«Дайте команду — і ми зітремо «сєпарів» у порох!» (Відео)

Євгенія Харків із села Скригове Горохівського району 15 місяців чекала чоловіка з фронту. За цей час вишила ікон. А ще створила унікальний календар про випускників школи, які служили в Афганістані чи захищали Україну в зоні АТО. Презентація його відбулася в тутешній дев'ятирічці після того, як чоловіки живими повернулися з війни. Пропонуємо разом погортати цей календар

 

Олег КРИШТОФ

 

СІЧЕНЬ

На першій сторінці альбому-календаря немає фотографій військових — там зображений місцевий храм Успіння Пресвятої Богородиці.

Ще до конфлікту на Донбасі у Скриговому сталася містична подія, яку сприйняли за добрий знак: у церкві замироточила ікона, до неї йшли прикладатися люди з усієї округи.

 

Всю службу Ростислав Собець пройшов з іконкою за пазухою, яку дав священик, коли вирушали на фронт. Він і досі носить її з собою…

 

 

А через два роки, коли почалася війна з Росією, місцеві чоловіки вирішили не ховатися (хоч етимологія назви «Скригове» — місце, де «скривали голови», переховувалися від нападників), і восьмеро скригівчан пішли на фронт. Перед від’їздом преклонилися іконі, посповідалися.

Євгенія Харків переконана: молитва давала надію і навіть упевненість, що все буде гаразд не тільки із солдатами, а й з їхніми рідними. Кожного місяця, впродовж яких чоловік був на фронті, вона вишивала по одній іконі, усього — 15 образів. Усі повернулися живими.

ЛЮТИЙ

Про Михайла Харківа — на сторінці останнього зимового місяця.

«Якщо ти любиш свою землю і знаєш, що за тобою стоять ось такі діти, жінки, бабусі, ти мусиш бути там», — так чоловік пояснює свою участь в АТО.

Він відразу справляє враження «свого хлопця», багато жартує, говорить бадьоро, усміхається.

Щоб дружина не хвилювалася, казав їй, що служить на полігоні. Михайло не пригадує жодного дня справжнього перемир’я:

— Якщо вдень тихо, то ввечері все одно стріляють.

За те, що дуже гарно співає й акомпанує на музичних інструментах, колишній скригівський учитель із 27-річним стажем отримав псевдо Баян, але вже після першого бою на передовій бійці «перехрестили» його на Урагана. Так стали з повагою називати командира взводу, старшого лейтенанта, бо бачили, як підставляв плече пораненому товаришеві, а груди — назустріч кулям.

Ураган повернувся з фронту і звів капличку на честь Святої Трійці, щоб у ній просити у Всевишнього Його любові.

БЕРЕЗЕНЬ

Сергій Бондарук. Хлопець дещо соромиться відеокамери, говорить тихо:

— Ми поспішали визволяти наших з Іловайського котла, не доїхали кілька кілометрів… О другій ночі нас розбили серед траси, ховалися на якійсь фермі, думали, як це пережити… Не хочеться того згадувати…

Сергій вважає, що конфлікт на Сході — не наша війна. Коли ми запитали, як розповідатиме про неї майбутнім внукам через 50 років, сказав:

— То біда, тут немає чим хвалитися… Дай Боже, щоб вони такого не бачили…

Склалося враження, що хотів іще щось додати, але стримався.

Повернувшись із фронту, Сергій Бондарук відразу одружився. Нині з жінкою їздять у Польщу на заробітки, щоб налагодити своє мирне життя.

КВІТЕНЬ

Олега Батюка ми не застали у Скриговому, мав роботу в Луцьку, там згодом і поспілкувалися.

Колись політв’язень і правозахисник Семен Глузман назвав Василя Стуса людиною без шкіри. Напевно, нині про багатьох хлопців, які повертаються з фронту, можна так сказати, це стосується і нашого співрозмовника: він не добирав слів, не намагався сподобатися, відповідав чесно й гостро:

— Війна — це бізнес, на якому заробляли, заробляють і будуть заробляти. Стовідсотково: це комусь вигідно.

Місцеве населення Сходу, на переконання Олега, — здебільшого маріонетки, які тільки дивляться, щоб їм хтось щось дав:

— Вони не мають ні думки своєї, ні слова — нічого.

Чоловік не бачить закінчення цієї війни й переймається, чи доживе Україна до її завершення.

ТРАВЕНЬ

Петро Сусь — сьогодні поліцейський із Горохова. Йшов на війну у 2014-му, тоді ще поліції в Україні не було, служив у Старобільську. Каже, що тамтешні мешканці до волинських хлопців ставилися з повагою, як до правоохоронців. На початку цього конфлікту ще боялися «бандер», а коли пожили разом — сприйняття змінилося.

