СТЕПАН КРИВЕНЬКИЙ КАТЕГОРИЧНО ВІДМОВИВСЯ ПРАВИТИ ПІСНЮ «ВОЛИНЬ МОЯ»

І прості, й імениті жителі нашого краю кажуть: навіть якби він не написав більше жодного твору, завдяки їй все одно був би всенародним кумиром

...Щоранку збираюся на роботу під радіопозивні поліського краю:
Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя
сонячна, ―
і подумки наспівую пісню, яка облетіла світ. Щоразу, коли беру до рук збірку із назвою лебединого татового твору, відчуваю серцем його любов до музики.
Самодіяльний поет та композитор, заслужений працівник культури України, Почесний громадянин Волині Степан Федорович Кривенький… Для мене він був просто татом, людиною-сонцем, яка виконала Божу заповідь любити ближнього, плекала талант, даний Творцем, щоб стати Співцем своєї Батьківщини. Сьогодні всі слова про нього мені даються крізь сльози. Навіть ці: «Коли я народилась, мама хотіла назвати мене Вітою, але тато сказав: «Буде Леся, як Українка»

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

І КУБАНЦІ ЗАСПІВАЛИ: «КУБАНЬ МОЯ, КРАСА МОЯ…»
Минули роки, відійшли у Вічність спершу тато, п’ять років тому ― мама, а я все згадую, як він заходив у кімнату з усмішкою і казав: «Я написав нову пісню». Брав у руки баян, я ― скрипку і смичок, ненька ― аркуш із написаними дрібним почерком словами… І наставала чарівна мить, з якої починалося життя багатьох творів Степана Кривенького. Батько тоді був таким красивим, що серце завмирало від його одухотвореності.
«Волинь мою» свого часу ми теж вперше виконали разом. Це був домашній дебют зі скрипкою і маминим підспівом. За словами директора Будинку культури села Вільхівка Людмили Процюк, це був 1977-й, коли їхній хор готувався до виступу на обласній сцені. Сьогодні вона звучить такою, як народилася. Хтось пробував підправити слова, обласні музикознавці казали, що пісня надто схожа на вальс. Але на будь-які зміни в тексті і нотах тато відповідав категоричною відмовою, хоч, як правило, завжди прислухався до зауважень. Того ж року вона була записана у Волинській студії звукозапису у виконанні «Хлібодара» із солісткою Людмилою Хом’як (у заміжжі Ващук) і акомпанементом Степана Кривенького.
«Волинь моя» не відразу стала візитівкою області, хоча тепер звучить у полі, на вечорницях, на весіллях. Гімн нашого краю лунає в Україні та за кордоном. На свої мови її переклали білоруси, поляки, чехи. Нині покійний журналіст Леонід Лагановський був приємно вражений, почувши, як у Болгарії «Волинь мою» співали німці. Радник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, заслужений журналіст України Святослав Пирожко дивувався, як емоційно її виконують донеччани. А кубанці! Вони так і співають: «Кубань моя, краса моя, земля моя сонячна». До речі, завдяки Святославу Пирожку у 1983 році, коли він був призначений головою комітету по телебаченню і радіомовленню виконкому Волинської обласної ради депутатів трудящих, мелодія пісні «Волинь моя» стала позивними Волинського радіо.

 ЗАМІСТЬ КАЗКИ ПРОСИВ МАМУ ЗАСПІВАТИ
…Довгожителі-вільхівчани розповідали мені, що у тата очі були, наче волошки в житі. Підростав, спинався на ніжки, а мама Євдокія в’язала колоски у снопи. Обіймаючи сина, ненька не думала, що 6 квітня 1941 року вона народила Піснедара.
Люблю я край свій,
Сади й діброви,
І спів пташиний у гаях,
А то ж від щастя
чи від любові,
Сіяють сльози на очах, ―
напише через роки про малу батьківщину Кривенький у пісні «Пливуть хмаринки». І заспіває про неї так гарно, що зачарує слухачів в Америці, Англії, Канаді, Австралії, і що улюбленими донині у тих далеких країнах стануть його «Ясени», «Журавлі», «Вишиванка»…
У дитинстві він найперше поспішав сільською вулицею до того двору, звідки линув наспівуваний кимось із сусідів український мотив. Їх малий Степанко міг слухати годинами. Він і замість казок просив маминих співів ― безцінних уроків народного мистецтва.
Ще під час Великої Вітчизняної війни, чи то від рясних сліз, що текли завжди, коли бачив матусину тугу за батьком, чи від смертоносного вогню здоров’я Степанка надломилося. Світ навколо почав бачити наче в тумані. З лікарні чотирирічний хлопчик повернувся в окулярах. Та як втішився, коли на світанку знову опинився у міцних татових обіймах. Спросоння виціловував припорошене обличчя і все питав, чи закінчилася війна?!
Батьку мій, розлючені
гармати
Ти заставив змовкнуть
назавжди,
В двадцять літ нам
посивіла мати,
Батьку мій, не знав
би цього ти.
(«Батьку мій»)
А що то радості було, як на стільці уздрів трофейну гармошку! Торкався до неї і не вірив, що той скарб тепер буде у їхньому домі. Все чекав, коли йому, як і старшому брату Євгенкові, вистачить сили взяти його в руки.

