ПРИЙОМНА ДОНЬКА СТАЛА НЕВІСТКОЮ

Мою тітку Олександру в дитинстві називали Сарою, але про це я дізналася недавно. Її єврейське походження в нашій родині замовчувалось...


Олена Квітко


Мій дід Аркадій був із давнього житомирського міщанського роду. Ще до революції закінчив медичний факультет Петербурзького університету. Захоплений українським відродженням, брав участь у встановленні УНР на Волині. А коли Україна зазнала поразки, не пішов із петлюрівцями за Збруч, а повернувся до Житомира, де працював лікарем, допоки в 1931 йому не пригадали «гріхів молодості» й, давши стандартну «десятку», відправили на Соловки «відмолювати» їх. Того року якраз первісток його, Дмитрик, майбутній мій дядько, народився. Довелося моїй бабусі, Варварі Макарівні, також лікарці, самій синочка ростити. Бабуся від чоловіка не відмовилася, хоч як було тяжко. Повернувся дід Аркадій у квітні сорок першого, а в грудні, вже за німців, у них із Варварою і другий син знайшовся, якому судилося моїм батьком стати.
Німців дід Аркадій хоч і не ходив зустрічати хлібом–сіллю, але покладав на них великі надії щодо відродження української держави. І йому, і Варварі Макарівні, котру за більшовиків вище санітарки нікуди не брали, знайшлися місця лікарів у міському шпиталі.
Якось на початку серпня до них прийшов лікар Борух Зац, із яким дід працював у лікарні до арешту. Зац був років на десять молодший, тож Аркадій опікувався ним як наставник і навіть допоміг виплутатися з якихось неприємностей. Відтоді Зац дуже шанував діда.
— Німці наказали всім євреям упродовж трьох днів зареєструватися в комендатурі, — повідав причину свого візиту Зац. — Що нам із Розою робити, Аркадію Кириловичу?
Роза — то була його молода й дуже вродлива дружина.
— Чули від людей, — продовжив Зац, — що той фюрер їхній не любить євреїв, тож ця реєстрація, здається мені, добром аж ніяк не пахне.
Прощаючись, гість попросив, доки вони ходитимуть у комендатуру, доглянути їхню п’ятирічну донечку.
Сара була гарненька й чемна і дуже сподобалася Дмитрикові, хоч він і не любив із дівчатами водитися. День минув швидко, вечір настав, з роботи прийшли його батьки, а за Сарою ніхто не приходив.
Мусила дівчинка в них ночувати. Не забрали Заци доньку ні другого дня, ні третього. А тут і страшні чутки поповзли містом, начебто всіх євреїв, хто прийшов на реєстрацію, німці погнали на Богунію. Там, на околиці міста, був концентраційний табір, про який говорили жахливі речі.
Так Сара залишилася жити в нашій родині. Аби убезпечитися від можливих неприємностей, дівчинку стали називати Сашею, наказавши їй забути своє єврейське ім’я, а для прикриття вигадали легенду, що бездомне дівча підібрав на Житньому ринку Дмитрик.
Хоч у Дмитрика з’явився незабаром і рідний братик, але і до Сари–Саші він прив’язався, будучи обом за няньку. А потім у родину прийшла біда, осиротивши вдруге маленьку представницю семітського народу. Червона армія відвоювала Житомир і діда з бабою заарештували за співпрацю з ворогом. Варварі Макарівні дали десять років, а Аркадієві Кириловичу, як давньому ворогу радянської влади, — усі двадцять п’ять. Дід відбував заслання на Колимі, де й помер, а бабусю мучили трохи ближче — в Казахстані, на мідних копальнях. Вижила, але повернулася додому інвалідом і дочасно постарілою. Та ще вистачило їй сили розшукати своїх дітей. У цьому, правда, велика заслуга Дмитрика, котрий, опинившись поміж чужими дітьми, не забув ні про Сашу, ні про маленького братика. На момент арешту батьків йому йшов п’ятнадцятий рік, тож відправили не в дитбудинок, а в ремісниче училище. Дмитрик здобув спеціальність токаря, й у сімнадцять став працювати на ремонтному заводі. Брата розшукав у Черкаській області, а Сашу — в Чернігівській, де вчилася.
Після школи Саша мріяла вступити до торгово–економічного інституту, але натоміть отримала «комсомольську путівку» на Донбас — заробляти стаж. Пропрацювала два місяці в Луганській області на ремонті доріг — з лопатою, а іноді і кайлом у руках. Зрозуміла, що до омріяного інституту в таких умовах може і не дожити. А покинути роботу без дозволу начальства не могла — за таке тоді судили.
«Потерпи ще трохи, — написав їй у листі Дмитро. — Через місяць у мене відпустка, я навідаюсь до тебе, і ми разом щось придумаємо».
Дмитро приїхав і сказав Саші:
— Малою дівчинкою ти була для мене сестрою. Але ти виросла, і я зрозумів, що тепер ти мені більше, ніж сестра.
— І ти для мене більше, ніж брат, — відповіла йому.
Наступного дня подали в селищній раді заяву про одруження й, не чекаючи ще цілий місяць формальної реєстрації шлюбу, провели в найнятій Дмитром кімнатці медові два тижні… А Варвара Макарівна, повернувшись із ув’язнення, замість прийомної доньки  вже мала невістку і незабаром няньчила першого внука .