Став поляк волинським зятем

Катерина ЗУБЧУК

«Я не шукала чоловіка, я просто працювала»

Про цю міжнародну пару ми вже згадували на сторінках нашої газети. Зокрема, як 5 січня цього року повідомляли, хто ж у новорічну ніч з'явився першим на світ у Луцькому клінічному пологовому будинку. Саме Домініка відкрила цей рахунок. Тоді ж стало відомо, що одружились молодята ще у 2009 році. А ось поповнення дочекались через сім літ. Одне слово, відразу була думка про це подружжя як потенційних героїв сторінки «Любить! Не любить». Ось тільки зустріч доводилося відкладати, оскільки Павела у Заячицях не просто застати, бо він їздить на заробітки у Бельгію. І треба було дочекатись, коли сімейство буде у повному зборі. Дочекались. Зустрілись.

І, звичайно, найперш розмова про те, як же знайшли одне одного волинянка і поляк?

— То доля, — говорить коротко Павел.

А вже про те, як ця «доля» вела їх назустріч одне одному, то, як з'ясувалось, лаконічно і не скажеш, бо треба зробити чималий екскурс у минуле, аби розповісти, з чого все почалося.

— А було так, — підключилась до розмови мама Анжели Валентина Леонтіївна, — що я проклала дочці дорогу до Польщі. Вона і її братик, який на рік старший, у школу ходили, коли я почала їздити за Буг. Бувала і в Грубешівському, і в Люблінському повітах. Працювала на буряках, трускавках, малині…

На жаль, якоюсь мірою типова життєва ситуація вимальовувалася зі слів Валентини Леонтіївни. У 1997 році вона покинула свого чоловіка («не витримала пиятики») і з двома дітьми–четвертокласниками повернулася із Холопич у рідне село Заячиці — до матері.

— Щоб дати раду собі і дітям, — каже жінка, — мусила шукати заробіток, бо грошей не вистачало навіть на те, аби зібрати сина і дочку до школи. Роботи ж у селі ніякої не було. А коли Анжела закінчила школу, то взялась мені допомагати. І вже ми удвох вирушали у чужі краї.

Анжела рано подорослішала. Після дев'ятого класу вчилася у Луцькій вечірній школі № 3, а заодно ще й професію фотографа здобувала. Одержавши атестат, вступила на заочне відділення Луцького біотехнічного інституту. Сімнадцять літ мала, як вперше з матір'ю до Польщі поїхала. А згодом вже й сама там бувала.

— І в Любліні, і в Бидгощі, це ближче до Варшави, працювала, — розповідає вона. — І не тільки в сільському господарстві — бралась за будь–яку роботу: і помешкання прибирала, на цукерковому заводі торти пекла, і на підприємстві з переробки птиці курей скубла. А то і нянею була — двох дітей–школяриків доглядала. Щоб уроки з ними вчити, як цього вимагали господарі, то треба було і мову польську підігнати.

Попоїздивши по Польщі, у 2008 році Анжела потрапила на роботу у село Вілька, що у Гарволінському повіті Мазовецького воєводства.

Велику роль зіграло те, що Павел не такий панок, як то є серед поляків, які, не секрет, зверхньо дивляться на нас, українок. Із ним мені було легко. Я могла бути сама собою.

— Я не шукала чоловіка, а просто працювала, — говорить молода жінка. — Бо, якщо відверто, то і до заміжжя ставилась в якійсь мірі упереджено. І зрозуміло чому: надивилась на те, як мамі не просто було жити з моїм батьком, і здавалось, що й мене буде переслідувати цей рок. Та ось у селі Вілька познайомилася з українськими дівчатами, такими ж заробітчанками. Вони й запросили якось піти з ними на дискотеку. Там і зустріла свого Павела. І всі упередження щодо чоловічої статі, взагалі сім'ї, де й поділись. Все само собою зав'язалось. Мабуть, велику роль зіграло те, що Павел не такий панок, як то є серед поляків, які, не секрет, зверхньо дивляться на нас, українок. Із ним мені було легко. Я могла бути сама собою.

«Серце підказало, що це моя кохана»

Вони познайомилися влітку 2008 року. Зустрілися ще декілька разів — Павел приходив у Вільку зі свого рідного села Оранне, де жив із родиною. А коли закінчились сезонні роботи на полі, їх чекала розлука, Анжела поверталась додому. І вже у перші дні розлуки Павел зрозумів, що без цієї дівчини не уявляє свого життя.