І НА КОНІ МЧАВ ДО МУЗИКИ
Зрозумівши, що менший син народжений для творчості, батьки віддали його в музичну школу. Згадуючи здібного учня, колишні викладачі розповідають, що за п’ять років навчання гри на баяні не пропустив жодного заняття, хоча доїжджати до школи доводилося навіть верхи на коні. «Мчав я на ньому до музики, мов летів на крилах. А кругом були поля, густі пшениці, колосок горнувся до колоска, як у найгарнішій пісні слово до слова», ― згадував той час уже зрілий поет Степан Кривенький. Можливо, саме ті миті надихнули його на слова другого куплету «Волині моєї»:
Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Після закінчення Луцького культосвітнього училища його випускник узяв творчий старт у рідному селі Вільхівка, де з 1958 до 1992 року працював художнім керівником Будинку культури. У 1961 році створив хоровий колектив із милозвучним йменням «Хлібодар», що об’єднав різних за віком і професіями людей. У роботі над репертуаром з’явилися перші авторські пісні ― про весну, жито, дівочі мрії.
Аматорам «Хлібодара» вистачало півпогляду або ледь помітного руху плечем, посмішки, щоб зрозуміти, чого хоче від них керівник. Вони не дивувалися, коли бачили, як маестро раптом перевертав баян і продовжував грати найскладніші мелодії. Як навіть іграшковий інструмент у його руках звучав наче професійний.

КАНАДСЬКІ ГОНОРАРИ ЗАБРАЛИ НА «БЛАГОДІЙНІСТЬ»
Наприкінці 1980-х моя мама, Марія Климівна, почула, що з Канади «чоловікові йде великий гонорар» за виконання серед діаспори його пісень «Волинь моя», «Ясени» і «Вишиванка». Вже після смерті тата один із водіїв колишніх парткерівників розповів, що 5 тисяч доларів від канадської студії звукозапису надійшли до Львова. Зрозуміло, для громадянина СРСР сума була захмарною. З розповіді того ж водія, всю дорогу з Горохова до Львова чиновники не втомлювалися повторювати Степану Кривенькому, що гроші потрібні двом дитячим будинкам, натякали, що, не відмовившись від них, можна потрапити до списку ворогів народу. Байдужий до слави і розкоші, тато не заперечував проти «благодійництва». Не вчитувався у папери, просто підписав їх і полегшено зітхнув, ніби позбувся чогось такого, що робить людину залежною. Зі Львова привіз платівку із записом пісні «Волинь моя», що прийшла разом із гонораром. Дружині пояснив: отримав її як дарунок листом, історію з доларами назвав чиєюсь безглуздою вигадкою.
Тим часом своє коротке життя прожив у квартирі без зручностей, яку отримав у районному центрі після одруження у 1968 році. З дружиною Марією познайомився у віддаленому селі Гектари, в якому мама працювала завклубом. Одного разу тут мав проходити обласний семінар. А у Марії-баяністки, яка також закінчила Луцьке культосвітнє училище, на руці, як на біду, утворився величезний нарив…
― У мене є такий Кривенький, що за півгодини зіспівається з твоїми артистками, ― сказав розгубленій дівчині завідувач відділу культури Микита Ліпич.
Так і сталося. Концерт закінчився, а два юні серця, зустрівшись, склали тільки для себе Вічну Пісню Кохання.

