ЛІКАРІ КАЗАЛИ: «З ТАКИМИ ТРАВМАМИ НЕ ВИЖИВАЮТЬ…»

Комісія медичної експертизи кілька разів змушувала лучанина, майора у відставці Віталія Мосійчука проходити додаткові обстеження, робити рентген-знімки. Усіх дивувало, як це він не став «овочем», адже в молодості його на бойовому завданні підвів парашут під час стрибка з висоти 1000 метрів

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

З ДИТБУДИНКУ — ЗНАЧИТЬ, З ХАРАКТЕРОМ
Інший би нарікав, що виховувався не в родині, а Віталій Дмитрович, навпаки, з любов’ю й ніжністю згадує вже покійну маму, яку в юності доля розлучила з коханим. І досі через програму «Жди меня» намагається знайти рідного батька, який після війни служив у Рожищі. Хлопця обзивали байстрюком, вітчим пасинка не жалував: у хаті своїх аж семеро. Тож найстаршого — Вітю — віддали спочатку в Ратнівський інтернат. Тричі тікав звідти. У четвертому класі його шукали більше тижня, а хлопець ховався на чужому горищі, мерз в одній сорочині холодними осінніми ночами, застудився, зліг із двобічним запаленням легень, але не каявся. Після того й потрапив у Рожищенський дитбудинок, де знайшов другий рідний дім.
— Я досі підтримую теплі стосунки з колишньою вихователькою Катериною Василівною Карпук, яка навчила любити поезію, літературу, з вчителькою фізики Поліною Степанівною Кучер, яка ставилася до мене по–материнськи, зі своїми тренерами, які прищепили бійцівські якості. Ходив на боротьбу, в інші секції, але велоспорт подобався найбільше. Першим у районі став кандидатом у майстри спорту. Як і всі тогочасні підлітки мріяв бути льотчиком, тож, закінчивши школу, поїхав «за компанію» із знайомим хлопцем у Латвію, вирішили вступати у Даугавпілське авіаційне училище. Друг закінчив школу в Луцьку з відзнакою — і провалився, а я якось здав екзамени. Та найбільше боявся, щоб медична комісія не забракувала. Конкурс був по десять душ на одне місце, — згадує Віталій Мосійчук.
Товстий лікар–терапевт виміряв тиск і оголосив вирок: «Тобі тут робити нічого, напевно, покурюєш, пиво любиш». «Та я ж спортсмен», — обурився хлопець. Голова комісії жінка–підполковник взяла документи, погортала: «Дєтдомовець? Зайдеш до мене в кабінет через 15 хвилин».
Розумів, що тиск «підскочив» через хвилювання. Тому згадав ази аутотренінгу, настанови, які давав тренер Володимир Павлович Пелех перед відповідальними змаганнями, опанував емоції. Через 15 хвилин усе було в нормі. І конкурс пройти теж спорт допоміг: у всіх навчальних закладах у ті часи були неофіційні пільги для кандидатів у майстри, а у військових училищах — і поготів.
— Зарахували на спеціальність «автоматизовані системи електронно–обчислювальних машин», треба було штудіювати вищу математику, фізику. Поліна Степанівна відправляла мені з Рожищ поштою підручники й горіхи, щоб голова краще «варила», — усміхається наш співрозмовник. — Сидів над книжками і після відбою, зубами готовий був гризти науку, аби тільки втриматися. Здав сесію нормально, з’явився час для тренувань, виступав на змаганнях з велоспорту. Закінчив училище в числі кращих, обіцяли, що направлять служити в Київ. Але, як часто буває, хтось за когось замовив слово, і в Україну я не потрапив. Скерували в Архангельський гарнізон, де мене призначили старшим техніком із обслуговування радіолокаційного обладнання. Через кілька років перевели в Шяуляй, у Литву.
Віталій Дмитрович дістає з папки чорно–білі знімки, за які кілька десятків років тому могли й «посадити», бо то була суперсекретна інформація. На фото ТУ-126— літак радіолокаційного нагляду й виявлення загрози нападу ворожих бомбардувальників з ядерною зброєю на борту. Довжина — понад 54 метри, маса з обладнанням — 170 тонн, тривалість польоту без дозаправки — 10 годин, дальність — 7 тисяч кілометрів. Таких літаків на озброєнні в СРСР було 9. І хоч минуло понад 30 літ з часу служби, Віталій Мосійчук говорить про той період життя з нотками хвилювання в голосі:
Радіолокаційний комплекс «Ліану» вивчив як своїх 5 пальців. Рік серйозно готувався, перш ніж увійшов до складу екіпажу. Літали над Північно–Льодовитим океаном, розуміли, що в будь–якому екстремальному випадку ми — смертники, бо врятувати екіпаж ніхто не зможе. Проходили і теоретичну, й практичну бойову підготовку, зокрема й парашутно–десантну. На одному із занять і сталося непередбачуване: через халатність служби, яка відповідала за підготовку парашутів, під час стрибка з висоти 1000 метрів перехлеснулися стропи. Усі, хто стежив за перебігом подій, були впевнені, що від мене мокрого місця не залишиться…

