ЧИ ГОТОВІ МИ «ПАНУВАТИ У СВОЇЙ СТОРОНЦІ»?

Поштовхом до цих роздумів стало певною мірою цьогорічне ювілейне відзначення днів завершення Другої світової війни... Добре, що було перетнуто шлях прогнозованим провокаціям, що святкові дійства вдавалося наситити національним колоритом і доречно звучало й звучало «Слава Україні!».
Усе ж, всупереч заявленим намірам влади європеїзувати знакові обрядові дійства, не можна було не зауважити промовистої розбіжності між бажаним і дійсним

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лауреат обласної журналістської премії ім. Полікарпа Шафети


І не тільки тому, що за масовістю 9 Травня з ореолом торжеств таки відчутно переважило День пам’яті та примирення, що за УПА (особливо на місцях) згадували тільки побіжно й обережно. А — що відбувалося незграбне змішування із традиційними совківськими фейками жорсткої, визнаної у світі правди про два рівносильні нацизми і невиправдані людські жертви. І хіба не є образою і для загиблих, і для живих фронтовиків примноження їхніх рядів людьми, яким у час бойових дій було по 8—10 років? Так, вони у певному сенсі є учасниками війни, але звідки стільки нагород, що, як зухвалий виклик справедливості, виблискували й на шикарних військових формах деяких волинян, народжених у 1930-ті роки? Чи не чиїмось підступним бажанням продовжувати панування радянських стереотипів, а не справжньою турботою про колишніх малолітніх сучасників війни цей статус і з’явився? А далі вже пішло-поїхало через традиційні довірливість та неперебірливість, лінощі-хитрощі — і не тільки з боку владних структур, а й громадськості. Але ж за великим рахунком ідеться про необхідність убезпечити себе від імперського рейдерства, про національне убезпечення.
У цьому зв’язку — характерний приклад із того ж часового зрізу. До Дня Перемоги дві молоді жіночки одержали від колишньої однокласниці, а нині жительки Санкт–Петербурга, вітальні листівки, в які було вкладено георгіївські стрічки. Одна з адресаток одразу викинула «колорадку» у смітник, а друга причепила до піджачка малолітньому синочкові, зробила «кльове» фото і надіслала його з написом «Із вдячністю — на пам’ять з України». На запитання першої, чи не припускає, що в умовах дикого розгулу інформаційної війни таку світлину можуть використати суто по–антиукраїнськи, спалахнуло гостре обурення: молода мама навіть чути не хотіла, як і, мовляв, усі прості люди, про таку дурню, як політика, бо від неї — самі біди, і Росія тут ні до чого. Ось вона — одна з великих наших бід: відсутність самоповаги, національної відповідальності.
Як свідчення браку такої важливої вартості серед тих же «людей простих» — ще один приклад (за яким, на жаль, стоять безліч подібних), уже із суто побутового повсякдення.
«Яка вона пані?! — кричить на все горло молода перекупка, почувши підказку, що їй варто перепросити жінку, яку ледь не збила з ніг. — Хіба не видно, що це просто баба, так само, як і ви! Будуть якісь баби ще тут мене вчити». Між іншим, перекупка — власниця диплома про вищу освіту, а її жертва — гостя зі Львова, заслужена артистка України. Хтось із перехожих доречно зіронізував, що то тільки за кордоном жінки можуть бути і сеньйорами, і міс, і тими ж панями, а ми між собою панькатися не звикли, то чого нам думати за ту Європу?
Стаючи не раз свідком подібних дискусій щодо функціонування питомих для українців, але не так і давно табуйованих слів–звертань (згадаймо хоча б новорічно–різдвяний фольклор: «Добрий вечір тобі, пане–господарю»), не можна не загризатися тим, коли ми вже захочемо повертатися до себе. Коли зрозуміємо, що бути українцем сьогодні — то вже категорія військова, то бути на фронті усім поспіль. Натомість ніяк не хочемо вилазити з тієї колоніальної трясовини приниження і радо спихаємо турботи про національну безпеку тільки на владу, яка, можливо, знаючи про це, не дуже й переймається всією негативною низовою, але такою небезпечною конкретикою. Тут, буває, доходить і до явного абсурду. Народилося дитя поза шлюбом, підлітки бруднословлять і хамлять, п’яний водій наїхав на курку — у всьому винна вона, влада і влада. А вже звинувачувати її, ту найгіршу з найгірших владу, за безвихідь у війні на Сході — стало вважатися ледь не виявом повсякчасної доблесті. «То за що наші діти гинуть? За те, щоб бандити при владі мали нові мільйони? Своїх дітей на війну не пускають, то ми не віддаваймо і своїх. Наша ж армія нічого не має від уряду і Президента, вимерла б із голоду та холоду, якби не волонтери». Плетиво цієї логіки — симбіозу правди і пліток–фейків — снується в головах щодалі активніше. Й усвідомлення її згубної сили в суспільстві майже відсутнє. Як же вкоренилася у людську свідомість звичка думати, що всяка війна — то війна за царя, за керівництво, а не за батьківщину, за панування свого народу! А може, замість упослідження тієї клятої недоброї влади (у цьому нам справді не дуже таланить) з її миротворчою риторикою варто серйозно взятися за налагодження громадянського контролю над нею? За організацію відповідних дієвих структур, бо ж ті, що маємо, слабкі до жалюгідності. У всьому світі любити владу теж не прийнято, але вплив на неї демократичні сили нарощують постійно і винахідливо. Втім, годі вірити, що й сама нинішня влада хоче гідно панувати, бо ж налаштовує недалекоглядною соціальною політикою проти себе мільйони. Не зайве замислитись і над феноменом Росії. Нас не влаштовував жоден із президентів, а там вседержитель Путін усе кладе і кладе трупом її синів на не своїй землі, та у свідомості мас уписаний як «класний пацан». І новостворений двогодинний фільм про нього як позначеного Божою благодаттю з благословенням патріарха Кирила, де вони обоє раз у раз фіксуються під образами зі свічками, викликав серед російського поспільства новий шалений сплеск вірнопідданих емоцій.
Під кінець вважаємо за потрібне підкріпити — власне, узагальнити побіжні висновки зауваженням відомого журналіста Валентина Торби. Він твердить, що якби не наша українська несталість, громадянська інфантильність, усі ці властивості «совка», то ворог, навіть увівши свої танки, залишатися тут разом із ними не захотів би й сам.
Усе ж, з іншого боку, не випадає ігнорувати і той фактор, що змушує 90 відсотків нашого люду безперервно бігати в пошуках їжі для себе. То коли вже там думати про всю націю? І чи за тим біганням не прогавимо ми чергової біди на нашу голову: самозвані ідеологи чомусь узялися активно ратувати за стимулювання процесу творення нового статусу української нації — політичного. Чи не захочеться комусь у цьому контексті витлумачувати нововведені сторінки про єдність різномовного Майдану й АТО у шкільних підручниках з історії як правду про те, що становлення такої нації має відбуватися згідно з переконаннями її головного архітектора Геннадія Друзенка. Адже вчорашній урядовий уповноважений вважає, що процес має іти незалежно «від культурних та релігійних уподобань, від мовних чи навіть історичних контекстів».
…Витоки сьогодення — які ж вони безмежно драматичні.