кричав, що він «годує Україну»? — Та це Україна його завжди годувала. Після війни все туди йшло… З Донбасу ми повернулися на початку 1942 року. Холодні, голодні, в 30-градусний мороз ішли пішки 35 днів і ночей, везли на санчатах півторарічну сестричку. Ночували у покинутих хатах, їли що траплялося. Кукурудзу мати розжовувала і годувала донечку, замотану в онучі… А в рідному селі ніхто нас не чекав. Бабця жила у мазанці, з нею ще шість душ. Поневірялися голі, босі, голодні. У 1943 році мене вивезли до Німеччини. Повернулася через два роки і пішла в дев’ятий клас. Дуже важко було. Тато поранений лежав у Мурманському госпіталі, мама з сестрою працювали в колгоспі. Пережили той страшний рік, а в наступному стало ще гірше. Люди рушили на поля за залишками перемерзлої гнилої картоплі. Її, смердючу, сушили на печі, товкли у ступі, потім пекли чорно–сині коржики, від яких пісок тріщав на зубах. Їли траву, жолуді. Багато людей тоді поїхало на Західну Україну. Дякуємо західнякам за порятунок. У 1947 році інвалідом повернувся тато. Він наполіг, щоб я пішла вчитися. Бо мені вельми хотілося працювати в школі. — Виходить, підштовхнув до здійснення мрії? — Так. Я вступила до Глухівського вчительського інституту, потім приїхала на Волинь. У класі мала по 40 — 50 учнів. Робила все, аби зацікавити дітей. У Чевелі прожила 65 років, 40 із них працювала в школі, 21 рік — завучем. Не маю урядових нагород, але маю повагу людей. Багато моїх учнів стали хорошими спеціалістами, 20 — вчителями. — Як ви, східнячка, сприйняли наш Волинський край? — Насамперед намагалася більше дізнатися про нього, зрозуміти людей, котрі тут живуть. Скажу, що дуже допомагала в цьому «Радянська Волинь». Від самого початку я подружилася з газетою, яка потім стала називатися «Волинь-нова». Із задоволенням читала матеріали Шафети, Сачука, Марценюка, Троця, Крещука, Калитенка, Бондарчука, Філатенко, інших журналістів. Нині в газету прийшло молоде покоління, цікаво пишуть. Але шкода, що не зустрінеш більше у газеті статей Степана Сачука, які я перечитувала, вирізала, бо були дуже правдиві й добре подані. Одного разу навіть написала редактору листа, але так і не відіслала. — Що ж стримало? — Думала, людина він серйозна, дуже зайнята, можливо, не так мене зрозуміє. — Він одержував багато листів і використовував їх у своїх публікаціях. — Бачите, мій лист торкався його особистого життя, хоч ми й не були знайомі. Але, думаю, людину можна вивчити й заочно. З його публікацій я зрозуміла, що Степан Сачук — чоловік принциповий і добрий, захищає простих людей. Я дізналася з газети, що його і моя мами померли в один день і в одному віці — 94 роки. Хотіла втішити редактора у горі, бо знаю, що значить втратити найріднішу людину.