23 МІСЯЦІ — НА МЕЖІ
Компресійний перелом хребта, розтрощені кінцівки, численні пошкодження внутрішніх органів, втрата пам’яті внаслідок черепно–мозкової травми… Віталія «збирали до купи» в Ризькому окружному госпіталі. Пощастило, що лікуючий лікар Василь Халупа виявився земляком, як міг, відстоював інтереси свого найважчого пацієнта.
— По закону в госпіталі можна бути в стаціонарі не довше 4 місяців. Я пролежав майже два роки. Спочатку був у комі, вийшов — прогнозували, що не зможу рухатися. Поступово приходив до тями. За 23 місяці отримав 15 тисяч ін’єкцій. Щоб не порушувати інструкцію, мене виписували, а наступного дня знов оформляли історію, бо бачили, що є позитивна динаміка, що я не збираюся здаватися. Хоча на перших порах було дуже тяжко морально. Якраз у той період відділення було переповнене пораненими, яких везли з Афганістану: хлопці без рук, без ніг. Траплялися навіть спроби самогубств. І мені, не буду приховувати, такі думки світ заступали. Але взяв себе в руки, вирішив, треба молодим приклад показувати, як за життя боротися. І знову ж таки, допомогло те, що був спортсменом, — переконаний Віталій Мосійчук.
Найменші досягнення — зміг поворушити пальцями ніг, сів, вперше спробував піднятися — усе давалося з неймовірними зусиллями. Щастило на добрих фахівців і сам, як тільки очуняв, став вишукувати інформацію про різні методи відновлення організму. Читав спеціальну літературу, перелопачував медичні видання, за мудрою наукою свого рожищенського наставника–тренера вів щоденник. За роки зібрав матеріалу стільки, що вирішив зробити саморобну книгу. У ній майже 300 сторінок. Каже, чого тільки не випробовував, аби швидше встати на ноги:
— Розробив для себе спеціальний комплекс вправ, досі щодня по дві години роблю зарядку. Найцінніша річ у моїй кімнаті — турнік. Фізкультура вранці і надвечір. Який це труд, може оцінити тільки той, хто пережив подібне. Пошкоджену підшлункову й кишківник лікував голодом за системою Поля Брегга. Бувало, по 10 діб сидів тільки на дистильованій воді. Лікувався соком плодів екзотичної рослини ноні, що росте на Тихоокеанських островах. Коли мучить біль старих переломів, травм, прикладаю до хворих місць мідні пластини або царські мідяки. І тиск вони приводять в норму, якщо поставити на певні точки під ключицею.
Від лікарів Віталію Дмитровичу часто доводилось чути: «В моїй практиці подібних випадків не було. Просто чудо». Ті, хто знає, чого коштувало йому повернення до повноцінного життя, дивом це не вважають. Він тішиться, що зміг опікуватися старенькою мамою, що може бути комусь корисним. Але наприкінці розмови колишній військовий зітхнув:
— Так, я інвалід першої групи, перелік моїх діагнозів дуже довгий, часто доводиться лікуватися у Луцькому військовому госпіталі, де не раз мене рятували. Але якби взяли, і в свої 64 роки пішов би воювати на Схід, бо за молодих хлопців душа болить…

НАША ДОВІДКА: Лікування міддю відоме з давніх часів. Ще Арістотель писав, що прикладання мідних пластин до тіла полегшує наслідки переломів і забоїв, знімає набряки, запальні процеси. У Стародавній Греції у такий спосіб рятувалися від нагноєння мигдалин, запобігали проблемам зі слухом і зором. Стверджують, що мідетерапія допомагає уникати інфекційних захворювань. Пластини виготовляють з чистої червоної міді без домішок (застосовують і старі мідні монети), перед використанням їх прожарюють і, остудивши, натирають до дзеркального блиску. Прикладають до болючих місць або на відповідні біологічно активні точки на термін від 6 годин до 3 діб, зафіксувавши пластирем. Добрий ефект відзначають хворі з радикулітом, поліартритом, переломами кісток.