Вродлива, серйозна, приязна жінка в інвалідному візку — такою я вперше побачила Наталію Самойло в палаті Горохівської центральної районної лікарні...
Вродлива, серйозна, приязна жінка в інвалідному візку — такою я вперше побачила Наталію Самойло в палаті Горохівської центральної районної лікарні... Вже більш як тиждень вона днювала й ночувала біля 78-річної незрячої свекрухи, вкладеної недугами в ліжко, не випускала її долоню зі своїх рук. Така ревна турбота невістки до сліз зворушувала медиків та хворих. Терапевт Алла Сафонік найперше відзначила не засмічену русизмами, чисту українську літературну мову Наталки, яка ще не так давно жила на Харківщині. Її відверта сповідь про своє життя, образність її віршів, вміщених у збірці «Інша», свідчать, що Господь обдарував мою співрозмовницю не тільки поетичним талантом, а й талантом жити. Все це вона вмістила лише в одній строфі: І все ж здіймаюся — безсила! — І йду до власної мети! Допоки в серці є надія, Мені належить далі йти…
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
«КОЛИ ЗНАЙДУ СЕРДЕЧНИЙ СПОКІЙ» Неспокій разом із рідними відчула ще зовсім маленька Наталочка, коли їй настав час спинатися на ніжки. Її сестричка-близнючка Женя вже зробила свої перші кроки, коли лікарі поставили дівчинці діагноз — ДЦП. Вона підростала і водночас шукала відповіді на сотні дитячих «чому». Коли настав час йти до школи, Наталю треба було возити в будинок-інтернат. Бабуся Анастасія Іванівна, яка вигляділа трьох онучат, такої можливості не мала. Інвалідний візок у дівчинки з’явився, коли їй виповнилося шістнадцять. А до того часу її світом було бабусине подвір’я. Тут видивляла очі, чекаючи зі школи Женю, щоб разом сісти за уроки, опановувати те, що вчила сестричка. Прагнула запам’ятати максимум знань із кожного предмета. Та найбільше, мабуть, подружилася з історією. Як в оточенні всюдисущого російського суржика виплекала мрію вивчити українську мову? Цього милозвучного життєдайного духовного джерела прагнула відтоді, як по місцевому радіо почула пісню «Стожари» у виконанні Павла Дворського. Подумки порівняла слова із зірками, а мову – з величезним сузір’ям й обклалася словниками, книгами, журналами, які приносила вчителька української мови місцевої школи Лідія Лелюх. Вона й стала першою поціновувачкою поетичних спроб Наталії Устинової, допомогла своїй настирній учениці вивчити основи римування, ритмомелодики… Згодом доля звела дівчину з редактором одного з тамтешніх україномовних видань Леонідом Романюком. Він і благословив у світ першу збірку «Відгук серця», до якої увійшли 20 віршів. Цей віночок надзвичайно чуттєвої лірики стрімко змінив одноманітні будні дівчини, яка не мала навіть атестата про середню освіту. У 2007-му Наталія Устинова стала «Людиною року» Харківщини і з ще більшим завзяттям поринула в літературу, працюючи в творчих об’єднаннях, вивчала історію України, відкриваючи для себе самобутні звичаї та традиції різних регіонів України. Зізнається, що ніколи не відчувала страху перед «бандьорами», хоча про них у селищі, де жила, поширювали жахливі розповіді на кшталт «зброї під стріхою» та «кулеметів у льохах». Навпаки, із Леонідом Романюком вони стали шукати шляхів творчого єднання Сходу й Заходу.
«І ВЖЕ В МЕЛОДІЇ ОКТАВ ВЕСНА ДО НАС ВЕРТАЄТЬСЯ» Як і кожна дівчина, Наталія завжди відчувала потребу в сім’ї. Вважала, що «не народивши дитину, яка вона жінка» навіть попри те, що прикута до інвалідного візка. Хіба могла знати, що омріяне жіноче щастя вже зачекалося її на …Волині? Недарма кажуть, що в житті немає випадковостей. Вона спершу почула голос людини, без якої тепер не уявляє навколишнього світу. Ще в 2007-му перед Водохрещем, телефонуючи комусь із знайомих, Сергій Самойло помилився номером. Дівочий голос, який відповів на дзвінок, чомусь захотілося почути ще раз. Потім ще і ще… Розмови з буденних переросли в щирі та відверті, стали необхідними, як повітря. Так спілкувалися …протягом п’яти років. На гостину до поліського краю Наталка наважилася приїхати саме перед Днем Незалежності України — 21 серпня 2012 року. На вокзалі в Луцьку впізнала Сергія з першого погляду: він чекав її, тримаючи в руках величезний букет білих троянд. У Мерві майбутню невістку гостинно прийняла у своєму домі Раїса Олександрівна. Дарма, що два десятки літ незряча — душею розгледіла в приїжджій добру дитину, яка і справді замінила їй доньку. Вони зареєстрували свій шлюб у Мервинській сільській раді, а вінчатися поїхали на Харківщину. Сергієві там сподобалося, бо гарно прийняли місцеві люди. Потім Наталка злякалася миті, котра віщувала їй материнство, хоч і чекала його найбільше. Вагітність переносила дуже важко, народжувати довелося в Луцьку. Та наперекір побоюванням лікарів та батьків, первісток Ілля з’явився на світ богатирем. Зараз йому вже 10 місяців. Маля горнеться по черзі до мами й тата, а ті не можуть натішитися своєю кровинкою. — Наталю, ти щаслива? — запитую. — Людина не може бути абсолютно щасливою. Бо якщо вже збулося все, про що мріяла, тоді немає сенсу жити, — чую у відповідь. Важко цій сім’ї, бо мервинська оселя не пристосована для життя двох інвалідів із малолітньою дитиною. Самойли хотіли взяти молодіжний кредит, яким тішила влада Януковича, але виконати його умови подружжю, яке живе на інвалідні пенсії, не під силу. Заощаджували гроші, щоб купити житло в райцентрі, відкладаючи кілька сотень гривень щомісяця, та все пішло на народження дитини. Тепер Сергій та Наталя мало вірять, що хтось зможе допомогти придбати їм дім у Горохові. — Сергій — дуже турботливий чоловік і батько. Він замінив синові мене, коли я була в лікарні. Має золоті руки, але щоб заробляти столярством, потрібен верстат. Словами «всім важко» влада, яка була раніше, дала зрозуміти, що мені не слід було їхати сюди. Надії немає й на теперішню. Розумію, якщо ми подарували Іллі світ, то як батьки мусимо дати йому щось із собою, — міркує жінка. У 2011 році на Харківщині вийшла друга збірка віршів Наталії Устинової. Вона красномовно назвала її «Інша», маючи на увазі себе. Та чи стане благодатною для творчості цієї мужньої жінки волинська земля?
На фото: Наталія Самойло і двоє найдорожчих її серцю людей — чоловік Сергій та син Ілля.
