Самітник Микола: «Живу без світла, зате знаю, як співає вітер»
Єдиний мешканець села Октавин Володимир-Волинського району вже 4 роки є його хранителем
ДО НАЙБЛИЖЧИХ СУСІДІВ — 7 КІЛОМЕТРІВ
Про цього дивака чи монаха, як його називають (Микола Грома жив якийсь час у Низкиничівському монастирі, настоятель якого, отець Вікентій, дав благословення на те, щоб він носив підрясник), «Волинь–нова» розповідала три роки тому. Тож відома і його непроста доля, і те, що цей молодий чоловік змалку полюбив самоту, бо коли у Дігтеві в діда жив, то хата теж стояла за кілометр від села. Вже тут, в Октавині, від якого до Зимного – сім кілометрів, Микола навчився слухати пісню вітру: «як тонкий спів, то з півдня дме, як зі сходу, то вже грубий голос – тоді аж рве шифер на даху. А як із заходу чи з півночі, то ніби й хата ворушиться…»
Вже тут, в Октавині, від якого до Зимного – сім кілометрів, Микола навчився слухати пісню вітру: «як тонкий спів, то з півдня дме, як зі сходу, то вже грубий голос – тоді аж рве шифер на даху. А як із заходу чи з півночі, то ніби й хата ворушиться…»
Репортаж із Октавина, що у Володимир–Волинському районі, був із тих, яким судилося мати продовження. Бо ж ми були тут взимку, коли довкруг – сніги. А як живеться самітнику навесні, влітку? Одне слово, поїздка напрошувалась. Її прискорив ще й дзвінок Миколи. Зателефонував він якогось дня і сказав, що хотів би поговорити про наболіле. А те «наболіле» пов'язане, як з'ясувалося під час зустрічі, із церквою у Ласкові. Свого часу він віддав власну хату під її облаштування, зваживши, що в цьому селі ніколи не було православного храму. Згодом, як сказав Микола, хтось пустив чутку, що він хотів би вернути своє обійстя, та не вдається. Бо, як випливає із публікації, надрукованій у лютому цього року в нашій газеті, «забирають майно в сироти». А сам сирота, як висловився, і думки не мав виганяти вірян зі своєї хати, де була церква. Хоч закінчилося саме так: люди облаштували храм у колишньому складі–магазині.
— Мені не вірили, що я хату не забираю, – каже Микола. – А з часом усі зрозуміли, що я ні в чому не винен. Сам же колись віддав житло, бо хотів зробити односельчанам добре. Я на той конфлікт не дуже звертав увагу. Хоч, звичайно, було прикро. Мав надію, що рано чи пізно Бог покаже, хто правий. Як написано у Святому Письмі, «усе таємне стає явним». У селі знають, хто колотнечу цю зчинив.
До речі, ми лише за другим заходом зустрілися з Миколою. Бо коли перший раз, ще у травні, приїхали в Октавин, то його не застали. Був він того дня, як розповів, у Ласкові, оскільки тепер треба ще й там оселю доводити до ладу.
«ІЗ БОЖОЮ ПОМІЧЧЮ ДАМ СОБІ РАДУ»
Три роки тому, коли ми відкрили для себе і наших читачів самітника з Октавина, Микола тримав корову. Але вона, як дізналися, заслабла.
— Фермер із села Горичів Володимир Оніщук, поля якого тут неподалік, привозив ветеринара, уколи робили, але не помогло. Довелось дорізати, – розповідає молодий чоловік. – А купити другу нема змоги, бо то великі гроші треба мати…
Тож завів Микола дві кози. Хоч сам молока не п'є, як зауважив, але ж поросятам є що дати, качкам трохи перепадає, «бо ж то корисно – білок там є». І, звичайно, коти ласують. На подвір'ї нас зустрічало різноголосе птаство.
— Знаєте, скільки курей у хазяйстві?
— Чом же ні? 25 курок і 3 півні. Є курчата двох порід по 5–6 штук. А сидить ще 4 квочки, тож буде поповнення. Це тут, в Октавині. А ще однокласник Володимир Єфімов, який живе у Нововолинську, купив мені інкубатор, і поклали ми 70 курячих яєць. Ясно, що у Нововолинську, бо тут у мене світла нема. 16 качок купив у людей в Ласкові.
— Ого, то буде ціла птахоферма, як усе це підросте…
На це здивування Микола каже:
— Поросят двоє маю, але вони ще малі – до свіжини далеко. Зате восени буде своє пташине м'ясо.
А ще однокласник Володимир Єфімов, який живе у Нововолинську, купив мені інкубатор, і поклали ми 70 курячих яєць. Ясно, що у Нововолинську, бо тут у мене світла нема.
— Не пропадете, одне слово.
— Із Божою поміччю дам собі раду.
Якщо вже про хазяйство говорити, то ще ж Микола має гектар поля довкруг хати в Октавині (стільки ж і в Ласкові, правда, там в оренду здає). Посіяв пшеницю, овес, трохи картоплі посадив, городини. А ще соток 15 облогує. Там глинистий ґрунт, як розповідає молодий чоловік, то дав гній – і нехай заростає, відпочиває, а вже на осінь буде сіяти пшеницю.
— А як же все це поле обробити – треба ж виорати, посіяти, зібрати?
— Фермер Володимир Оніщук допомагає – і виоре, і обмолотить, як жнива настануть. Він і насіння привезе, як сівба починається. А сію я руками. В Ласкові маю знайомого, в якого є кінь, то він приїжджає і заскороджує поле.
