«ЛІПЛЮ СЕБЕ ТАКОЮ, ЯКОЮ ХОЧУ БАЧИТИ»

У січні ми розповідали про горохівчанку Жанну Борщ (на фото), котра будує притулок для людей з фізичними обмеженнями. Читачі «Волині» та працівники газети обрали її героїнею місяця

Євгенія СОМОВА

— Жанно, хотілося б знати, як просувається будівництво. У сюжеті програми «Стосується кожного», що транслювався на телеканалі «Інтер», представники районної влади запевняли, що допомагатимуть вам. Начебто вже й матеріали привезли.
— Цей сюжет ніщо інше, як показуха. Я три роки той будинок сама тягнула, робила, що могла, і ніякої допомоги не було. А тут, кажуть, привезли матеріали. Але ж нема нічого. Доставили кілька дощок і купку цегли. Та світ не без добрих людей. Публікацію у «Волині» прочитали в Америці. І члени однієї з протестантських церков пожертвували 200 доларів на будівництво притулку. Відгукнувся й чоловік із Житомирської області, котрий переніс інсульт, зробив свій посильний внесок, пообіцяв, що приїде і допоможе з ремонтом. Дзвонять й інваліди з усієї України. Просяться приїхати хоча б на літо. Людям, які живуть на поверхах у місті, хочеться в село, побути на свіжому повітрі, послухати спів солов’я. Але для них потрібні умови — вода у хаті, ванна, туалет… Цього поки що не можу забезпечити. Нинішня зима була для мене тяжкою як ніколи, хворіла і тільки недавно сіла у коляску. Коли стану трохи мобільнішою, буду братися за розпочате.

— Ви вважаєте себе сильною жінкою?

— Життя змушує бути такою.

— Але й у сильних іноді бувають ситуації, коли опускаються руки. Як виходите з них?

— Не панікую. Кажу собі: не тепер, то у четвер, але таки зроблю те, що не вдалося. Треба тільки не лінуватися, не сидіти, склавши руки. Я ж звикла усі проблеми вирішувати сама. Так нас навчали в Костопільському інтернаті на Рівненщині. Казали: «Ваш діагноз — на все життя. Але треба намагатися бути сильними, не падати духом». Я пам’ятаю ці настанови наших мудрих педагогів і, як би тяжко не було, знаю, що переживу, подолаю труднощі.

Казали: «Ваш діагноз — на все життя. Але треба намагатися бути сильними, не падати духом». Я пам’ятаю ці настанови наших мудрих педагогів і, як би тяжко не було, знаю, що переживу, подолаю труднощі.

— Дехто вважає, що людина з інвалідністю повинна сидіти у чотирьох стінах.
— Так говорять ті, котрі не розуміють нас і не знають. Кожен інвалід хоче вирватися з добровільного ув’язнення у квартирі. Звичайно, ми фізично слабші від здорових, але в нас такі, як і в них, духовні, фізичні потреби. Ми хочемо жити повноцінним життям. І якщо в людини проблеми зі здоров’ям, то це не означає, що має ставити на собі хрест. До цього висновку одні приходять раніше, інші — пізніше. Я, наприклад, коли хвороба прикувала до ліжка, спершу думала, що життя вже закінчилося. Доживу до 40 років, як мені передбачали, і помру. Але коли перейшла цей рубіж, вирішила: буду насолоджуватися кожною хвилиною життя, вдосконалюватися, ліпити себе такою, якою хочу бачити. А в мене високі вимоги. І до себе, і до оточуючих. Звісно, я розумію, що треба рахуватися з інвалідністю. Це проблема. Але вона не позбавляє людину права на самореалізацію. Адже кожен із нас має виконати на цій землі якусь місію. Ми — руки Божі, а я — мізинець. Але я є! І за це дякую Господу, бо ж скільки людей не народилося. Тож не треба нарікати на життя, марнувати його.

— Життя людини у візку — суцільні перепони. Чиновники різних рівнів люблять розповідати, як усувають їх, створюють безбар’єрне середовище для людей з обмеженими можливостями. А як це виглядає на практиці?

— Коли чиновники кажуть: тут зробили пандус, то це не означає, що створили безбар’єрний простір. Нерідко ставлять їх для галочки, не думають про тих, хто ними буде користуватися. Часто бачиш: є пандус, але поріг зависокий. Або як у новозбудованому в Горохові магазині — двері відчиняються у той бік, де пандус. Всередину ніяк не заїдеш. Довелося просити забрати бар’єр і на ринку, при вході до м’ясного павільйону. Там була невеличка приступка, через яку візок не міг проїхати. Керівник громадської організації інвалідів «Сонце любові» Ольга Дубінська, яка є і членом комісії із забезпечення доступності до об’єктів інфраструктури, пішла до директора — зрівняли її. Тепер і я можу заїхати у павільйон.