— Серце підказало, що це моя кохана, — говорить молодий чоловік.

І в листопаді того ж 2008–го він приїхав до Анжели у Заячиці. Може для цього і плани свої йому довелось підкоректувати, і відкласти поїздку до Варшави, чи в іншу якусь європейську країну, де бував на заробітках. А у січні наступного року була та романтична мить, коли Павел став на коліно і освідчився своїй дівчині, подарував перстень і попросив її руки і серця. Анжела вже трохи знала менталітет поляків. Зокрема, те, що вони — галантні кавалери. Але не думала, наскільки це приємно, коли такий джентльмен тобі так трепетно зізнається у коханні і кличе заміж. А що Павел їй сподобався ще з першої зустрічі на дискотеці, коли вони просто разом потанцювали, а тепер ще й приїхав до неї, засвідчивши свої почуття, то його пропозицію прийняла без вагань.

І мама Анжели, і бабуся, і брат приязно поставилися до простого хлопця з Польщі. Всі оцінили те, що він відправився за Анжелою у чужий край. Хоч, як розповідав сам Павел, і батьки, і друзі відмовляли від такого кроку. Мається на увазі не його вибір української дівчини, а те, що їде у країну, де, за їхніми переконаннями, є проблеми з алкоголем. А у нього був і є свій на це аргумент: і вдома, у Польщі, хіба мало його ровесників спилось? Це вже від людини залежить, від того, як вона хоче жити і вибудовувати свої стосунки з рідними людьми.

Освідчення, плани про одруження — все це було, як кажуть, за закритими дверима. А тим часом доходили чутки, що у Заячицях люди обговорювали польського кавалера. Багатьох хвилювало, чи справді поляк приїхав до Анжели, чи «таку буйду пустила», і те, що живуть молодята не розписані. Щоб заспокоїти занадто зацікавлених і стривожених, Анжела і Павел утрясли всі формальності (все-таки шлюб міжнародний, і для його реєстрації потрібно зібрати відповідні документи) і у квітні 2009 року стали законними чоловіком та дружиною.

А весілля — яке воно було? Коли про це зайшла мова, то Анжела сказала:

— А його відразу й не було, бо брат мій у той час надумав женитися. Одне слово, відклали ми з Павелом наше весілля і аж у 2012 році, 3–го листопада повінчались.

Таїнство вінчання проходило в Луцьку — у костелі Петра і Павла. Кожен залишився при своїй вірі — такий компроміс дозволяється у католиків. Тут, у Старому місті, зокрема у Луцькому замку, була фотосесія молодих. А святкове застілля — у кафе «Околиця». Батьки Павела, сестра, швагро приїхали. З ними Анжела вже була знайома — у 2010 році возив її Павел у рідне село Оранне.

Декілька років і після вінчання не було дітей у подружжя, але вони, як кажуть самі, не хвилювались, бо так спланували. Оскільки не мали свого житла, то не поспішали з поповненням сім'ї.

— Я відразу вирішила, — говорить Анжела, — що наш дім буде тут, у Заячицях. Хату нам мама моя купила ще до весілля, але ж її треба було довести до пуття, — все ж повалили, перепланували. Та й гроші потрібні на ремонт. Ото поїде Павел у Бельгію, заробить трохи на будівельні матеріали і сам же й майструє.

Першого січня, як уже знаємо, народилась Домініка. Павел у грудні якраз повернувся із заробітків. Молодята перебрались у свою хату. Чоловік далі ще доробляв то кухню, то кімнату. А у родзалі у ніч з 31 грудня на 1 січня з Анжелою була її мама.

— Сама народила двоє дітей, — каже вона. — Але то зовсім інші переживання, коли на світ з'являється твоя внучка. Слава Богу, все добре обійшлось. Наша Домініка народилась здоровенька. Це Павел вибрав таке ім'я, бо воно і в католиків є, і в православних. А охрестили ми дівчинку за православними канонами. 14 січня, на свято Василя запросили до хати місцевого священика. Він і здійснив таїнство хрещення. Звичайно, все це зі згоди Павела.

