Відома поетеса Світлана Костюк (на фото), яка бореться з важкою хворобою, стала переможцем престижного міжнародного літературного конкурсу...
Відома поетеса з міста Нововолинська Світлана Костюк не лише мужньо бореться з важкою хворобою, а й пише зворушливі і болючі вірші. Що її спонукає до цього, як вдається досягти творчих вершин, що вважає головним в житті – про це та інше в інтерв’ю
Алла ЛІСОВА
— Пані Світлано, ви стали переможцем престижного міжнародного літературного конкурсу в Італії під філософською назвою «Між словом і вічністю». Що для вас означає ця перемога? — Нещодавно довідалася, що серед 452 учасників цього урядового творчого змагання отримала п’яту премію. Це вперше за 16 років відзначили українку! У конкурсі, де твори представляли чотирма мовами – англійською, іспанською, французькою та італійською, брали участь поети з різних країн світу. До другого туру вийшов 121 учасник, серед них і я. І це було неочікувано, оскільки мої поезії подавали в перекладах. Знаковим став вірш «Любов, лише любов врятує світ…» з останньої збірки «Траєкторія самоспалення». Це був своєрідний мій посил для Європи, для світу. У цій збірці писала багато і про війну на Сході, і про Майдан. Але хотілося надіслати щось оптимістичне, яке вселяє надію, дає підстави для впевненості, що любов у широкому сенсі слова – до батьківщини, родини, коханої людини – врятує світ. — Знаю, що з великими зусиллями, та все ж потрапили на церемонію нагородження… — Я й не сподівалася, що запросять до Неаполя. Свою мрію побувати в цій сонячній країні, де живе багато наших земляків, спочатку сприймала як фантастику, адже дорогу потрібно було оплачувати власним коштом. Для мене це нині нелегко – моя боротьба з важкою недугою ще триває, мушу думати про шосту хіміотерапію. Але такі перемоги окрилюють, дають наснагу до життя і творчості… Дуже зраділи моєму успіху українки в Італії. Вони відразу зголосилися зустріти, влаштувати, організувати презентацію книги «Траєкторія самоспалення» при Посольстві України в Італії. До речі, завдяки їм я взяла участь у конкурсі. До останнього дня не хотіла цього робити, аж поки одна колишня наша вчителька не наполягла, сказавши, що сама готова представити журі мої твори. Італійські українки й першими дізналися новину про мою перемогу. Поки мене не почали вітати, я не розуміла значимості цієї нагороди. До речі, серед тих, хто поспішив це зробити, – нобелівський лауреат із Китаю Мо Янь, екс–прем’єр–міністр Пакистану Факхар Заман, українська діаспора з Італії, Канади, Польщі… Юрій Лазірко, львів’янин, що проживає в Нью–Йорку. Він, до слова, перекладав мої вірші англійською мовою. Такою широкою підтримкою я була вражена і розчулена до глибини душі. І приємно не так за себе, як за свою країну, що нашу поезію почули у світі і що вона чогось варта. А ще переконуюся, що, виявляється, живу й пишу недарма… — Які яскраві враження привезли звідти? — Два дні перебування в Неаполі були дуже насиченими. Зустріли мене наші українки з асоціації «Онлус», оточили великою увагою і теплом. Організували чудову екскурсію містом (супроводжував на автомобілі італійський актор Гайтано). Показали історичні місця, Везувій. Я купалася в морі, скуштувала італійської піци. Того ж дня була презентація книги «Траєкторія самоспалення» українській діаспорі. Бачила сльози на очах наших жінок, розуміла і відчувала їх… У кожної – своя непроста історія, варта написання цілого роману. Просили залишитися хоч на тиждень… Замовили мої книжки для дітей, для цілого класу української школи. А на церемонію нагородження поїхала група підтримки з гарними квітами. Всі – красиві, сонячні, вільні у цей вечір від рутинної роботи. Мене нагороджував мер містечка Кассорії біля Неаполя. Одній із небагатьох (тоді нагороджували–номінували італійських видатних художників, літераторів, музикантів, критиків, співаків, заслужених працівників духовної сфери, культури, консула Америки в Неаполі) надали право сказати коротке слово про Україну, про нашу поезію… Відчувала до себе особливе