Про найстрашніші моменти розповідає:

— Плакали тоді, коли хоронили наших побратимів… Там було кладовище невпізнаних солдатів, священика привозили хтозна-звідки, бо місцеві не хотіли відспівувати…

І герой на війні не може стримати сліз у мирному житті.

ЧЕРВЕНЬ

Форма і медалі у Михайла Формаги трохи відрізняються від тих, що були у попередніх наших співрозмовників. Він воював на іншій війні — в Афганістані.

Коментуючи сучасні події, висловлював подив — ніколи не думав, що з росіянами будемо воювати:

— Коли це почалося, в перші години я не вірив, що таке може бути. Мене ця неправда вразила. Тепер я впевнений: Україна дасть таку відсіч російському агресору, що запам’ятають надовго і багато хто.

ЛИПЕНЬ

Коли Петро Маковський був на війні, його маленький син вважав, що батько десь із рушницею полює на зайчиків. Боєць розповів, що якось вони говорили по телефону, і в той час почався артилерійський обстріл. Дитина питає:

— Тату, що це так бахнуло?

— То мені Дід Мороз подарунка прислав.

— Мамо, татові Дід Мороз подарунка прислав! — радісно гукав малюк.

Чоловік розповідає це, витираючи сльозу і міцно притискаючи до себе синочка:

— Не дай Боже, дитино, тобі бачити таких подарунків.

А ще, згадуючи про війну, Петро говорить:

— Там основне — віра в Бога, «броніки» зовсім не допомагають, там просто молитися треба! Питаєте, як звільнити Донбас? Для цього треба всього-на-всього наказ про наступ — і ми їх зітремо!

СЕРПЕНЬ

Василь Підлужний народився в багатодітній працелюбній сім’ї Марії і Ярослава, де виховувалось 5 синів і 3 дочки. Навчався в одному класі із сестрою Оксаною. В 1996 році сім’я виряджала його на строкову військову службу, у серпні 2014-го був мобілізований на захист своєї держави…

Односельчани кажуть, що після повернення Василя з фронту з його обличчя зникла звична усмішка, чоловік став небагатослівним. Але серце, переконані, ще більше наповнилось добротою.

ВЕРЕСЕНЬ

Ця сторінка також без портрета героя. На ній зображена місцева школа. Діти у вишиванках з квітами в руках співають про війну солдатам. Так було і на презентації календаря: зустрілися всі ветерани Скригового, для них влаштували концерт. Чоловіки сиділи на маленьких лавках шкільної світлиці, їхні очі світилися, на обличчях були усмішки — напевно, згадували себе у цих стінах і хоч на якийсь час забували про пережите на фронті.

ЖОВТЕНЬ

Володимир Суднік — ще один «афганець» у календарі. Розповідали, коли він повернувся з тієї війни, то викопав декілька криниць у своєму селі. І невдовзі після того в оселях господарів народжувались діти.

— Я з росіянами ходив у бій, ми їли кашу з одного казана, а тепер його син стріляє в мого сина, — цю фразу Володимир повторює двічі. Болить йому… Колишній «афганець» уже має шістьох онуків. Він знову проситься на фронт, але не беруть через інвалідність.

ЛИСТОПАД

— Сидиш в окопі, навколо реве ворожа артилерія, відчуваєш себе безпомічним, стріляти у відповідь не маєш права — це найяскравіші й найбільш моторошні спогади Сергія Новака про війну. Як й інші бійці, він розповідає, що місцеве населення жило міфами про Західну Україну, називало нас «бандерами», але їх поступово вдавалось розвіювати.

В альбомі-календарі — Сергієва фотографія шкільних років, а тепер у нього вдома вже свої школярі. Він — батько п’ятьох дітей, тож міг і не служити, але пільгою не скористався.

— Хто ж захистить моїх дітей, як не я? — дивується з нашого запитання.

ГРУДЕНЬ

Незадовго до того як потрапити на фронт, Ростислав Собець через скорочення на заводі втратив роботу, довелося стати на облік у центрі зайнятості. Там йому і вручили повістку, наступного дня мав прибути на полігон, якраз у день 20-річчя сина. Чоловік потрапив до підрозділу, що вже пережив одну з великих трагедій цієї війни, — до 27-ої реактивної артилерійської бригади. У вересні 2014-го через обстріл з території Російської Федерації загинуло 18 бійців цього полку. Скриговець сприймає це як особисту біду.

Всю службу він пройшов з іконкою за пазухою, яку дав священик, коли вирушали на фронт. Він і досі носить її з собою…

Захисники України з буклета Євгенії Харків.

 Відеофільм про це – https://www.youtube.com/watch?v=gtxvgKBuGCU :