«У тому бою замість 60 мін, ми випустили 600» (ФОТО)

 

Людмила ВЛАСЮК

Аби ознайомитися з історією до Маневицького краєзнавчого музею завітали учні 6 класу Маневицької ЗОШ №1 ім. Андрія Снітка. З великим інтересом оглянули фотовиставку «Герої нашого часу», яку допоміг зорганізувати маневичанин Руслан Шпота, заступник голови ГО «Спілка ветеранів АТО на сході України». Вони мали змогу поспілкуватися з військовослужбовцем Романом Семенюком та отцем Олександром (Лановим) із Оконська, який їздить в зону бойових дій з волонтерською місією.

Найобразливішим було, коли обстріли відбувалися у великі християнські свята. На дахах житлових будинків ховалися ворожі снайпери, українці ж не мали права по них стріляти, тому що там жили люди.

— Повістку отримав під час четвертої хвилі мобілізації напередодні 8 березня. Аби не засмучувати дружину та матір, про те, що мене відправляють на Схід, сказав вже після свята. Наша держава для всіх одна, як не ми, тоді хто стане на її захист?! Курс молодого бійця проходив на Полтавщині, де нас навчали на зв’язківців. Однак потрапив у мінометну батарею. Я ніколи не бачив ті снаряди, які важать 15 кг, не знав, як користуватись мінометом, але потроху всього навчився. Найважче було у Мар’їнці, де пробув чотири місяці. Обстріли тривали кожен день і кожну ніч. Щодо побуту, то їжу готували у двох п`ятидесятилітрових казанах: в одному суп чи борщ, в іншому — якусь кашу. З дощок збили навіс, гріли воду і заливали у 250-літрову бочку – таким чином можна було трішки помитися, — розповів про свій бойовий шлях військовослужбовець 28 ОМБР маневичанин Роман Семенюк.

Третього червня у Мар’їнці відбувся бій, який тривав шістнадцять годин. Серед ночі солдатів накрили градами, а вдосвіта почався ворожий наступ. Роман переживав, аби не потрапити в полон. Над мінометниками знущаються, тому кожному видали по дві гранати, аби підірвати себе, але не здаватися. Зазвичай під час бою випускали по 60 мін. Того разу їх пішло 600. Хлопці ще дивувалися, що у них міномети часів Другої світової війни, однак вони стали їм у нагоді. Найобразливішим було, коли обстріли відбувалися у великі християнські свята. На дахах житлових будинків ховалися ворожі снайпери, українці ж не мали права по них стріляти, тому що там жили люди.

Отець Олександр хоч і не любить афішувати цього, але здійснив 22 поїздки у зону бойових дій. Як стверджує він сам, хлопці не настільки потребують матеріальної допомоги, як уваги, розуміння того, що їх чекають і, звичайно, моляться за них. З Романом отець Олександр познайомився ще під час перших поїздок в зону АТО. Священик добирався в найгарячіші точки нашої країни.

— Кожна поїздка для мене важка, — зізнався священик. – Поки їдеш до кінця Полтавської області, де починаються перші блокпости, тремтиш від страху. А далі просто розумієш, що там на тебе чекають хлопці і особисті страхи відходять на другий план. Думаєш лише про те, що ти маєш там бути. І як стає радісно від відчуття виконаного обов’язку, коли бачиш своїх! Я у кожну поїздку беру з собою Володимирську ікону Божої матері, яку самотужки зробили солдати і ще у 1917 році подарували в Оконський храм. Ми з хлопцями завжди служимо біля неї молебень. У 2014 році я досить часто їздив у Дебальцеве, бувало, що й два рази на місяць. Якось перед Різдвяними святами до мене телефонує офіцер: «Приезжайте». Я йому кажу: «Братику, та нема ж з чим. Я тільки повернувся». «Берите икону и приезжайте». І я вже знав, що ті хлопці вийдуть живими. Навіть з Дебальцівського котла.

Учні із цікавістю слухали розповіді про життя на лінії вогню, задавали запитання, декотрі сміливці приміряли наколінники та балаклаву, яку приніс військовослужбовець, переглядали світлини із зони бойових дій.

 

Фото Людмили ВЛАСЮК.