Ясно, що коли таке хазяйство – стільки птаства і навіть свині є, то без зерна не обійтись. Треба мати чим це все годувати. Трохи курей Микола залишає на зиму, а дещо продає, щоб мати копійку. Восени треба закупити і керосину, й олії, круп, «бо хто його знає, яка буде зима – може, така, що не вибратися з Октавина». А борошна йому не доводиться купувати. Олег Іменицький з Дігтева, як собі меле після жнив, то і йому зо два центнери привозить.
До речі, хазяйство, по суті, Миколі довелося заново розводити, бо минулого літа мав лише курей, але і їх відвіз у Ласків. Справа в тому, що тоді вирішив октавинський самітник побачити святі місця і подався у Білорусь. Потрапив за підказкою попутниці в поїзді до монастиря у Хмелєво Брестської області.
Місяць був послушником там, – розповідає Микола. – Але через 30 днів треба було покидати Білорусь, щоби вчасно перетнути кордон, – то ж інша держава. Вернувся додому на жнива. Восени знову хотів їхати у той же монастир, але сусіди ласківські стримали: «Нащо тобі так далеко вирушати – ти здоров'я не маєш, а там усі люди чужі. Якщо хочеш, то вже йди в Низкиничі – тебе монахи приймуть». І я вже більше нікуди не поїхав. Бо й зриватися з місця непросто – це ж треба все туди–сюди перевозити. Тут, в Октавині, не залишиш нічого, бо ж хата на відлюдді – рознесуть усе.
«ЛЮДИНА – ТО ГОСПОДНЄ ТВОРІННЯ»
Коли мова зайшла про те, що, маючи хату в Ласкові, Микола міг би і там жити, ближче до людей, він сказав:
— А мені тут краще, спокійніше на душі. Я люблю бути сам, наодинці з тишею. Рано встаю, молюся, потім пораюсь по хазяйству. А там, як цієї літньої пори, і до лісу вирушаю. Зараз уже суниці пішли, гриби – красноголовці, бабки… А ще лікарські трави різні заготовляю. Збираю цвіт волошок. Чай із нього дуже добрий для підшлункової залози. Вже багато років маю проблеми з нею, то щодня його заварюю. Цвіт глоду збирав, акації.
І відразу рецепти ліків від Миколи:
— Цвіт акації треба залити керосином, то від болю в суглобах дуже помічне. В мене поліартрит, то я цим тільки і рятуюсь. І чай варю з акації – дуже добрий для імунної системи.
— Від кого ви перейняли ці знання народної медицини?
— Трохи від бабусі, яка тямилася на травах, а то людей розпитую. Дуже багато їх ходить до лісу – теж збирають різну всячину, то цікавлюсь і їхніми рецептами. Щось записую, щось запам'ятовую. І вже свої набутки передаю іншим.
— Цвіт акації треба залити керосином, то від болю в суглобах дуже помічне. В мене поліартрит, то я цим тільки і рятуюсь.
Микола любить природу. Про це свідчить і те, як він знається на травах, і які барвисті півники цвітуть під вікнами його хати. Сам із цього приводу каже:
У Біблії написано, що людина – то Господнє творіння. Бог створив людину за своєю подобою, вона повинна любити все, що він дарував, – і природу з її красою також. Я з молитвою встаю і лягаю. Читаю молитовник, а інколи, як дуже втомлений, то просто говорю «Отче наш», «Вірую» – те, що напам’ять знаю. А ще 50–й псалом стараюсь хоч раз на день прочитати: «Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї і з великого милосердя Твого прости провини мої…»
«НА СВЯТОГО МИКОЛАЯ ГОСТЕЙ МАВ»
У розмові Микола не раз називав людей, які приходять йому на поміч. І говорив:
— Хтось, побродивши по лісу, зайде в Октавин води напитись. А є такі, що спеціально їдуть з дітьми до мене, просять помолитися за їхнє здоров’я. Я молюсь, Бог чує, і не було такого випадку, щоб не сталися зміни на краще. Так уже Бог дає, що я хоч і на відлюдді живу, але не забутий. Як захворію, то добрі люди і ліки куплять. Хочете вірте, хочете ні, але у травні, на святого Миколая, у моєму дворі столи були накриті на 20 гостей. Прийшли мої друзі, знайомі привітати з іменинами.
І того дня, коли ми завітали в Октавин, під хатою стояв мотоцикл. Напередодні був сильний дощ, як розповів Микола, і «дядя Вітя мусив залишити його, а сам додому вертався пішки». З особливою вдячністю говорив самітник про цього чоловіка із села Гряди Іваничівського району. Самі судіть: коли два роки тому під весну випав великий сніг, то цей чоловік став на лижі і привіз Миколі хліба, знаючи, що такої погоди йому нікуди не вибратись.
Як кажуть, на ловця і звір: поки ми розмовляли, на обійстя Миколи прийшов той самий дядя Вітя – Віталій Васильович (через надмірну скромність чоловік так і не захотів назвати свого прізвища). Видно було, що вертався він із лісу, – у кошику було декілька чималих червоноголовців, суниці і суничник на чай. Зайшов, щоб забрати мотоцикл і, звичайно, напитися води з криниці. А для Миколи прихопив «тормозок», у якому були хліб, цукор, кава, домашній плавлений сир. Як я зрозуміла, з порожніми руками він на октавинське обійстя ніколи не приходить. І коли на святого Миколая тут накривали столи на 20 гостей, то теж спільними зусиллями.