— Що не могли б пробачити людям?

— Нема такого. Не можу судити нікого, бо не мені це дано. Але боюся зробити щось, за що б мене пробачали.

— Маючи диплом і затребуваний фах швачки, економіста, знову стали студенткою Академії рекреаційних технологій і права. Для чого вам ще одна освіта?

— А я люблю вчитися. Маю таку потребу змалку. Мені хотілося усе на світі знати. Сподівалася, що з віком це пройде. Але ж ні. Щоразу підмічаю: і того не знаю, і того. Шукаю в книгах, інтернеті.

— Знаю, що маєте ще одне хобі — захоплюєтеся художньою літературою. Що зараз читаєте?

— Останнім часом «підсіла» на Солженіцина. На одному подиху прочитала «Архіпелаг ГУЛАГ», «В круге первом». То тяжке чтиво, як і «Колымские рассказы» Шаламова, письменника, який теж чимало років просидів у таборах.

— І насамкінець хотілося б запитати, про що мріє Жанна Борщ?

— Добудувати притулок, щоб закінчилася війна і здоровими та неушкодженими поверталися наші хлопці. Жаль, що смерть забирає найкращих. Таких, як Ігор Сливка, якого поважали і любили в Горохові. На похорони вийшло все місто. Війна калічить людей. Я живу з інвалідністю не перший рік, звиклася з нею. А хлопцям, які повернуться каліками, треба буде соціалізуватися. Це нелегко. Знаю по собі. Спершу комплексуєш, найтяжче попросити когось допомоги. А ще я маю давню мрію — повернути рідному селу його історичну назву — Божів, яку воно носило до 1947 року. Потім його перейменували на Бистровицю. Хотілося б, щоб до села курсував автобус, бо ж ходити пішки 8 кілометрів до Горохова на роботу чи ринок нелегко.
— Кажуть, якщо дуже хочеш, то обов’язково колись здійсниться.
— Будемо не лише сподіватися, а й робити, щоб так і було.


ТРІЙКА ЛІДЕРІВ АКЦІЇ «ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ» У СІЧНІ -2015
(за версією читачів і працівників газети «Волинь-нова»):

БОРЩ Жанна І місце – 24,27%
«ЖІНКА У ВІЗКУ МРІЄ ВІДКРИТИ ПРИТУЛОК ДЛЯ ІНВАЛІДІВ»
Хоч пані Жанна вже 20 років не може самостійно ходити, але не опустила рук, а робить все для того, щоб з Божою поміччю і допомогою небайдужих людей незабаром здійснити свій задум для людей із обмеженими можливостями.

ПАСТЕРНАК Валерій ІІ місце – 19,73%
«ПОРАНЕНИЙ БОЄЦЬ НА РІЗДВО ЗУСТРІВ СВОГО РЯТІВНИКА»
За півтора місяця в зоні АТО уродженець села Полапи Любомльського району врятував не одне життя, але ця операція під обстрілами в оточеному терористами луганському аеропорту, коли для порятунку солдата довелося ампутувати йому ногу штик-ножем, була для військового хірурга найбільш екстремальною.

ВОЛОНТЕРКИ Ковельського центру допомоги 51-й ОМБР ІІІ місце – 17,49%
«ХАЙ ЗАПАНУЄ ЛАНЦЮГОВА РЕАКЦІЯ ДОБРА!»
Вони не медики, але рятують, бо в них навіть борщ приправлений любов’ю і надією. Команда милих, чарівних, але водночас сильних і мужніх жінок стала справжніми ангелами-охоронцями для українських воїнів.

Нагадуємо, трійка призерів січня автоматично потрапляє до підсумкової анкети, в якій читачі та працівники газети «Волинь-нова» визначать «Людину 2015 року». Тобто ті, хто посів ІІ і ІІІ місця, матимуть ще один шанс здобути перемогу.
Завдяки провідному бухгалтеру Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Вірі Касянчук, яка витягнула щасливий конверт серед читачів-учасників січневої акції, спеціальний приз потрапить до лучанина Олександра Маслая (просимо переможця зателефонувати на номер 72-38-94).
Усім іншим прихильникам «Героїв нашого часу» кажемо: визначайте лідера лютого (анкету подавали у четверговому номері за 9 квітня) – і ви також матимете шанс отримати подарунок від улюбленої газети!