«Розлуки з полиновим присмаком і такі солодкі зустрічі»

Коли ми зустрічалися в кінці серпня, то Павел готувався до від'їзду у Бельгію. Вирушати мав заздалегідь, щоб ще і у своє Оранне заїхати, побачитися з батьками. Тож розмова наша була і про те, що не просто жити в довгій розлуці з дружиною, донькою. Адже коли чоловік їде у Бельгію, то місяців на три. А у рік таких поїздок не менше трьох. Ось і порахуйте, скільки подружжя буває разом. Щодо розлук із полиновим присмаком і солодких зустрічей, то в Анжели і Павела свої сентименти. Як це радісно, коли по скайпу бачиш кохану (коханого), чуєш рідний голос. І в той же час це сумні, мабуть, моменти, коли одне бажання: аби ж то сталось диво і все було наяву. Не випадково, коли розмова заходить про плани чи мрії, то Анжела каже:

— Хотілося б, щоб Павел забрав нас із Домінікою у Бельгію.

Хоч розуміє жінка, що це нереально, принаймні, поки що. Там, у Бельгії, житла немає, а тіснитися з дитиною в якомусь робітничому гуртожитку — це неприйнятний варіант, переконаний Павел. Та й життя у цій країні надто дороге. Як каже чоловік, у багатій Бельгії добре заробляти гроші, а жити — ні. Краще з тими зарібками приїхати на Волинь і хату викінчувати, а ще ж хліва треба збудувати, загорожу поставити…

Згадало подружжя і про те, що останнім часом через теракти небезпечно стало у Бельгії, зокрема у Брюсселі, куди і їздить Павел. У березні цього року о сьомій ранку чоловік їхав на роботу в метро, а у восьмій там вибух був — якраз на тій самій лінії. Тож після цього купив велосипед і їздить на будівництво своїм надійнішим транспортом. Нашестя мігрантів, про яке ми тут чуємо, бачимо з телесюжетів, для Павела — щоденна реальність. Хотів би у Норвегію потрапити на роботу, де і краще платять, і, головне, спокійніше. Але це поки що лише мрія.

Молодий чоловік, до речі, досить добре говорить українською. На моє запитання, де вивчив нашу мову, каже, що телевізор допоміг.

— Посидів два тижні, послухав передачі різні і розібрався. А ще читав газети…

Шкодує, що колись не вчила французьку, хоч така можливість у школі була. Все здавалося, що їй ніколи до Парижа не добратись, то для чого старатись. А зараз по–іншому розмірковує: у деяких регіонах Бельгії французька — державна мова, то, якби знала її, могла б поїхати з Павелом на заробітки.

І якщо вісім років тому він освідчувався Анжелі польською мовою, то тепер вона чує його таке миле: «Я тебе кохаю». І знає Павел, що в українській мові є слова «любити» і «кохати». І що люблять борщ, а кохають жінку.

Так само і Анжела вивчила польську. Принаймні для спілкування на побутовому рівні перекладача їй не треба. Шкодує, що колись не вчила французьку, хоч така можливість у школі була. Все здавалося, що їй ніколи до Парижа не добратись, то для чого старатись. А зараз по–іншому розмірковує: у деяких регіонах Бельгії французька — державна мова, то, якби знала її, могла б поїхати з Павелом на заробітки. А про закордонні заробітки чи то в Польщу, чи, може, у Німеччину, хоч–не–хоч, думка є. Бо ж тут, у Локачинському районі, за словами моєї героїні, нема де копійки заробити. А треба ж доньку піднімати, відкласти щось на її навчання. Домініка, як планує подружжя, буде вчитися у Польщі — за 80 кілометрів від Варшави живе бабуся, тож є до кого їхати.

Якось мимохіть у розмові з Павелом запитала, що ж, мабуть, була у нього дівчина до зустрічі з Анжелою.

— Була, — сказав він, — але розійшлись ми.

Хто кого покинув, це вже ніби і не важливо. Хоч Павел все-таки уточнює:

— Вона не захотіла зі мною зустрічатись. Це і на краще. На польську дівчину гроші невідь-які треба мати. Є ж такі, яким тільки «дай, дай, дай…»

Якоюсь мірою ніби й прикро чути це. Адже таким зізнанням чоловік підкреслив, що наші співвітчизниці не вимогливі на противагу полькам. А з іншого боку, можна й інакше розцінити: це ж добре, коли гроші у стосунках — не головне. Є ще душа, про яку насамперед треба думати. Є почуття, які вище будь–яких багатств.

Фото Олександра ФІЛЮКА.