«Я НЕ ЗМОЖУ ЖИТИ БЕЗ «ХЛІБОДАРА»…»
Слава про віртуозного баяніста, який за короткий час навчився грати на фортепіано, цимбалах, сопілці, бандурі, саксофоні, гітарі, скрипці, трубі, ширилася все далі й далі. Сьогодні в Горохівському районі немає такого закладу культури, на сцені якого не побував би Кривенький. Не відмовляв колегам, коли потрібно було готувати звітний концерт, у розпалі жнив допомагав агітбригадам. Водночас працював баяністом Горохівського районного будинку культури. Маючи ідеальний слух, майже не дивлячись у ноти, виконував складні твори, акомпанував хоровим колективам, які тоді тільки починали діяльність, а сьогодні удостоєні почесних звань: народній аматорській чоловічій хоровій капелі, мішаному хору, народним аматорським фольклорним колективам, солістам, тріо… Створив чоловічий квартет у складі відомого художника-іконописця Олександра Корецького, Миколи Лукашевича, Ярослава Ємчика і самого Степана Кривенького.
У газеті «Будівник комунізму» за 1 січня 1969 року натрапила на такі рядки: «Молодого самодіяльного композитора Горохівщини Степана Кривенького слухали не тільки земляки. Закосичені пісні з барвами росяних ранків, з переливами хвиль колоскових, з урочистими ритмами ходи нашого краю полонили слухачів Луцька, Києва, Бреста, Мінська… Хлопець не тільки пише музику, а й чудово співає. Хор Горохівської райспоживспілки, яким він керує, на фестивалі самодіяльного мистецтва одержав срібну медаль».
Ще один випадок у батьковому житті став для нього випробуванням на вірність своїй Вільхівці, Горохівщині, Волині, які оспівував у своїх піснях:
Де ще знайти таку красу,
Як в казці намальовану,
Як нерозплетену косу,
До серця причаровану.
(«Волинь моя»).
Його зір погіршувався з року в рік. У дитинстві лікувався в обласній і столичній клініках. Пізніше виникла необхідність проходити постійні обстеження в одеському інституті Філатова. Там зробили дві складні операції, які дали можливість хоч погано, та все ж бачити. Реабілітацію після них проходив у санаторії «Родина» на узбережжі Чорного моря.
Чергова поїздка на південь у вересні 1989 року, здавалося б, нічим не відрізнялася від попередніх. Та коли через 24 дні батько не приїхав додому, сім’я захвилювалася. Почекавши ще два дні, мама надіслала телетайпом запит в одеську міліцію. Відповідь прийшла незрозуміла: «Степан Фёдорович уехал на гастроли».
Коли ж повернувся додому, то розповів, що в санаторії створив хор із відпочивальників. У ньому чотириголоссям заспівало понад 40 чоловіків і жінок. Навчив їх своїх пісень та творів інших українських авторів. Новим колективом зацікавилися Одеська філармонія і мережа закладів відпочинку. Хор запрошували з концертами у різні санаторії. Слава про нього розлетілася по всьому узбережжю. Тоді й почалися ці гастролі…
Розповідаючи про них із усмішкою, тато не сказав, що в Одесі йому пропонують постійну високооплачувану роботу, мамі ― теж, мене із Львівського університету імені Івана Франка, в якому саме навчалася, готові перевести в Одеський державний університет. Сім’ї пообіцяли квартиру. Про все це ми дізналися пізніше із двох листів, в яких було прохання дати згоду на пропозиції. Мама намагалася вмовити залишити наше скромне помешкання, в якому не було ні опалення, ні води, ні каналізації, але тато відповів: «Я не зможу жити без «Хлібодара»…

Візитка «Читанки»:
КРИВЕНЬКИЙ Степан Федорович (1941 ― 1992 роки) ― автор пісні «Волинь моя», що стала гімном Волинського краю. Поет, самодіяльний композитор, заслужений працівник культури України, Почесний громадянин Волині. Засновник і багаторічний керівник хору «Хлібодар», який ще 1974-го отримав звання «Народний самодіяльний».
Народився в селі Вільхівка Горохівського району в сім’ї хліборобів. Творча спадщина ― понад три десятка чудових пісень, які увійшли до збірника «Волинь моя», що його впорядкувала дружина Марія Климівна з донькою Лесею Влашинець за допомогою викладачів Горохівської музичної школи Петра Старушика і Миколи Остапчука, працівників районного Будинку культури.
1 червня 2013 року в Луцьку вулицю Фрунзе перейменували на вулицю Степана Кривенького.


«ВОЛИНЬ МОЯ»
(слова і музика Степана Кривенького)

Поліський краю дорогий,
Мені ти був колискою.
Озер блакить і синь лісів
Для мене став ти піснею.
Приспів:
Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.
Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Приспів:
Де ще знайти таку красу,
Мов в казці намальовану,
Як нерозплетену косу,
До серця причаровану.
Приспів:




На фото: «З музикою по життю» — творче кредо Степана Кривенького.