ставлення, особливу увагу. Дякую всім, хто підтримав, хто посприяв цьому візиту. Гадаю, що я достойно представила свою країну, рідне місто і рідну Волинь на цьому престижному заході. — Пані Світлано, не могла без захоплення і водночас внутрішнього щему читати про вашу участь в ще одному літературному заході – «Книжковому арсеналі», куди ви поїхали після складних процедур у лікарні… — На «Книжковому арсеналі» була презентація моєї нової книжки «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах», яка вийшла друком у видавництві «Букрек» у Чернівцях наприкінці минулого року. Справді, тоді минуло лише три дні після четвертої хіміотерапії, почувалася не вельми добре, тому захід мав відбутися без мене. Але чимало моїх друзів, серед яких поети, композитори, співаки, писали, що вони прийдуть і все організують, тому не змогла не поїхати. Була просто вражена тим, скільки талановитих людей готові мені підставити плече. Тоді й остаточно вирішила зібрати свої сили в кулак, щоб бути разом із ними в Києві. — Завдяки творчості, особливо останній збірці, тепер маєте ще більше друзів – реальних і віртуальних, які просять-закликають не здаватися у складних життєвих ситуаціях і яким ваша поезія виявилася дуже потрібною… — Останні роки з’явилося відчуття, що мушу брати участь в усіх заходах. І писалося так, як ніколи в житті: швидко, але важко, після деяких віршів почувалася хворою і наче вихолощеною. Для мене самої загадка, як творилася ця книжка, котру дехто вважає пророчою, дехто – фатальною… Було, що сварили, чому не змінила назви, якою, мовляв, накликала щось недобре на себе. Насправді, коли працювала над нею, хтось ніби водив моєю рукою… У збірці три розділи – «Майдан», «Особисте» і «Переклади». Це мій Майдан, адже крізь свою душу пропускала ті події, які відбувалися в країні. Багато хто, читаючи, каже, що вона виявилась віщою і для країни, і для мене. Під час її написання не раз наздоганяло якесь передчуття, що спалювало зсередини. Я прокидалася вночі й записувала. Завершила роботу над цією книжкою в грудні – і тоді лише дізналася про свій діагноз… Але якою до мене прийшла назва, такою вона й має залишитись. Мені часто пишуть хворі або ті, в кого якась біда. Багато людей, перебуваючи у дуже важкому стані, у відгуках кажуть, що їм після прочитання поезій стає легше. Можливо, вони бачать мій біль і їхній власний видається їм меншим? Але в будь-якому разі я щаслива, якщо хоч крапельку комусь допомагаю… Тепер працюю над наступною книжкою «Зцілення Любов’ю». І вже пишуться оптимістичні речі, і хочеться вірити, що в нашій країні все буде добре. — На вашу думку, коли гримлять гармати, поети мають мовчати? — Коли народ розчаровується в політиках, коли вірить не всім священикам – люди шукають Слово. І якщо воно щире, то може бути сильнішим від зброї. Тому коли гримлять гармати – музи не мовчать. Поетом не призначають… Це – твоя доля, карма, хрест. І якщо ти не можеш не писати, якщо це для тебе як дихати – тоді ти поет… Шанувальники радять пробувати прозу. Але моя душа ще не виплакала й не виспівала всіх віршів. Я ще не все сказала в поезії… — Що для поета головне у житті? — Не вершини, які досягає… Перемоги не приходять, коли ти їх аж дуже хочеш чи шукаєш. Був період, коли взагалі думала, що мені місяць залишилося жити. Але є вищі сили, які вирішують це. До того ж успіх має й інший бік – разом із ним з’являються заздрісники, і прикро, коли бачиш серед них колег чи друзів… Водночас я впевнена, що за кожен прожитий день, за все, навіть випробування, які доводиться терпіти, треба дякувати Богу. Адже те, що трапляється з людиною, – не випадковість. Можливо, я повинна була переоцінити дещо в житті. Тепер, зізнаюсь, живу кожен день – як останній. Спішу сказати добрим людям добрі слова, з кимось приємним поговорити, когось розрадити, хоч і самій буває важко. Хочеться, щоб світ змінювався на краще, щоб у ньому стало більше світла і добра, щоб поезія невидимим смичком торкнулась людських душ. Бо від кожної людини щось-таки в житті залежить...
