НАМАЛЬОВАНЕ КОХАННЯ

Минулого року Оксана закінчила аспірантуру. Струнка брюнетка з виразними синіми очима більше скидалася на актрису чи модель, ніж на викладачку, проте Оксані до душі було займатися психологією

Віталіна МУЗИЧУК

—Нічого собі!.. — вилетіло десь із задньої парти, коли Оксана вперше зайшла до аудиторії.
— Доброго дня. Звати мене Оксана Юріївна, будемо найближчих півроку разом «підкорювати» спецкурс. Сподіваюсь, що ваші бали наприкінці семестру теж будуть «нічого собі», — посміхнулась Оксана, а в глибині душі зрозуміла, що той вигук захоплення дуже їй лестив.
Студенти відразу полюбили Оксану Юріївну. Вона надзвичайно цікаво і доступно розповідала, завжди йшла їм назустріч, давала хороші поради. Оксана теж була в захваті від цієї групи: усі активні, охоче висловлюють свою думку, з ними легко і весело.
Але якось, читаючи індивідуальні завдання у своїй кімнаті в університетському гуртожитку, Оксана раптом наче завмерла. На колінах лежав зошит Арсена Піддубного. Зловила себе на тому, що милувалась його витіюватим почерком і… уявляла, як гуляють з ним разом під старими кленами, як тримаються за руки, як букви у зошиті вишиковуються у слово «люблю»… «Боже, ні! Про що я думаю? А як же субординація викладач — студент?» — сердилася на себе Оксана, бо вже давно могла б усе перевірити і готуватися до завтрашньої лекції.
Вона завжди була аж надто правильною і серйозною. Ніколи ні з ким не зустрічалась, бо хоч залицяльників було багато, завжди не знаходила на них часу за навчанням. Колись у школі їй подобався сусід Сергій, але вони роз’їхалися вчитися у різні міста і Оксана вирішила, що раз і назавжди про нього забуде.
А тепер що? Закінчила аспірантуру, їздить на наукові семінари і закохалася не в мудрого професора, а у свого ж студента?.. Боялася навіть найкращій подрузі зізнатися про це.
І муза стала єдиною щирою товаришкою Оксани. Кожного дня, прийшовши з роботи, вона писала картину «Кохання вогню і води», домальовуючи то холодні бризки, то гарячі іскри. Пензлик просто танцював у руках, і кожен штрих на картині був ніби зашифрованим елементом Оксаниних почуттів.
Наближалося Восьме березня. Щось в душі підказувало Оксані, що скоро доля розставить усі крапки над «і». Коли в жіночий день зайшла до аудиторії своєї улюбленої групи, її зустрів щирою посмішкою Арсен із величезним розкішним букетом у руках.
— Оксано Юріївно, від нашої групи вітаю вас зі святом! Нам дуже пощастило мати такого викладача! Будьте завжди квітучими і щасливими. Ми вас так любимо! — Арсен вручив букет, обійняв і легенько торкнувся губами до Оксаниної щоки.
Оксані здавалося, що нема в цьому світі нікого, щасливішого за неї. Вона відчувала, що з дня на день Арсен наважиться сказати про с1вої почуття.
… До Оксаниного кабінету хтось постукав, коли вона саме милувалася сонячним зайчиком, що стрибав від люстерка по стінах, і планувала завдання на завтрашню самостійну.
— Заходьте…
Двері відчинилися. На порозі стояв Арсен. Якийсь розгублений і щасливий, з вогниками в очах і скромно захованою посмішкою, що, здавалося, лилася з душі.
— Оксано Юріївно, можна? Навіть не знаю, з чого почати, — промовив Арсен, заходячи до кабінету.
«Ну нарешті ти прийшов!» подумала Оксана, але сказала інше:
— Що трапилось, Арсене? Я слухаю.
— Це дуже особисте, але ви маєте мене підтримати. Я найщасливіший хлопець у світі, тож вибачте, що трохи слова плутаються… Я б хотів відпроситися завтра із самостійної, бо хочемо з коханою нести до РАЦСу заяву.
— Звичайно, несіть, потім самі напишете. До побачення, — якось автоматично відповіла Оксана Юріївна і опустила очі.
— Дякую вам! До побачення! — переповнений радістю зачинив за собою двері Арсен.
Кілька чистих сльозинок впали на сторінки розгорнутої книжки. Тремтячою рукою Оксана дістала з сумки заспокійливе, яке носила з собою ще від захисту. Яка ж наївна! Психолог, а й сама не помітила, як вимріяла нереальні стосунки…
Гуртожитська кімната зустріла Оксану як давній товариш, щиро й привітно, і аромат свіжозвареної кави трохи заспокоїв зранені почуття. Дівчина сумно глянула на «Кохання вогню і води». Гарне полотно вийшло, шкода, що так і не дописане. Треба буде виставити картину на продаж у мистецькій галереї і перерахувати отримані гроші на допомогу нашій армії.
… — Знову сама?! Ну коли ти вже мені зятя привезеш? — жартівливо насварилася мама, міцно обіймаючи та цілуючи доню, що суботнього ранку приїхала додому першим автобусом.
Зайшли до хати. Поснідали смачними варениками, попили чаю, вдосталь нагомонілися, і Оксана відчула, що сонце надворі засяяло якось яскравіше і що на душі їй аж посвітлішало.
— Оксанко, сонечко, забула ж найголовніше розказати! У вівторок заходив Степанишин Сергій, з яким ви у школі дружили. Запитував про тебе. Таким гарним став, ще сім’ї нема, додому рідко приїжджає, бо працює в Луцьку лікарем. Попросив твій номер телефону, сказав, що хотів би зустрітися. І про моє здоров’я розпитував. Хороший хлопчина, нема що казати, — мамин голос раптом затремтів.
При згадці про своє перше кохання Оксана щиро посміхнулася. Може, й дарма вона багато років тому так жорстко перекреслила ще й не початі стосунки.
— Справді? Мамусю, тоді вам негайно допоможу закінчити ремонт, а раптом і справді зятя скоро доведеться приймати? — усміхаючись, Оксана втерла найдорожчу сльозу з маминого обличчя.