Сіму Дмитрівну Кордунову знаю вже не одне десятиліття, зустрічалися переважно на різноманітних літературно-мистецьких імпрезах...
Сіму Дмитрівну Кордунову знаю вже не одне десятиліття, зустрічалися переважно на різноманітних літературно-мистецьких імпрезах... Інколи вона читала зі сцени свої гуморески — спочатку зал тамував подих, а потім розпливався в посмішці або й вибухав сміхом. Одна за одною у неї виходили збірочки гумору, поезії, прози, краєзнавчих досліджень. А якось її сусідка, героїня однієї із попередніх «Квіткових підков», розповіла, що Сіма Дмитрівна кохається у квітах
Валентина ШТИНЬКО
Уже кілька літ, як у моєму квітнику прижився блакитний, кольору весняного неба, дельфініум від Сіми Кордунової. Оскільки сорту його не знаю, то називаю просто Симчик і бережу, бо інших квітів такої рідкісної барви не надбала. Мабуть, у житті нема нічого випадкового, бо оце нарешті трапилася нагода поговорити із Сімою Дмитрівною про квіти, а потім і побувати у її домі в селі Полонка, що сусідить із Луцьком. А оскільки з’ясувалося, що ця незвичайна жінка — ровесниця моєї мами, то розмова набула особливо теплої тональності. — У моєму рідному Лаврові, — пригадувала моя співрозмовниця, — біля дому ріс дуже великий квітник. То було дивно, бо за Польщі земля була дорога і кожен клаптик намагалися використати раціонально. А яка користь від квітки? Хіба та, що хата стояла як у віночку. Тринадцять кущів півонії, як зацвіте — рожева, темно–рожева, біла і рання… Я дуже любила білу, там якийсь особливий відтінок аромату! Та в 1943–му хата згоріла. Ми вискочили в ліс, у чому були, бо жили під лісом. Усе забрав вогонь, єдине, що залишилося, — квітник. У ньому й розкошувало моє дитинство. А за якихось сотню метрів — ліс. А там — і суничка цвіте, і барвінок, і медунка… На полі — теж різнобарв’я. Віночок із «зозульчиних черевичків» такий гарний! Пригадую, як мені було шкода кукіль вирвати, а мама казала, що треба, бо він отруйний… А коли зацвітають флокси, вони завше пахнуть мені домою і жнивами. Заплющу очі й бачу: дожинають нивку, останній сніп, мама скраю залишає «бороду» (кільканадцять незжатих стебел пшениці) і довкола серпом «оборює», тоді зіллям витирає серп, засіває ту символічну «нивку», серпом же й волочить, тримаючи його не голою рукою, а через запаску, далі в’яже «бороду», заквітчуючи її флоксами, бо саме вони тієї пори зацвітали. Тому їх запах і запах пшеничного стебла сплетені для мене воєдино. Це ж усе придумано людьми, оте дійство все обставлялося так, щоб було гарно, і за кожним обрядом ховався якийсь значущий символ. Це ж поезія, поезія дій і життя. Тепер цього нема і ми духовно бідніємо. Та все ж, гадаю, та дитина, яка в селі, серед природи росте, вона душею не збіднюється, — робить висновок письменниця і продовжує: — Квіти любила і мама, Феодора Макарівна, і бабуня, Марта Іванівна Кордунова, вона переважно за ними й доглядала. Квіти у нас росли не лише на вулиці. У хаті було багато вазонів. Біля вікон стояли такі плетені з лози кошики, тепер таких і не бачу, в які вміщалося чимало горщиків із рослинами. А з великих, пригадую, розлога китайська троянда, фікус і олеандр, який цвів пишним рожевим цвітом, відтоді також більш ніде такого не бачила. Ще прикрашали дім кілька розмаринів і аспарагус, на той час — обов’язковий весільний атрибут. Ним прикрашали сукню молодої, вплітали у віночок, робили весільні букетики. Оте, що називають «квітка». Тому односельчани не раз за ним приходили перед весіллям. І, звісно, алое, яке чомусь називали будяк, бабуня казала: «То на лікарство…» А ще Сіма Дмитрівна пригадала, як приходили щовесни жінки до бабуні по півонії. Вона охоче ділилася з ними, але перед тим обов’язково питала: «Гроші маєш?». Господині вже знали, що у ямку, звідки відкопали корінець, обов’язково треба вкинути кілька дрібних мідних монет. Це наче задобрити рослину, щоб і тут не звелася, і на новому місці прийнялася. Слухаючи свою співрозмовницю, пригадала, що не раз доводилося чути чимало майже містичних засторог і прикмет щодо посадки й пересаджування півоній біля дому. Цікаво, чи чули про них і наші читачі? Якщо так — пишіть нам, розкажіть, поділіться