«НАПЕВНЕ, В БОГА НА МЕНЕ ІНШІ ПЛАНИ»

Прикриваючи відхід українських формувань під Дебальцевим, командир танка старовижівчанин Микола Тишик (на фото) подолав зі своїм екіпажем дорогу через заміноване поле. Однак про це дізнався тільки тоді, коли небезпечний шлях залишився позаду

Валентина БЛІНОВА

У Седлищі будинок Тишиків знайти дуже легко — над ним майорить жовто-синій стяг. Під таким прапором Микола воював на Сході впродовж року. Кілька тижнів тому хлопець демобілізувався і повернувся додому. Тут за нього вболівала вся родина. А чи не найбільше — 84–річна бабуня Катерина Михайлівна.
— Мені йшов п’ятнадцятий рік, як у наше село прийшов німець, — каже старенька. — Яку то страшну біду пережили люди! А тепер знову война. Я й подумати не могла, що мій онук воюватиме.
Торік після серпневих подій під Іловайськом інтернет та інші засоби масової інформації буквально вибухнули сенсаційним повідомленням про відважний волинський екіпаж 51–ї механізованої бригади — Миколу Тишика, Андрія Мудрика та Олександра Пугача, які своїм стареньким Т-64 знешкодили три російські Т-72, нашпиговані сучасною електронікою, і завдали агресору шкоди на 4,5 мільйона доларів! Однак ні обіцяних нагород, про які нібито клопотався один із волинських нардепів, ні премії за ворожу техніку, яку вивели з ладу, вони не отримали. Але саме за цих мужніх хлопців проголосувала більш як третина читачів нашої газети, які взяли участь в редакційній акції «Герої нашого часу», тож солдати беззаперечно стали переможцями вересня.
У лютому старовижівчанин знову опинився в самому пеклі буремного Сходу — під Дебальцевим. Щоправда, вже командиром нового екіпажу в складі водія–механіка Романа Ляшка з Луцька та навідника Костянтина Мрочка з Нововолинська. Вони, як і Микола, з першої мобілізаційної хвилі. Замість героїчного Т-64, який дав по зубах російським танкам, на Яворівському полігоні танкістам вручили іншу бойову машину.
— Не нову, а тільки пофарбовану, — розповідає Тишик. — Згодом всередині довелося міняти багато чого, бо деякі труби проіржавіли наскрізь. З двох–трьох танків збирали один. Біля Дебальцевого мали прикривати відхід 128–ї бригади. Коли нам наказали вийти на певну позицію, рушили через поле. Я сидів зверху на броні, бо тільки так міг коригувати дії водія–механіка. За нами мали ще йти БМП, але вони залишилися позаду. Про те, що дорога була замінована, дізналися пізніше, коли отримували нове завдання. «Ви ж по мінному полі проїхали!» — здивувався командир, перевіривши по карті наш шлях. Напевне, Бог мене береже, бо має на мене інші плани. Він почув щоденні молитви моїх рідних і нашого сільського священика отця Ігоря.
Микола пройшов через найзапекліші бої гібридної війни. Зізнається, що найважче було під Савур–Могилою, коли в тісних неглибоких окопах довелося витримати п’ятигодинний обстріл «Градами».
— Відтоді навчилися воювати хлопці, які стоять на передовій, але не командири, — відповідає він на запитання, що змінилося в українській армії за рік, відколи триває антитерористична операція. — Новачки губляться після першого обстрілу, навіть якщо пройдуть вишкіл та бойове злагодження на полігонах. Коли летять снаряди і розриваються міни, вони панікують, не знають, куди діватися. Приміром, хоча відхід із Дебальцевого планували заздалегідь, бачив, як солдати відступали удвох чи втрьох. Йшли полем з піднятими руками. Були такі, хто боявся їхати на броні танка.
Він зізнається, що йому досі болить доля 51–ї Володимир–Волинської, у складі якої починав воювати. Саме її вояків прикомандировували до різних частин тримати оборону в найгарячіших точках.
— А як нині щодо матеріального забезпечення?
— Від держави — лише боєприпаси і пальне. Все решта привозять волонтери. Їхня допомога стала ще більшою, ніж була на початку збройного протистояння.
Найбільш пам’ятним називає день, коли в Артемівськ, де стояв їхній підрозділ, приїхали мами.
— Коля намагався не тривожити мене. Ніколи не розповідав, де і як воює. За його словами, у нього завжди все було гаразд, — каже Зінаїда Степанівна. — Тому я й вирішила відвідати його, повезти домашніх гостинців. Якраз на Восьме березня разом із мамами Романа Ляшка та Кості Мрочка втрапили до військової частини, де ремонтували свій танк наші хлопці. Ніколи не зітреться враження від побаченого на Донбасі. Вразили не тільки вирви від снарядів та зруйновані війною будинки, а й занедбані подвір’я, низенькі оселі, торішні бур’яни на полях навіть там, де не було бойових дій.
— Місцеві жителі досі вважають, що Донбас годує Західну Україну, — продовжує Микола. — Мовляв, усі виручені від продажу донецького вугілля кошти йдуть саме нам, тому західняки живуть краще. До нас вони ставилися не агресивно, але вірять: коли на підконтрольні українській владі території прийде «ДНР», то дасть кошти на ремонт доріг, будівництво шкіл, дитсадків і житла.
Героїчні мами героїчного волинського екіпажу не тільки на власні очі побачили техніку, на якій воювали їхні сини, а й відчули, чим вони живуть на передовій. Жінки і всередину танка забиралися, і навіть проїхалися на танковій броні.
— Чи є відчуття, що скоро настане мир, якого так чекаємо? Адже підписано Мінські домовленості, багато зусиль доклали і наші дипломати та міжнародна спільнота? — запитую наостанок.
— Таке враження, що торік у серпні було більше надій, ніж тепер.
— Але для тебе війна вже скінчилася, бо чесно відслужив рік.
— Рано про це говорити. Швидше за все, знову піду воювати…