ДОВІДКА «ВОЛИНІ-НОВОЇ» Світлана Костюк народилася 30 листопада 1964 року в селі Кукли Маневицького району Волинської області. Місцеву десятирічку закінчила з золотою медаллю. Освіта вища філологічна – Волинський університет ім. Лесі Українки (місто Луцьк). Проживає в місті Нововолинську. Автор книг поезії «Спалахи душі» (1998), «Наодинці зі світом» (2012), «Маленьке диво» (для дітей, 2012), «Листи без конвертів» (2013), «Про що шепотіли листочки» (2014), «Мереживо чудес» (2014), «Траєкторія самоспалення» (2015). Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, дипломант Міжнародного конкурсу «Зірка Полин», лауреат і переможець двох етапів Міжнародного літературного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» («Склянка часу» – до 200–річчя від дня народження Шевченка), переможець конкурсів «Сто творів, які варто прочитати цього літа», «Викрадення Європи», «Незламні українці» (ГО «Твоя ініціатива», 2015).
ВІРШІ СВІТЛАНИ КОСТЮК
ххх Каємось… каємось… Боже, як часто ми каємось… Вкотре уже на ті самі граблі наступаємо… Змін боїмося… обставин якихось лякаємось… Тішимось думкою: маємо те, що вже маємо… Віримо тим, хто давно розминувся із вірою, Чуємо те лиш, що дуже хотілося б чути… Кажемо іродам, всім почергово, «осанна» і «вірую»… Потім ламаємо голови: як же нам бути? Списуєм все на ментальність (О, це ми вже вміємо!) В генах, мовляв, закодовано бути рабами… Може, що зміниться, – все-таки потайки мріємо, Бога благаючи – просячи: «Зжалься над нами!»
ххх Наливаються кров’ю очі нової доби Щось втрачає душа у скаженій оцій круговерті І ростуть домовини так рясно як в лісі гриби І стає страшнувато бо ми вже звикаєм до смерті Якась сила бісівська керує парадом мармиз Боїмося себе і почути не можемо брата Невблаганно і вперто котимось котимось вниз Під приціл автомата І кричати буває так важко як інколи в сні І від тебе уже не залежить в тій гонці нічого Двадцять перше сторіччя Осанна кривавій весні І єдина надія на вкотре розп’ятого Бога
ххх Ми знали, за що вмирали, за що не вижили… Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили… Аби ви жили достойно, бо того варті, Ми будемо вічно стояти в небесній варті… Могло все інакше бути, та довго спали ми… Візьміть же свободу із наших долонь пропалених… Із наших сердець надії черпніть високої, А ще… збережіть Україну у мирі та спокої… Ми знали, за що вмирали…і ми не каємось… А пильно У ваші очі З небес Вдивляємось… Любов, лише любов врятує світ... Цей дивний світ з пожарищами й війнами І Божий слід глибокий Божий слід І світло за відчиненими вікнами І милосердя тихе мовчазне І співчування до живого й сущого А все лихе мине колись мине Несемо хрест тяжкий задля грядущого Де буде мати сонячна як день І добрі люди дивом зачаровані І зорепад нечуваних пісень І почуття Всевишнім подаровані
x x x Мене для цього світу вже нема – Я вигоріла, вицвіла, німа… Несуть мене, спустошену й розп’яту, З «двохсотим вантажем» у кожну хату… Душа моя, ранима й безборонна, Відлунює у всіх церковних дзвонах… Над ними дух Спасителя витає… Для інших вже нема мене. Немає…