власним досвідом. Будемо щиро вдячні. А тим часом Сіма Дмитрівна оповідала: — Як побудувалися ми у Полонці, то намагалася завести усі ті квіти, що були вдома, щоб стільки їх було, як там. Навіть півонію домашню встигла забрати, а багато що пропало… Побувавши першого весняного дня в обійсті квітникарки, навіть цієї не найкращої для рослин пори, коли вони ще додивляються, хоч і безсніжні, але зимові сни, не могли не помітити, що квіти тут у пошані. Відчувалося, що хризантеми радували своїми барвами до самих заморозків, обіч доріжки, привертаючи погляд, оскільки іншої зелені у цей час ще майже нема, стелився барвінок. А біля самого входу в дім уже цвіли підсніжники (галантуси). Тут їх ціла невеличка плантація. Переступивши поріг гостинного дому, ми з колегою–фотокором потрапили у справжнісіньку оранжерею. І не лише тому, що Сіма Дмитрівна нещодавно відсвяткувала свій 85–річний ювілей, подарувавши краянам творчий вечір «Я по волі Божій — українка. І мене не можна розтоптати», який відбувся у Палаці культури міста Луцька. Тож подаровані шанувальниками її таланту троянди, гвоздики, тюльпани ще не встигли зів’янути. З вікон же привітно визирали пеларгонії,бегонії, алое, бальзамін та безліч інших квітів, виплеканих її руками. Дарма, що назв деяких із них господиня і не знає. Щодо догляду — у неї одна–єдина порада для всіх сортів, видів і підвидів: «Їх просто треба любити!» Бо ж як без любові можна було виростити отакенний кактус, майже у ріст самої господині! Вона його називає «кактус, який живе на ганку». Це за теплої погоди. А на зиму ховає його в утеплену веранду. На наше запитання, скільки ж часу знадобилося, щоб виросло таке диво й звідки воно примандрувало, загадково усміхається: «Подарували літ шість тому. А кактусові вже з 50…» Звісно, у розмові з автором 16–ти книжок не можна було оминути літературної теми, адже моя героїня — член кількох громадських організацій, а нині продовжує працювати над краєзнавчою книгою про Полонку. Книга про рідний Лаврів «Колиска родинна» уже написана й видана. Зробила Сіма Кордунова подарунок і до свого ювілею. Буквально цими днями побачила світ у видавництві «Надстир’я» збірочка її поезій «Що в пам’яті живе». А минулого року в тому ж видавництві вийшли вельми оригінальні, смішні й актуальні збірки гумору і сатири «Чекаємо з моря погоди?» та байок «І звідки та біда?» Власне, саме про цю грань таланту Сіми Дмитрівни мені й кортить поговорити якнайдокладніше. Проте, щоб зберегти «чистоту жанру «Квіткової підкови», ми домовилися, що зробимо це в інший час і в іншому місці. Хочу лишень нагадати її своєрідний життєвий девіз, із якого я черпаю життєвий оптимізм і для себе особисто: — Живу завдяки Божій ласці, і якщо Бог дав мені стільки років, то я повинна чимось віддячити, і це мені додає наснаги.
КІЛЬКА ШТРИХІВ ДО БІОГРАФІЇ СІМИ КОРДУНОВОЇ Народилася 14 лютого 1931 року на Лаврівському хуторі у багатодітній сім’ї. Село Лаврів вважали «бандерівським», тому долю її краян легкою не назовеш. Батька, Дмитра Кордунова, хлібороба, який знав напам’ять «Кобзар», забрали у 1944–му і спровадили до Уфи, де назавжди загубилися його сліди. Односельчанин, якому вдалося вижити, потім розповів, що знесилений від голоду, батько впав на поромі. Товариші хотіли його підняти, але конвоїри не дозволили: «Пусть подыхает! На одного бандеровца будет меньше!» Родина так і не дізналася, де батькова могила. Історію України вивчала із батькових пісень. Його улюбленими були «політичні», про Байду, Кармелюка, Морозенка... У 1957 році закінчила Луцький педагогічний інститут ім. Лесі Українки. За фахом філолог. Має досвід роботи із сільськими, міськими дітьми та вихованцями дитбудинку. Чоловіка, директора школи, світлої пам’яті Євгена Зосимовича Мисливчука, часто «перекидали» з місця на місце. Виховали сина і доньку, рід Кордунових–Мисливчуків продовжують троє внуків. Вірші почала писати ще в молодості, однак внаслідок критичного ставлення до власної творчості в літературу прийшла пізно. Перша збірочка побачила світ у 1992 році. Нині зізнається: «Найбільше у цьому житті люблю дітей і квіти. А Слово — то спосіб поділитися з людьми тим, що на душі».
